Ми відчули, що є нагальна потреба створити у журналі «Зерно» рубрику «Наша варта». Чому саме – пояснювати не будемо, і так зрозуміло. Вона про людей, які сьогодні бережуть, поглиблюють і примножують українську культуру та українську духовність, зумовлюють нашу автентичність і самобутність у світі. Гадаємо, серед читачів журналу, який присвячений аграрним справам на українській землі, вона обов’язково знайде своїх шанувальників.
З-поміж людей, що стоять на варті української культури, у перших лавах – Іван Малкович, поет і видавець української книги. Йому випала честь започаткувати нову рубрику в нашому журналі, а нам – честь друкувати його прості слова й світлі думки. (Опубликовано в №1.2011г.)

Іван Антонович був якимось стомленим, зовсім не схожим на героя-оборонця і бідкався на тяжкі часи. Та помалу розмова захопила його. Ми тут не друкуватимемо наші недолугі питання… Залишимо тільки відповіді. Бо ж чекаємо від нашої варти саме відповідей.
– Звідки родом?! Я родом з села! (так щиро здивувався, ніби – хіба може бути інакше? – Кор.). Хоча трапляються і з міста хороші люди. Та ми вже стали урбаністичною нацією, дві третини живуть у місті. Тепер модніше народжуватися у місті… Це колись був Коломийський повіт, а тепер зробили Косівський район.
Я буваю у селі часто, на Різдво – завжди. Село живе, проте у нас особливе село. Перша письмова згадка про нього датована 1410-м роком. А перша письмова згадка про мій рід – 1482 роком. У числі інших 26 родів ми були нобілітовані на шляхетство. Були боярами, і рід батька, і рід матері – Малковичі та Арсеничі. Село особливе тим, що один мій родич, 1496 року, здається, боярин, шляхтич, позбувся життя за те, що боронив свою мову і руські звичаї від ополячення. Це був Олекса Малкович. Півтисячі літ минуло, а його прямий нащадок і далі бореться за права рідної мови. Така парадоксальна держава у нас. І земля… У нас давно була відкрита школа, у 1880-х роках. Була у селі церква і костьол з вірганом. Якось усі жили, знаходили своє місце. Багато вихідців з нашого села вчилися у Варшаві, Львові, Кракові, Відні, мій дідо зокрема. Ми завжди відчували свою європейську причетність. Європа передбачала розвиток багатьох мов, національностей. І власне у багатогранності та багатоголоссі Європа й була цікава. Європа ніколи не хотіла крокувати в один крок і ходити в однострої. Шануються самобутність, звичаї…
Майстри наші з Гуцульщини робили кахлі для цісаря у Відні, робили печі, мистецтво цінувалося…
Директором я почуваюся з примусу. Мушу виконувати цю функцію. Я видавець і поет. Більше видавець, на жаль, але з поетичним опритомленням, час від часу. Якби ж я був тільки поетом… Поету вижити взагалі неможливо. Тільки римські поети, коли вони були покликані до двору володарів, відчували своє процвітання, тому що поезія тоді виконувала роль популярної музики, поезія була всім. Але коли вони потрапляли в немилість… Поети ніколи не могли вижити, на відміну від музикантів і художників. Поет ніколи не був потрібний, тим паче український. Мусиш покладатися сам на себе. Поет завжди в опозиції до влади, будь-якої. Тому що він мусить говорити розкуто, це нормальний стан поета.
Чи вірю я в те, що Україна відбудеться? Я, знаєте, проста смертна людина, й накочують різні настрої. Вірю… Іноді не вірю… Тоді знову вірю… Але продовжую видавати книжки, бо розумію, що це потрібна крапля в морі. Українська культура й мова стануть потрібними й поширеними, коли люди прийдуть до них через власний вибір. Це буде їх обнадіювати. Коли людині раптом буде вибір – жити в цій країні чи покинути її, вона покладе на шальки терезів усі «за» і «проти» і раптом згадає свої дитячі українські книжки. І, може, ця крапелька стане вирішальною… Але в українське книговидання ніхто не вкладає грошей. А в Росії це шостий чи сьомий бізнес після нафти й іншого… Державою не спонукаються ні українські фільми, ні мультфільми. Добре, що хоч є книжки.
Не тільки наше село відходить – цілий світ урбанізується. Але у світі це не спричиняє загибелі звичаїв, мови. У містах створюються середовища, які живлять мову, культуру, вона йде в село і вже там цитується, читається. У нас українська мова поширюється лише через дублювання серіалів. А в серіалах чужі для нас спонуки, мотивації, нас взагалі хочуть перемішати.
При всьому багатстві нашої культури нас ніхто не знає. Ми одна з найбагатших націй у плані коляд, щедрівок. Наші сусіди, хорова капела імені Ревуцького, щороку гастролює в Англії. Преса фантастична! Наприклад, «Наш собор стоїть з XXII століття, але його стіни ще не чули такого співу, як продемонстрували нам українці».
Кілька прямих трансляцій на ВВС. Що, у нас знають цю капелу, поширюють її записи? Чи у нас знають все багатство коляд? У нас навіть «Нова радість стала» не знають. І «Добрий вечір тобі» – тільки початок. А коляди, це дуже важливо! Це те, що відрізняє нас, що дає людям можливість пізнати, що ми отакі інші, що ми не такі, як наші чудові північні сусіди. У них є свої плюси й мінуси, у нас – свої. Але які ж ми багаті на коляди! Наколядувавшись, я можу вільно дихати цілий рік, я ніби розробляю своє дихання і внутрішній ритм. Коляда – ніби протиотрута проти всього несправжнього, попсового, квазі. Я дихаю колядою. Я настільки люблю Різдво… Ми, українці, – різдвяні люди. В тій же Росії більш Великодній культ. У нас так само це є, але все-таки ми різдвяні. Ти хочеш від світу світлості, а не страху. І ця коляда звучить однаково, однакові слова, що на найзахіднішому Заході країни, що на Сході. Ті самі слова! Коляда – вбиває всі недолугі твердження, що ми, українці, різні… Вона – доказ того, що ми єдині.
Чи написав би я сьогодні вірш «Із янголом на плечі»… Чому ні? Я не дуже змінився. Хоча з віком кожна людина стає сумнішою. А в нашій українській сутності не посумнішати може хіба людина, яка слабує на голову. Так, я й сьогодні написав би цей вірш.