#Дєдитаргавалі

52-мільйонний зерновий (і зернобобовий) експорт з України цього маркетингового року – привід не лише для звитяжних звідомлень-благовістів (торішній показник перевершено вже більш як на 8 млн т), а й для історичних паралелей.

У жовтні 1939 р. німці закинули вудку радянському уряду щодо подвоєння обсягів постачання зерна – з раніше обумовленого 1 млн т до 2 млн т. Совєти зголосилися.

Прикметно, що тоді панівною культурою в радянсько-германських торгових взаєминах був ячмінь. Його у 1940 р. було поставлено 732 тис. т, вівса Радянський Союз відправив до Німеччини 143 тис. т, а, приміром,
пшениці – лише 5 тис. т.

Що далі, то більше: нова німецько-радянська угода, укладена 10 січня 1941 р., передбачала радянські зобов’язання продати Німеччині вже 2,5 млн т зерна.

У СРСР 1940 р. зібрали непоганий зерновий вал – 95,6 млн т (зокрема в Україні 26,42 млн т за  врожайності 12,4 ц/га). Натомість на німецьких ланах у 1940 р. був страшенний неврожай (британська блокада певною мірою перекрила німцям шлях до постачання конче потрібних елементів агротехнологій), і харчовабезпека величезної країни фактично опинилася в залежності від постачань з іншої величезної країни.

Природньо, ласий шматок родючої української землі просто не міг не опинитися в полі зору військово-економічних стратегів Райху, адже мати суверенітет над Україною тоді означало убезпечити себе від голодного животіння (водночас, власне, населенню самої України щедрі столи з хлібом і з тим, що до хліба, м’яко кажучи, аж ніяк не гарантувалися як із боку комуністів, так і з боку нацистів).

А назагал у першій половині 1941 р. СРСР поставив до Німеччини 632 тис. т зерна, 23,5 тис. т бавовни, 50 тис. т марганцю тощо. Промовистий факт: вночі 22 червня 1941 р. потяг із радянськими постачаннями рушив на Німеччину буквально за кілька годин до початку воєнної віхтелиці.

А двома місяцями раніше посол Німеччини в СРСР Фрідріх Вернер фон дер Шуленбург стверджував, що СРСР готовий збільшити постачання зерна до його країни в 1942 р. до 5 млн т на рік. Щоправда, з позицій нашого нинішнього знаття про специфіку радянсько-німецьких взаємин напередодні війни ця думка пана посла є вельми суперечливою.

Хай там як, а радянсько-німецька торгівля не вщухала буквально до перших пострілів.

Повернімося у нашочасся. Війна на сході України триває, і кінця-краю їй поки що не видко. У РФ торік було зібрано понад 120 млн т зернових, в Україні – понад 75 млн т. Напрями нашого зернового експорту загальновідомі – Єгипет, Китай, Іспанія, Туреччина, Нідерланди, Індонезія, Бангладеш, Ізраїль, Туніс, Італія тощо.

Справді, нині складно собі уявити постачання нашого зерна до сусідських засік, хоча по інших напрямах торгівля цілком собі живе. Менше з тим, чого не бува у сучасному цинічному світі! Торгові відносини з лиходіями («нічого особистого, лише бізнес») хай і опосередковано (а подеколи й прямо), але можуть і посприяти просуванню ворожої армії углиб країни.

Ситуативна зажерливість може стати зрештою напрочуд дорого. Не забуваймо про історичні уроки!

…У 1953 р. на жалобному мітингу під час похорону Сталіна один із радянських ватажків тогочасся Георгій Маленков принародно підкреслив: «Ми – слуги народу!» Збіг? Подумай-те…