Спілкування з очільником аграрної галузі – це завше можливість дізнатися трохи більше, ніж чутно з високих трибун. У фокусі нашої розмови з міністром аграрної політики та продовольства України Миколою Сольським – дальший етап земельної реформи, недооціненість українських чорноземів, експорт агропродукції, діалоги з європейськими партнерами щодо їх острахів (надто тамтешнього фермерського люду) від вступу такої потужної аграрної країни, якою є Україна, до ЄС.

Тернистий шлях із печери до асфальтної дороги

– Що є основною характеристикою земельної реформи, яка нині триває в Україні?

– Як на мене, основною характеристикою земельної реформи є те, що вона вже кілька років існує, та про неї дуже мало говорять. Це означає, що вона від самого початку була закладена в такому форматі, який був дуже робочим. Вона напрочуд прозора. Все, що відбувається з ринком землі, видно щодня в усіх ре­єстрах. До цих реєстрів я не чув не те що великих, а й навіть маленьких запитань. Як на мене, від самого першу було закладено відсутність будь-яких корупційних ризиків, тому що законодавці, слава Богу, не повелися на демагогію та популізм (на першочергове право місцевої громади, на першочергове право держави, на першочергове право третього, четвертого, п’ятого, на десять погоджень тощо). І, як свідчить досвід, те, в що ми від початку вірили, – себто, що ринок розумніший від усіх нас, – і справдилося. Я думаю, що більшість учасників ринку навіть не помітила, що за ці кілька років відбулося кілька змін на законодавчому рівні до земельної реформи. Вони були пов’язані зі спрощенням процедур. І, я думаю, що земельна реформа має тільки підсилюватися, а не відкладатися!

– Чому?

– Коли ми твердимо про земельну реформу, то це є досягненням лише в наших очах. А в межах світу це ніяке не досягнення. Ми вийшли з печери, й у нас така ґрунтова доріжка. До асфальтної дороги ще потрібно дійти. Й точно не варто йти назад, до печери. Хоч там було й тепло, проте це – печера. Потрібно йти до асфальтної дороги! Тому будь-які емоції, заяви про відкладення будь-яких етапів реформи не те що неактуальні, а мають бути розвернуті в інший бік. Ми маємо рухатися швидше, бо у світі бізнесу сантиментами не керуються. Ми маємо абсолютно розуміти, що інвестиції сюди підуть не через сантименти, не через те, що ми сміливі, когось перемогли тощо, а через інше. В нас має бути прозоре, цікаве законодавство та цікаве середовище для бізнесу. Тому до того слід іти ще швидше в період війни. Не повільніше, а швидше! І, як свідчить досвід навіть останніх тижнів взаємин із нашими сусідами, бізнес-інте­реси у світі – це дуже важливо, тож ми маємо це сприймати нормально й за інвестиції боротися. Починати боротися вже тепер! І не зупинятися ані на день! Перед Новим роком ми робили багато аналізу щодо ринку землі. Ну, відносно багато (із посмішкою).

– Чому відносно?

– Тому що аналіз дуже легко робиться. В принципі, за бажання, можна хоч щодня дивитися, що змінюється. І знову ж таки підтвердилися речі, які правильно розумілися учасниками земреформи, зокрема й на її старті. Й слушні оцінки дали змогу побудувати правильну модель. Землі продають небагато. От очевидна річ. Коли ми тоді починали земельну реформу, то просто подивилися, що робиться в сусідів. Як? Елементарно. Скажімо, зателефонували до колег із Молдови й запитали: а скільки у вас пересічно купляють землі на рік? Відповідь: до 1 %, тому що люди більше її не продають. І в інших країнах, які мають по­дібну історію появи права власності, була така сама тенденція. Людина на селі не продає землю. Вона не встає зранку з думкою: ой, може, сьогодні продати землю та поміняти машину. Ні, це для неї табу. Земля продається в селі пайовиками лише, коли трапилася якась велика біда або велике щастя в хаті. В інших історіях це не продається. Земля – це надія. Надія на краще майбутнє. В людини можна все забрати, проте якщо є надія, то жити ще можна! Як можна продавати надію?! Лише останньою чергою. І так буде. Статистика свідчить, що 0,3 % української землі продається на рік, попри війну. Пропорція практично не змінилася, щойно ми торік відновили реєстри. Без жодних сантиментів (мовляв, ми воюємо, мають бути закриті реєстри!) ми в червні вже відновили реєстри. Й слушно зробили. Я абсолютно спокійно ставлюся до ринку землі під час війни. Також підтвердилися й інші речі, які ми прогнозували. А ось не наявність ринку землі стримує інші сфери в аграрці. От у нас садів за півтора року війни закладено більше ніж за п’ять років до війни. Тобто ринок землі важливіший, ніж війна, якщо ми порівнюємо для бізнесу плюси й мінуси.

– Саме як чинник?

– Так. Чому більшість журналістів ніколи не спитає про пайовиків, а цікавиться лише тим, як буде фермеру? Вони, пайовики, що, живуть в іншій країні, не там, де фермери? У них усе добре? Чи їхні онуки не воюють? А в них здебільшого гірші справи, ніж у фермерів. Ми якось маємо зважати на їхні бажання чи ні? Ну, скажімо, дилер John Deere не чекатиме. Фермер же не вирішує, коли йому розрахуватися за техніку та за якою ціною. Так само не вирішує, коли йому сплатити за добрива. А бабці й дідусі вчергове мають чекати? А вони бідніші люди, ніж ми з вами й ніж ті фермери, яких ви знаєте. Хочу нагадати: коли робилася земельна реформа, то слід було відповісти, ми хочемо дорогу землю чи дешеву. Дешеву хоче аграрій, який її обробляє. Це зрозуміло, відкинемо заяви про неньку Україну й землю, яка не продається. Все продається! І друге питання: бажання бабці й дідуся продати найдорожче. Мав би бути якийсь компроміс. Якщо ми робимо так, що найдорожче, то тоді дозволяємо купівлю всім, серед інших й іноземцям. Якщо робимо, що найдешевше, то не дозволяємо купівлі нікому, лише тим, хто орендує. А так нікому навіть із боку не дозволяємо. А якщо ми робимо щось компромісно-серединне, то тоді отака модель.

– Чи вважаєте ви, що українська земля недооцінена?

– Вважаю.

– Наскільки?

– Філософське питання (посміхається). Що добре в тому, як нині працює ринок? Це – ринкова ціна землі. Що ми бачили? Ринок відновився за цінами, що були перед війною, проте відповідно в доларі США це було менше. Й, на мою думку, попри війну, зростатиме на 10 – 15 % на рік. І це не сильно зміниться навіть, якщо війна затягнеться.

– Якщо ми твердимо про наш потенційний вступ до Євросоюзу, то чи не постане питання про дозвіл доступу іноземцям до ринку землі в Україні? В Європі – по-різному, проте здебільшого громадянам країн ЄС дозволено безперешкодно купувати землю в інших країнах – членах ЄС.

– Так, в Європі по-різному. Будуть розмови. Не можу сказати, щоб європейці останнім часом ставили питання в такій площині. Принаймні поки що такого не було.

– Чи блокування західних кордонів України відчутно вплинуло на наш експорт?

– На експорт зерна – ні, а готової продукції – так. А готової продукції – великий обсяг, і це чимало коштів.

– Як ви ставитеся до Клайпеди як до можливого шляху експорту української агропродукції?

– Ну, просто дорого доїздити.

– Якщо колії поміняють?

– Ну, якщо поміняють… Другий рік про це розмова. Залежить усе від Польщі. Розмова не те, щоб про колію, а про те, щоб ми могли кордон переїздити.

– А чи можна зараз казати про те, що морські шляхи експорту поновилися чималою мірою?

– Поновилися. Проте подивимося, як воно буде далі.

– Останнім часом відчувається прихильніша риторика аграріїв щодо тваринництва. Рослинництво зчаста дає збитки (причому різні культури, хіба що соя тримається), а от тваринництво, на відміну від минулих часів, виходить на перший план…

– Ну, є така тенденція. Тим паче вона підсилена тим, що зерно в Україні куди дешевше, ніж в інших країнах, тому рентабельність тваринництва в Україні сильно зросла, й це підштовхнуло до його розвитку.

– Про соняшник завше казали, що по ньому складно дістати збитки. Та 2023-й певною мірою спростував цю тенденцію. Чи радите ви висівати соняшник наступного року?

– Що буде – цього ніхто не знає. Чимало залежатиме від ціни на соняшникову олію. Ціна на неї зараз не найкраща. Як на мене, основна причина – війна. Україна – великий експортер. Торік обмеження були щодо вивезення з України. Стався дефіцит. Ціна зросла. Й відповідно інші країни технологічно переорієнтувалися на іншу олію. Стандартно соняшникова олія була біля ріпакової. Далі йшли кукурудзяна, пальмова, інші олії. Зараз вона просто впала відчутно нижче через те, що стала відносно непрогнозованим продуктом порівняно з іншими. Потрібен час, щоб це відбалансувалося. Наскільки швидко це станеться, я не можу сказати.

– А якщо те саме запитаю про цукрові буряки. Раніше їдеш, приміром, із Києва на Одесу. Обабіч – поля з цукровими буряками. Це була наша національна культура, як її називали (пшеницю натомість звали партійною). А тепер мені сумно, що цукрових буряків на наших полях малувато, хоча культура наче рентабельна й наче цукрові заводи починають відроджуватися.

– Національна культура… А соя?

– Її так не називали.

– А зараз національна? Коли цукрові буряки були національною культурою, ми сою навіть не вирощували. Я до цього ставлюся доволі спокійно. Нині світова кон’юнктура така, що цукру з України вивозиться чимало, й виробники заробляють доволі добрі гроші. Та кон’юнктура може змінитися. А це бізнес-ризики. Сіяти чи ні цукрові буряки – ніхто не може знати. Якби знати все наперед, було б куди легше (з посмішкою).

– Чи зміниться структура посівів наступного року?

– Зміниться, проте неістотно. Вона залежить від багатьох чинників, які просто так, за один день не змінюються самі собою. Скажімо, кількість насіння. Якщо еластичність ринку насіння соняшнику та кукурудзи доволі велика, себто їх виробляють із запасом, то по сої це неможливо зробити. Крім того, в нас є певна сівозміна, є певна кваліфікація, свій досвід. Пшениця? Я не зовсім упевнений, що ціна була основним критерієм під час обрання культури для висівання, просто два місяці вологи не було.

– Часто-густо ми спілкуємося з аграріями з Польщі, інших європейських країн і чуємо від них побоювання від нашого потенційного вступу до ЄС. Які аргументи наводити, щоб їм не було лячно?

– Слід вести велику роз’яснювальну роботу: від чого ми разом виграємо, де в нас буде конкуренція, а які будуть пом’якшувальні чинники. Якщо ми всі разом погодилися б, що це слід робити, то знач, потрібно це обговорювати. Наприклад, якщо ми твердимо про те саме виробництво курятини. Всі бояться конкуренції, що Україна наростить виробництво. Однак, з іншого боку, ніхто не каже про те, що ринок курятини у світі до 2030 р. може подвоїтися. Коли разом про це скажуть, то стане зрозумілим, що польський фермер відчуватиме конкуренцію щодо курятини, крім України, ще з боку багатьох країн світу. Так само – в інших історіях. А що тоді робити з бразильською курятиною, американською, французькою, німецькою? Ті можна, а українську не можна? Важка тема, буде чимало розмов…

– Ну, й психологічно польському фермеру, який обробляє 10-гектарну площу, складно сприймати українського пересічного аграрія з кількома тисячами гектарів в обробітку…

– А американського йому не складно сприймати?

– Американський усе ж таки обробляє не такі великі площі, як українець, до того ж він далеко й не претендує на Євросоюз, а український ось тут, поруч.

– Ну, наймемо психологів ще в процесі перемовин (із посмішкою), якщо питання лише в цьому.