Неквапом і поквапом

Жодних імен! Дві бізнес-історії, у дечому сповіді, що я вислухав деякий час тому.

У дитячих оповіданнях зазвичай рельєфно виражене ставлення автора до героїв: мовляв, от гультяй-байдикар, а ондечки – працелюб-заповзяка. І робіть висновок, дітки, на кого ви маєте бути схожими. Проте життя – не дитяча казка. Тут кількість напівтонів зашкалює, а декотрі рельєфи аж ніяк не милують око, натомість подеколи спонукають думати.

Й зовсім не факт, що результатом роздумів стане правильне рішення. Чий шлях хибний, а чий слушний у цьому разі – не те запитання, на яке варто поспішати дати відповідь. Варіантові товариша Сталіна «обидва гірші» цілком може протистояти варіант «обидва кращі». Сполучає протилежності тут числівник «обидва»…

зерно

Непоспішака

– Розпочав фермерувати ще з горбачовських часів. Мав тоді вік дещо за 30, агрономічну освіту, невеличкий досвід роботи агрономом у колгоспі, купу ідей і здоров’я ще молодої людини.

Від тваринництва вже тоді принципово відмовився, зосередившись на рослинництві. Про що не пошкодував жодного разу. Ніколи не форсував події. Майже не брав кредитів. Що таке кредитна історія, я вам не відповім. Без кокетування: справді не знаю значення цього вислову. Й ніколи не казав: державо, зверни на нас увагу. Навпаки, уваги держави я лякаюся! Навіть так: від нашої держави (не плутати з країною!) мене нудить.

Хоча від попередньої держави, розташованої на шостій частині світової суші, нудило ще більше! Я ніколи не квапився добирати землю. Моя площа зростала повільно, до початку ХХІ сторіччя дібрав до 210 га, опісля потроху збільшував площі й наразі обробляю трохи понад 600 га. Сповідую обережний підхід, скажу так: я є гравцем радше позиційного, ніж комбінаційного стилю.

На питання щодо сівозміни зазвичай відповідаю так: традиційніше не буває. Просто можна перелічити всі основні культури, які висівають в Україні – й дістанете нашу сівозміну. Ніде правди діти, на початках зловживав соняшником, ранувато повертав його на те саме поле. Втім, надалі в монокультурі пробував лише кукурудзу.

Не скажу, що цей шлях припав мені до душі, відтак від моноекспериментів відмовився. Свого часу полюбляв цукрові буряки. Однак логістика для цієї культури має неабияке значення, а цукрові заводи, що були поруч, позакривалися.

Отже, ця національна культура стала невигідною. Переробка? Впродовж тривалого часу міркував, чи доцільна вона. Зрештою зважився на вкладання коштів у пекарню. Попервах було вигідно, але останнім часом з’явилося чимало потужніших конкурентів, і маю думки відмовитися від переробного напряму взагалі.

Щодо вкладань у техніку – так само не поспішав. Спершу використовував послуги зі збирання, надалі потроху став купувати комбайни. Я є прихильником зарубіжної техніки, але нині не поспішаю вкладатися, адже настав етап невизначеності із землею. Кошти для її придбання слід акумулювати. Моє ставлення до впровадження ринку землі?

Певно, він потрібен, але крають мене сумніви у щирості намірів владців. Щось мені підказує, що земельна реформа затівається в інтересах агресивного північного сусіда, який давно поклав око на ласі шматки наших чорноземів.

Саме на чорноземах я, до речі, й господарюю. Та й несусіди, певно, аж ніяк не проти зазіхнути на наші родючі ґрунти. І хтозна, може, через десяток років шахівками ми називатимемо не те, що нині, а шмаття, розподілене між іноземними користувачами, які чубитимуться за нашу землю між собою! А де в цій ситуації перебуватимемо ми? Відповідь на це запитання дуже хотілося би почути від тих, хто ухвалює рішення нагорі.

поле

Мерщійник

– Я є вихідцем із колгоспу, працював на посаді заступника голови, опісля вирішив піти в самостійне плавання. Так склалося, що в мене була можливість швидко добирати землю. Тисяча, дві, три, п’ять, сім. У перші роки самостійного плавання в агробізнесовому океані незрідка мав справу зі штормами. Капіталістична лихоманка захопила мене сповна!

Хотів опанувати все – й рослинництво, й переробку, й тваринництво. Мій бізнес нагадував американські гірки! Брав кредити й подеколи мав проблеми з поверненням грошей, обпікався на шахраях, мав справу з рейдерами. Попервах складно було знайти гідну робочу силу. Із часом це владналося. Проте на межі тисячоліть плинність кадрів на моєму підприємстві була неабиякою.

Нині ситуація стабілізувалася, але від вправних механізаторів не відмовлюся – наявні кадри все ж таки не молодіють. Чимало експериментував, сіяв і гірчицю, й різні бобові (сочевицю, нут), припадав душею до озимого ріпаку та сої (та й до ГМ-сої, ніде правди діти), прагнув запустити м’ясопереробку, але світова економічна криза наприкінці 2000-х рр. стримала це бажання. Я, наче герой пісні Вахтанга Кікабідзе, «привык во все дела впрягаться».

До чого дійшов у підсумку? Спробував районне та обласне депутатство – не моє. А от хлібна нива – моє! Нині обробляю 5500 га, маю олійню, крупорушку, пекарню, свинарство, ВРХ (до речі, не відмовився би від більшої уваги держави до тваринницької галузі, а то, таке враження, зверхники роблять усе, щоб тварин­ництвом було невигідно займатися), дбаю про соціальну сферу, неоднораз на свою адресу за це чув добрі слова від голів районної та обласної держадміністрації.

Бодай слова (сумно посміхається)… Нині вже маю солідний вік, проте швидкості, з якою живу, не стишую. Весь час у закордонних поїздках. Компанії – постачальники сучасних агротехнологій, чиїм клієнтом я є, радо запрошують на свої підприємства, і я залюбки пристаю на такі пропозиції. А темп нині ще пришвидшується.

Намагаюся бути сучасним, уловлювати всі наймодерніші тенденції. У цьому мені допомагають молоді заступники – обом ледь за 30. Радію з того, що жоден із найманих працівників ніколи поганого слова про мене не сказав. Так, у роботі буває всяке.

Проте прагнув завжди ставитися до людей із розумінням. Чи виявляють інтерес до роботи на землі мої діти? На підприємстві працює племінник і його дружина (обидва мають дипломи аграрних вишів). А й син, і донька проживають у США. Свого часу поїхали туди на навчання та залишилися. Працюють у сферах, не пов’язаних із сільським господарством: син – в автосалоні, зять – у страховій компанії, донька із невісткою – у банківській сфері.

А ринок землі… Коли мене просять відповісти на запитання щодо його впровадження коротко, завжди кажу: «Так, я – за ринок землі!». Однак не заперечую того, що під час упровадження існуватиме безліч нюансів.

Проте, хай, може, мій погляд є непопулярним, але я за доступ іноземців до нашої землі, однак поступовий (коли все буде уніфіковано, себто у відповідь на нашу лібералізацію вони так само лібералізують на своєму ринку умови для нас, не заквотовуючи українських експортерів, а проценти по банківських кредитах у нас зрівняються, тоді й твердитимемо про рівні можливості) і з обов’язковою забороною брати участь в українських земельних перегонах посланцям країни-агресора, передбачити варто й такий механізм, щоб спритні «запоребрики» не змогли обійти цю норму.

Й ще одна важлива річ: від оголошення про впровадження ринку землі до безпосереднього дня започаткування повноцінних купівлі-продажу має пройти кількарічний період. Найкраще, як на мене, п’ять років, аби наші аграрії підготувалися до цього заздалегідь. А так, коли багато в кого купа кредитів, усе в заставі, про який ринок може йтися! Проте, хай там що, а я є оптимістом!

* * *

Різниця між першим і другим аграріями наче здоровезна. Втім, якщо уважніше придивитися, то й спільного є чимало. Обидва, до речі, придбали квартири в Києві, обидва не втратили дотепер палкого бажання працювати на землі, обидва на запитання про еміграцію сміються в обличчя тому, хто його поставив.

Отже, що краще – неквапом чи поквапом? Відповім так: краще рухатися у правильному напрямку. А швидкість – річ індивідуальна, най кожен обирає сам. Головне – оминати ковдобини й пам’ятати: ми все ще прямуємо на ярмарок, а не з нього!