Найдорожче у вирощуванні часнику – два рухи секатором

Часник і жадібність вампірів

Михайло Сорока, директор ТОВ «Агромомм», що вирощує посадковий матеріал, вірить в український часник, як і в те, що наш продукт може конкурувати з китайським в Європі. Проте якщо культура справді перспективна, чому ці перспективи раніше не були реалізовані?

– Коли традиційні моделі господарювання зазнають кризи, дедалі більше аграріїв шукають золоту культуру. Чи може нею стати часник? – адресую перше запитання пану Михайлу.

– У світі ціни на часник 5–7 років повзуть догори, опісля стільки саме часу падають. Золоті часи для культури в Україні вже були, а надалі сталося просідання приваб­ливості через світову циклічність галузі. Наш внутрішній цикл трохи інший, через динаміку вже внутрішнього ринку. Тут виробництво може зростати й падати 2–3 роки, до того ж впливають кліматичні аспекти – врожай може вимерзти. Втім, локальна циклічність у середній перспективі мало впливає на загальні ціни, але вона все ж вибиває з галузі дрібних виробників, які чутливі навіть до незначних і ситуативних коливань. Конт­ракти в Україні традиційно короткі, й якщо хоч раз ціна на часник упаде нижче рівня окупності, це надовго вибиває дрібного фермера, адже витратна частина на 1 га дуже висока. Якщо заходити з нуля на голе поле – це 12–14 тис. $/га. Наступні роки витрати приблизно на 30% будуть меншими.

– Головне питання щодо таких волатильних культур: чи можуть вони бути маржинальними на ціновому дні?

– Маржинальність часнику на ціновому піку – від 12 до 15 тис. $/га. Попит стабільний, внутрішній ринок ненасичений. У жовтні вже склади порожні як у виробників, так і в експортерів.

На ціновому дні системні виробники також рідко входять у мінус. До збитків можуть призвести лише морози. В нуль за несприятливої цінової кон’юнктури виробник вийде, якщо в нього врожайність 4,5–5 т/га. Все, що вище, – прибуток. У мене, наприк­лад, нині середня врожайність на рівні 12 т/га. Проте я опікуюся посадковим матеріалом, однозубкою.

– Традиційна претензія до всіх продавців посадкового матеріалу, що рекламують нішеві культури: якщо все так привабливо, чому б самому не опікуватися товарними партіями?

– Часник – це про кооперацію. Подивімось на модель Іспанії, лідера європейської часникової галузі. Всі учасники ринку працюють разом, за моделлю кооперативу чи закритого клубу. Щоб гарантувати, що всі члени ланцюжка дістануть чесну частку прибутку. Тоді не буде криз і провалів для всіх. Якщо люди хочуть працювати десятки років, вони мають створювати бізнесову екосистему. Іспанська модель дає змогу мати свій гарантований євро з 1 кг всім учасникам: продавцям посадкового матеріалу, товаровиробникам і торговельним мережам. В Іспанії собівартість вирощування становить €1–1,2, а продає фермер по €2–2,2. Мережі можуть додавати плюс €2, тому що ризиків більше. Ми пробуємо перенести цю модель в Україну. Мене як виробника насіння $1 з 1 кг задовольняє. Товаровиробника така ціна на посадковий матеріал також.

Бо що ми бачили досі? Продавці посадкового матеріалу ставили максимальну ціну: по 250 грн/кг, а інколи навіть 400 грн/кг. Це гальмувало формування прошарку виробників, робило виробництво невигідним або маломаржинальним. А якщо немає виробників, то немає контакту з покупцями, немає галузі, й відповідно навіть ринку для реалізації продукції першої ланки. Ми ж хочемо переломити ситуацію та показати, як можна формувати здорові відносини для всіх гравців і надовго. Зараз працюємо над проєктом кооперативу з ядром у Житомирській області, на якому спробуємо повноцінно реалізувати модель технологічної інтеграції.

– Які перспективи експорту? Чи просто зайти з цим продуктом на ринок ЄС?

– Я був 2019 р. у США, де наші партнери в Каліфорнії господарюють на 4 тис. га, вирощують часник. Навіть у США є бажання потроху відходити від імпорту з Китаю. Європа також шукає диверсифікацію постачання. До того ж в ЄС, окрім Іспанії, мало внутрішніх виробників, отже, менше перепон від протекціоністів.

Під час роботи з Європою потрібно мати на увазі, що бюрократи зараз пробують заганяти нас до нормативної бази, яка вже за три роки стане неактуальною. Відбувається Зелений перехід, і саме на нього й слід орієнтуватися. Хоча в часнику ситуація простіша, ніж в інших культурах, тому що є відчутний дефіцит. Ми для Європи в цьому питанні, як Мексика для США – в нас бачать потенційного постачальника.

– Який нині напрямок вітчизняного експорту?

– Переважно Польща, але, думаю, що насправді це перша ланка реекспорту до Німеччини.

– Що цікавіше: експорт чи внут­рішній ринок?

– На внутрішньому ринку нам доводиться опускатися до рівня Китаю, мати справу з вітчизняним ритейлом. Це все від того, що немає нормального експорту. Ми все ж таки досі ще дорогувато вирощуємо, хоча й генеруємо продукт якісний, з гарною органолептикою. Проте ці параметри поки не оцінюються на внутрішньому ринку, не позначаються на ціні.

Спадкові захворювання

– Українське овочівництво звикло до цінових гойдалок, воно само чудово регулярно створює кризи перевироб­ництва. Проте чому навіть овочівники не йдуть у часник?

– Є кілька чинників, що формують високий поріг входу. Перший – дуже високі витрати на старті й на посівний матеріал. Другий – відсутність кваліфікованих агрономів. Ще впродовж 1950–1960-х рр. для агрокомплексу тодішньої УРСР було поставлене завдання забезпечити часником потреби Сибіру й Далекого Сходу. Завезли з Китаю посадковий матеріал, колгоспам було спущено наказ. Практика виявилася провальною, й агрономи досі жахаються. Це – складна культура.

– У чому її технологічна складність?

– Дуже складно гарантувати якість посадкового матеріалу. Із зерном усе зрозуміло, гарантія якості прозора. А часник – культура, що розмножується вегетативним шляхом. Тобто посадковий матеріал нагромаджує історію батьківської рослини. Якщо агроном затравив її гербіцидом, вона дістала стрес від морозів тощо – все це впливатиме на поведінку нового покоління. Важко дізнатися, яка ж насправді якість того, що ви збираєтеся висаджувати. Немає гібридів, немає насіння.

Якщо почитати профільні групи, то це лотерея: навесні 50% аграріїв плюються, що придбали не те, що очікували. Величезні ризики. Щоб їх зняти, потрібні гарні виробники посадкового матеріалу, які ретельно дотримуються технології та завойовують довіру.

– Проте хіба це не типова проб­лема маленького ринку? Чому в такому разі просто б не імпортувати посадковий матеріал?

– Однак щоб ринок став великим, потрібно стартувати з чимось. Щодо імпорту, то він фактично неможливий, це – утопія. Багато бізнесів на цьому погоріло, втратили мільйони доларів.

Часнику притаманна така вада як аборигенна прив’язаність. Сорти погано переносяться в інші умови. Європейська генетика нам не підходить абсолютно. Насамперед за параметром зимостійкості. Саме зимо-, а не морозо­стійкості. Так, іспанські сорти можуть витримувати короткочасні приморозки. Однак не тривале зниження температури! Китайці ж, що мають монопольне становище на ринку, взагалі не збираються сприяти конкурентам, не продають посадковий матеріал, а в товарних партіях вирізають кореневе денце. Втім, у нас чудова вітчизняна селекція. Білоруси та росіяни крали наші сорти.

– Якої сівозміни часник потребує?

– Згідно із законодавством – 4-пілки. Проте з практики: кілька років у монокультурі чудово себе показує. Це важливо з огляду на те, що ви замовляєте системи зрошення під певні схеми. Агрофон підвищується, звісно, але система захисту, розроблена для часнику, є доволі ефективною. Великого тиску навіть у монокультурі немає, врожайність лише підвищується через те, що добрива все ж працюють не один рік, ККД переноситься на наступні сезони.

– Чи можливий часник на українській півночі?

– Не потрібно вирощувати часник там, де живеш, а слід їхати туди, де йому добре. Я вважаю, що часник потрібно культивувати на півдні. Його органолептика формується через синтез сірки та кількість сонця. Клас пекучості максимальний на півд­ні. Також на півдні максимальна кількість сухої речовини в товарному часнику: в мене рекорд 48,6 одиниці. Це, знову ж таки, впливає як на органолептику, так і на зберігання. Український часник можна зберігати до двох років у холодильнику, він не проростатиме навіть без додаткових технологічних операцій. Утім, через зміну клімату зона вирощування змістилася вже й у центр. На півночі, якщо вже й вирощувати, то лише молодий часник.

Чи є у вас руки?

– Що змінила війна в галузі?

– Більшість господарств, що вирощували часник, була розташована в Донецькій, Херсонській, Запорізькій областях. Ми їх утратили. Також утратили потужності, що виробляли максимально якісний посадковий матеріал. Сотні гектарів. Потенціал площ вирощування становив не менше 1500 га. Ми втратили також потужності з переробки та зберігання 2 тис. т.

– Яку найбільшу площу за поточних умов ви бачили під часником в одному господарстві?

– Черкаська область, близько 100 га. Щоправда, там господарство працює за не надто прогресивною дворічною технологією. Це істотно зменшує витрати на посівмат, до 3 тис. $/га. Проте ж два роки!

Раніше ж на Херсонщині найбільшим за площею був проєкт індійської компанії Phoenix у колаборації із Best garlic – 240 га.

– Скільки коштує спеціалізована техніка під часник?

– Спеціалізована техніка має економічний сенс із 20–50 га. Це насамперед агрегати для саджання. Збиральну ж техніку розроблено під європейські схеми висадження, які нам не підходять. У нас відчутно загущеніші посадки. Іспанці вирощують 250 тис. рослин/га з урожайністю 12 т/га, а наші виробники висад­жують до 500 тис. рослин/га, і планова врожайність – 20–25 т/га.

В Іспанії схема вирощування і технології доволі архаїчні. Їм 30 років, і міняти їх найближчим часом не будуть. У нас же є шанс створити інтенсивну модель. Щось із практики Нідерландів узяти, щось від технології вирощування тюльпанів, нарцисів тощо.

Як тоді розв’язати проблему техніки? На нинішньому етапі потрібно брати вживану з Європи та модернізувати її під наші технології. Збиральний комбайн коштує €50–60 тис., і я навіть не уявляю, скільки коштуватиме переробити його на іншу схему на заводі виробника. В принципі, в нас є локальні виробники, які навчилися робити базові агрегати. За рік-два можна довести їх до рівня потрібних агротехнологій. Тоді наша техніка буде прогресивніша за європейську. Теоретично ми знаємо, як це зробити.

– Наскільки високою залишиться частка ручної праці?

– Найдорожче у вирощуванні часнику – два рухи секатором. Відрізання верху та коренів. У всьому світі це найдорожча операція. Тому якщо ви хочете вирощувати часник, перше питання до вас: чи є де взяти сезонних робітників?

Адже як Китай став лідером ринку? Це – дешевий ручний труд чималої кількості дуже дрібних виробників, що працюють переважно на кількох сотках. Мене це вразило, коли я відві­дував КНР: річний дохід таких селян від вирощування культури може не перевищувати $400. Тому після циклу вирощування ці самі люди йдуть на сезонну роботу до перекупника, де перечищають, фасують свій же часник.

Велика частка ручної праці – це ще один із чинників, що стримують розвиток галузі в нас. І цю проблему ніде в світі не розв’язано. Китай, Іспанія, Південна Америка – всі ріжуть вручну. Повної механізації не існує, або вона не має економічного сенсу.

– Навіть у США?

– У США пішли трохи іншим шляхом. Вони вклали величезні кошти в те, щоб привчити споживача до іншого формату. Так, там є традиційний обрізаний часник у сітці. Однак є також чистий і вакуумований або навіть часникова паста. Покупця до цього привчали десятиліттями.

Серед виробників часнику існує навіть градація країн за тим, де фасують у сітку по три головки, а де – по п’ять. Це також залежить від звичок покупця і навіть від регіональної кухні.

– Як щодо специфіки агрохімії для культури?

– Тут якраз усе просто. На 80% технології захисту й живлення збігаються з цибулею. Маржинальність дає мені змогу особисто навіть не дивитися у бік генериків.

– Чи існує специфічний ризик у вирощуванні, притаманний лише цій культурі?

– Є світова, глобальна проблема – віруси. Через особливості вегетаційного розмноження потрібні лабораторії, де in vitro відбувається очищення завірусованого посадкового матеріалу. Система ця зазвичай реалізована на законодавчому рівні: у тій самій Іспанії раз на чотири роки фермер має повністю міняти посадковий матеріал, не має права використовувати навіть власний.

У нас поки що на це ніхто не дивиться, що підвищує ризик дістати в майбутньому негативні наслідки. Втім, є можливість цьому запобігти через перехід на технологію однозубки, вирощування посадкового матеріалу з повітряної цибулини. Це суто українська практика, й це – природний спосіб захисту. Від зараженої материнської рослини до насіння не потрапляють віруси. В нас є шанс не дістати проблему з вірусами, використовуючи цей підхід.

5 млн €/га? Чому б ні!

– Під інтернет-дискусією про шалене зростання світової ціни на імбир побачив ваш коментар про досвід із цією рослиною. Чи може ця екзотика стати високомаржинальною нішевою культурою для України?

– У нас був план із Херсонської області почати виробництво імбиру в Україні. Був дослід на 4 га, підібрали сорт у північному Китаї. Дістали результат – 12 т/га. Розрахункова маржинальність тоді, ще до зростання ціни, була щонайменше на 30% вище за часник або навіть сягала в цілому 200%. Імбир у нас практично нічим не хворіє, майже не потребує ЗЗР.

Тут цікаво, що у світі трейдери часнику чомусь майже завжди опікуються й імбиром. Можливо, через те, що ці продукти на одній полиці. В США найбільший імпортер дуже зацікавився нашим дослідом і перспективами, нам у разі формування партії обіцяли максимальну ціну.

– Як ви розв’язували проблему потреби в довгій вегетації культури?

– Так само, як розв’язують цю проблему з бататом. Тунельне вирощування. Можна взагалі не виходити з тунельних теплиць. Ми перший раз підрощували рослини в тунелях, висаджували у відкритий ґрунт, і тому довелося додатково притіняти сітками. Бо в Азії імбир вирощують поміж дерев, пряме сонце культура не полюбляє.

– Тобто це може стати другою культурою для вирощування в міжряддях садів?

– Абсолютно. Ентузіасти вважають, що Одещина, Бессарабія може стати столицею імбиру в Україні. Проте, як на мене, це буде Крим, коли ми його звільнимо.

На жаль, через бойові дії ми втратили посадковий матеріал, доведеться починати з нуля. Для цього потрібно знову їхати до Китаю, що зараз складно або неможливо.

Перспективи ж ринку в разі реалізації технології вирощування чудові. Внутрішній ринок дефіцитний, Україна завозить близько 2 тис. т свіжого імбиру. До того ж надлишки можна переробляти на сухий. І Європа хоче багато цього продукту, свій вирощувати в них виходить дуже дорого. З українським імбиром можна дуже весело зайти в ЄС.

– Якщо ви тестували навіть імбир, то чи є у вас ще екзотичніша культура мрії?

– Знаєте, який найдорожчий продукт у світі? Натуральна ваніль. Прибуток у Нідерландах із тепличного вирощування ванілі 5 млн €/га. Можливо, колись спробую.