Територія ферми Мельника на самому краю села, у видолинку перед нею – великий вигін лук, котрі розрізає місцева річечка Чорногузка і впадає неподалік у Стир. Обабіч верби, лози та невеличкий перелісок, а ген вдалині – муровані будиночки далеко не бідних поселень приватного сектору. Кошари для тварин – довгий ряд колишнього колгоспного тваринницького приміщення, звична цегляно-бетонна огорожа з дерев’яними латами, за котрими височіють осокори й тополі, всипані шапками омели.
Пернатий вартовий
Всього одна мить – і великий огороджений вигін наповнився майже каштановим морем: півтисячна отара овець попливла в різні боки, найпрудкіші тварини скупчилися на пригорбку, куди більше падало променів вранішнього сонця. Тупотіли дружні вухасті вівці, теленькали на баранах дзвоники, мовчки й насторожено дивилися на прибульців кози й корови, на додачу в котрих під ногами діловито вешталися, як інспектори в сірих у крапинку блузочках, цесарки. Три невеличкі песики-пастушки за воротами чекали своєї роботи, поодаль на прив’язі ліниво поглядав у наш бік великий білий алабай. Такий от пейзаж був у мене перед очима в селі Новостав нещодавнього листопадового ранку.
Овече сало
Переконаний, мало хто знає, що є овече сало. Хоча слово це чули – баранячий курдюк. Це воно і є. Жирове відкладення округлої форми в районі хвоста у вівці курдючної породи. Те саме, що й горб у верблюда. Роки життя в суворих умовах пустелі навчили древніх тюрків цінувати те, що дає природа. Сам Авіценна (а це було ще до хрещення Русі – нагадаю) описував у медичних працях цілющий вплив такого природного джерела вітамінів.
– Це сало дуже смачне, – розповідає Василь Мельник. – Я теж довго не знав, що в овець воно є і таке апетитне. Щоправда, його треба вміло приготувати. Наприклад, люля-кебаб без нього не роблять. Є багато страв із нього. Коли німецькі партнери попросили дістати курдючне сало, я довго дзвонив вівчарям, найшов аж у Миколаєві. З’їздив, спробував і зрозумів чому в нього така ціна. Ну й узявся за фермерство. До 2014 року займався обробкою деревини, з початком війни цей бізнес луснув. І з’явилися вівці. Треба було шукати спеціальну породу – гісарську. Батьківщина цих овець – схили Гісарського гірського хребта, що перетинає Узбекистан і Таджикистан. Саме там її вивели. Частину перегнав звідти, насамперед баранів, частину купив у Володимира під Донецьком, він давно вже тримав саме цю породу. М’ясо в гісарської вівці теж смачне, а от вовна не ціниться, як і шкіра. Я колись за шкурами їздив до Брянська, а тепер вирощую сам і нікому вони не треба. Однак усе одно з гігієнічних міркувань овець треба регулярно стригти.
– Якої ж ваги буває цей курдюк, кілограмів із п’ять?
– Трохи більше: в середньому в молодих тварин такий «хвостик» затягує на 7 – 10 кг, однак за сприятливих умов відгодівлі (не в нашій місцевості звісно) у баранів може сягати й 25 – 30 кг.
– Нічого собі! А як зі збутом? Для українця ж свиняче сало як тотем…
– Ну так. Курдючне сало в Україні має дуже низький попит, практично всі беруть лише м’ясо. Часто замовляють ресторани, але теж без сала. А делікатес – вирізку сала – ми відправляємо німцям. Хоча здебільшого забирають у нас у живій вазі.
– Як довго треба вирощувати вівцю до готовності на реалізацію?
– Через пів року готові, хоча можна й у чотиримісячному віці – вони швидко нарощують вагу. В утриманні нескладні й невибагливі: пасовище поруч, на холодну пору заготовляємо корми, викошуємо луки, запасаємо зерно. Морозів не бояться, їм головне – аби не мокро й без протягів. Ягня через пів години, максимум годину після народження – вже на ногах. Буває на пасовище вагітна вівця пішла, а ввечері до кошари йде ягня з нею. Однак такому намагаємося запобігати – може згубитися в траві, тож ставимо в клітку на певний час. Мої собаки – алабай і вовкодав – сторожові, до отари нікого не підпустять, буває рибалкам і вудочки перекусять, аби ті ними не махали… А от у Володі пси – то професійні пастухи.
Від корів до оленів
Володимир Альохін до журналістів ставиться дещо сторожко – все ж він і досі час від часу їздить до зони бойових дій. Цікаво, що цей мужній чоловік, який рятував овець від росіян, сам наполовину є росіянином, по лінії батька. За освітою – зоотехнік, однак до практичного заняття своїм фахом ішов довго. Працював у приміському радгоспі бригадиром, керуючим відділку, вступив до ветеринарного інституту в Харкові, в пошуках заробітку поїхав на північ будувати газогін від Ямбурзького родовища.
– Я вам скажу, північ росії збудували українці. До того ж українці були як серед роботящих рук, інженерного складу, так і серед управлінців, – згадує Володимир. – П’ять років швидко злинуло й постало питання роз’єднання Союзу, треба було робити вибір. Мені лишалося відпрацювати в системі ще 10 років і мав би можливість показати будь-яку точку на теренах Союзу, щоб «Газпром» придбав там для мене квартиру. Заманливо, однак вирішив повернутися до України – нас таких було багато, до речі.
Вдома почалася газифікація, знову не до зоотехніки, люди стали просити: позаймайся в селі цим – я й почав. У своєму селі, потім у сусідньому. Закінчилася трубна робота, побудував гараж і в ньому ремонтував автомобілі. Потім один єврейський бізнесмен підбив мене до вирощування грибів глив, я викупив під цей проєкт фруктосховище на 2 тис. м кв. Побачивши це, мене запросили організувати подібний цех на шахті, словом – робота до рук пливла сама.
Як бур’яни перетворювалися в м’ясо
Альохін та його чотирилапі друзі
– Зізнаюся чесно, за тваринництво не думав абсолютно. Ідея виникла спонтанно, – продовжує розповідь Альохін. – Один товариш займався садом, другий – страусами. Якось сиділи ми за недільною чаркою й мені телефонують: заберіть 20 баранчиків. Та що я з ними робитиму? Кажуть: у тебе гектар території біля фруктосховища, а там і пасовище поруч, ніким не використовується, в тебе вони не пропадуть. Ну й ось так і почалося. Дивлюся, а ці вівці дворище краще, ніж косою косять, я вам не передам, які бур’яни там були – в людський зріст. А з вівцями територія стала, як футбольний газон. Поступово став збільшувати стадо – ну чому ж мені ці бур’яни не перетворювати в м’ясо? Спочатку збирав усе, що пропонували та ще й недорого, назбиралося вже 100 голів цигайської вівці, романівських трохи – збрід, одним словом. Тоді вже став підходити з наукового погляду. Вовна і шкіра нікому не потрібні, всім треба екологічно чисте м’ясо. От і спинився на гісарській породі. Це порода узбеків, виведена й акліматизована в умовах гірського клімату, що відрізняється сильними перепадами температур удень і вночі. Відтак це невибаглива порода овець, непримхлива щодо їжі, легко пересувається на великі відстані, бачите, які довгі ноги в них? У країнах Середньої Азії вона – номер один. У цих овець мордочка з горбом теж, бачите? А вуха обвислі.
Якщо є збут курдючного сала, то грубо кажучи, продав оці 3 – 5 кг (за мінімумом) сала з вівці чи барана, й вони вже окупилися. А у вас ще й гора м’яса, яке забирав Львів, Івано-Франківськ, інші міста. Дорослий баран у середньому набирає 120 кг, не більше. Хоча я одного барана продав у сусіднє село, то там у дворі він виріс до 160 кг. Чому в такому стаді, як у нас – великому, барани не ростуть? Бо в нас овечок он скільки, роботи багато, – розсміявся вівчар.
Дорогами війни
Це варто бачити, як працюють ці невеличкі, здається, схожі на звичайних дворових, пси з розумними очима породи бордер-колі. Спочатку, коли я фотографував Василя й Володимира посеред отари, вівці так оточили вівчарів, що ніякими зусиллями цю стіну голів посунути було неможливо. Ну як оце зараз у годину пік у нас буває в метро. Всього одна команда для псів – і через мить уся стіна, як морський прибій, опинилася за десяток метрів від господарів отари. Потім я спостерігав, як собаки повели отару на пасовище, не даючи ловити ґав жодній з овець поза строєм. І звісно ж, дивився відео, як ця отара просувалася дорогами війни…
– Коли прийшло рішення виводити отару з окупації?
– У березні мені військові ЗСУ сказали: «Ілліч, вивези сім’ю, буде пекло» – тоді наші з Волновахи вже відступали. За першої спроби вирватися з доньками й малюками на руках поміж лінією оборони, через заміновані дороги нам не вдалося, хоч зусиль доклали немало, однак вперлися в підірвані мости. Повернулися назад, а в селі все вже горіло навколо й вдома нас уже зустріли буряти. Ще з десять днів ховалися у власному двоповерховому будинку під обстрілами, а потім вдалися до другої спроби – рвонули в бік Волновахи й далі до Васильківки, що під Запоріжжям. На здолання цих 180 км окупованою територією й проходження 40 блок-постів ми витратили цілу добу – в нас рилися в дитячих речах на кожній зупинці! Таки вивіз, а сам повернувся. Потім я ще не раз багатьох односельчан вивозив із зони бойових дій, усім допомагав як міг.
Отож росіяни й денеерівці зайняли Павлівку, виставили блок-пости, на кожній вулиці – окопи… Три місяці так жив, вони в мене поселилися на території теж. Село практично на лінії фронту, ні дня спокійного. Після одного з боїв обабіч села лишилися загиблі воїни ЗСУ. Я довго намагався добитися дозволу вивезти тіла на українську сторону, мене то затримували, то відпускали. Я продовжував вести діалог, наполягаючи на залишках людяності. Мовляв, дайте вивезти загиблого сина до матері, інакше які ми люди? Як не дивно, але врешті-решт спрацювало, хоча вже й не сподівався. Збирав тіла практично під обстрілами з обох сторін. Робив усе «на автоматі», бо морально витримати це було дуже важко. Не просто було проїхати блок-пости, про що треба було домовлятися наперед, усе ж передав тіла похоронній команді з української сторони.
Коли повертався, вкотре затримали, тримали добу, допитували, возили з мішком на голові. Випустили годин через 16, повернувся додому – а моїх вовкодавів постріляли, лишилися лише ці три пастушки, будинок обнесли, оргтехніку, всі гроші й документи забрали, навіть прав водія немає, акумулятор з автомобіля видерли… Я майже впав у депресію.
Однак на ранок наступного дня трапилося ще гірше. Наше село було під жорстким обстрілом, летіло всюди. Зазвичай у такі моменти я виганяв отару в безпечніші місця, лавірував як міг – ці тварини дуже полохливі, без собак зібрати їх докупи просто неможливо.
І все ж того дня моє стадо накрило мінним обстрілом – 60 голів відразу загинуло, 40 поранено, а поранені не виживають.
На це дивитися просто не можна – ти в них вкладав своє здоров’я й душу, за що страждають тварини? До того ж гинули кращі вівцематки, так завжди. Я добу не міг розмовляти… Ось тоді й погнав уцілілих на цей бік. Ідеш селом із вівцями, люди виходять, дивляться і плачуть… Отару собаки гнали попереду, я ззаду їхав трактором із пожитками… До речі, пси мої – породи бордер-колі, це найрозумніші собаки з усіх. Головне – працювати з ними. У мене різні собаки були: й американський бульдог, і ротвейлер, і німецька вівчарка. Оця моя Люсенька вміє все, хіба що в карти не грає. А цей народився шоколадним і діти назвали Рошен.
Ось вона – Люсі з «племені» бордер-колі
Так я перші 50 км і йшов, здебільшого манівцями, мене не пускали ні чужі, ні свої, всюди заміновано, це довга історія. Третя собака – Жулька – тоді була ще щеням, повернулася додому, в село, там і жила, я не став шукати її. Забрав ось недавно, з пораненням – вичухалася, впізнала мене відразу.
Спочатку отару лишив в одному місці вже на українському боці, сам шукав нашого майбутнього притулку. По всій Україні – зима ж насувається, ні приміщення, ні кормів. Покликали на Вінниччину, наші переселенці домовилися, приїхав, показали місце, пасовище, а у мене сум – немає там партнера, як самому вижити з отарою? Потім був на Дніпропетровщині, пасовища там добрі, однак земля скандальна, на неї багато хто зазіхає, не буде спокою. Коротше, блукав я по запрошеннях, наче ніхто й не відмовляв, однак сильно й не розціловував. А ось Василь був винятково конкретним, сказав одразу: їдь сюди, якось протримаємося вдвох.
Поріднені душі
– Між мною і Василем різниця у віці – вісім років, однак життєвий шлях пройшли ми дуже схожий, хоча й жили один від одного за понад тисячу кілометрів, – веде далі Володимир. – Це у фізиці притягуються різнойменні часточки, а в людей має щось бути спільне, аби вони тяжіли один до одного. Наші життєві інтереси збігалися, ставлення до людей, а насамперед до тварин поєднало неймовірно. Я приїхав сюди без грошей, без документів, одні вівці. У Василя восьмеро дітей, уявляєте! Син лежить травмований, операцію за операцією перетерплює, і тут ще я… Живу в його будинку, оселя в нього простора, і церква за вікном – вечорами плануємо, обговорюємо. Стадо тепер спільне, все ділимо навпіл.
Побратими: Василь Мельник та Володимир Альохін
Українці – все ж дуже душевна нація. Після відеоролику про наш перехід із вівцями мені телефонувало багато людей, висловлювали моральну підтримку, одна жіночка з-за кордону навіть просила номер банківської картки, аби допомогти грішми. Я, звісно, був розчулений, дякував, але від подібної допомоги відмовлявся – сьогодні всім важко, вони поїхали за кордон, аби вижити й заробити собі на життя, а я якось сам виплутаюся. Якби це запропонував Ахметов або Коломойський, то інша справа, а то ж прості люди відривають від себе не зайву їм копійку.
Чи є в мене мрія? Насамперед хочеться перемоги і швидшої. Звільнення моєї території. Мені тут добре, а все ж тягне додому… А якщо чесно, то якби мої близькі й рідні могли самотужки справлятися з життєвими проблемами, то пішов би отару пасти десь у горах. Як роблять це узбеки, найкращі вівчарі. Навесні вигнав отару і пішов із нею до самої зими, підіймаючись у гору вище і вище, й так само потім повертатися.
Пам’ятаю, вчителька з української мови казала: «Як будете погано вчитися, то будете овець пасти», – щиро засміявся Альохін. – Нічого вона не розуміла в цьому житті, на жаль. Ти й природа, ніяких людей. Це така насолода…
Велика подяка Сергію Левицькому, заступнику генерального директора «Волиньтабак», за організацію зустрічі з фермерами
2022-09-19
