Рік тому в одному з полів на Кіровоградщині американських, німецьких і новозеландських експертів, що працювали тут у рамках «Польового агроконсиліуму», приємно подивував місцевий фермер, котрий вивіз у поле запашний свіжоспечений хліб і булочки зі спельти. Звісно, фермер ні на що не натякав цією прадавньою пшеницею зі світанку людської цивілізації, яку на території сучасної України вирощували ще наприкінці другого тисячоліття до нашої ери. Тоді, власне, не тільки США, а й України не існувало теж. Гості смакували, а фермер вручив їм ще і сніп зі спельти й у кількох словах повідав про високу поживну цінність цього злаку, не зіпсованого генетикою. Це просто приклад того, що він слідує порадам заокеанських фахівців, урізноманітнюючи свої поля й намагаючись дбати про здоров’я ґрунтів.

По дорозі до готелю від хліба зі спельти в іноземців не лишилося і крихти. А згодом чимало з них просили вислати їм рецепт приготування такої смакоти.

Пізніше я побував у цьому доволі неординарному господарстві. Олександр Олійник, власник ФГ «СІМФО», виявився людиною з цікавим філософським підходом до справи, жадібною до нових знань, людиною пошуку, котра живе не лише гонитвою за цифрами врожаю, а вибудовує сімейне фермерське господарство з власними цінностями.

Тому не дивуйтеся, що в нашій розмові не звучатимуть цифри врожаїв, котрими зазвичай усі нахваляються, – ми говорили просто про те, куди спрямовані його помисли й чим він переймається. Що ж до врожаїв, то їх достатньо для того, аби розбудовувати господарство, мати хорошу імпортну й вітчизняну техніку, їздити по світу й рухатися вперед.

Дворище роду

Є на Кіровоградщині село Недогарки. Воно споріднене з селом з такою самою назвою на Полтавщині, звідки переселенці на Кіровоградщину взяли з собою й назву колишнього місця проживання. Саме тут народився і виріс Олександр Олійник. Сам фермер мешкає в Олександрії, а тут його батьківська садиба.

Садибою виявилося господарське дворище – дуже гарне, з садком-моріжком і горіхом-красенем мого віку (60+, коли що), кухнею, мініпекарнею та крамничкою. В глибині дворище переходить у бетоновану територію з навісами й ангарами для зберігання сівалок, жниварок, іншої техніки, складами й господарськими спорудами.

– Тут і жили мої батько й мати, і я з ними. Поруч був двір моїх дідуся й бабусі, – розповідає Олександр. – Від дворів тяглися наші городи – садили картоплю, овочі. Батьки збудували дім, у котрому я тепер зробив їдальню для працівників господарства й крамничку з іншого боку з мініпекарнею.

Через дорогу була ферма – свиней тримали, телят. А я вдома п’ять бичків відгодовував до 480–550 кг – батько напружував мене, щоб дурницями не займався. Також тут у діда була майстерня й пасіка в затінку садка.

З цього усього та придбаних кількох городів я й створив базу господарства, заасфальтував, щось збудував. Зводив власним коштом, обходячись без кредитів. Одна справа, коли тобі дісталося колгоспне дворище й ти лише привів його до ладу, інша – коли ти зводиш усе сам на своїх городах і дворі. Однак дуже надихає, що це – твоє дворище, дворище батьків і прабатьків.

Зізнаюся чесно, я вперше бачив господарство, яке виросло з батьківського подвір’я. До того ж двір, де пройшло дитинство фермера, лишився (щоправда, на порядок більш облаштованим і комфортнішим) – тепер він став гарною оазою для всіх працівників господарства. І в цьому розширеному дворі нині «проживала» техніка та обладнання, стояли засіки з зерном, добривами. Старі яблуні, знайомі з дитинства, – Білий налив, Пепін шафранний. А під ними Олександр навіть зібрав лінійку старого польового знаряддя й агрегатів – культиватор кінний, райборінки, одна з перших польських сівалок, картоп­лекопалка тощо. Все це приведене до ладу, пофарбоване, виставлене на щебені.

Збереглась і батьківська криниця. В затінку спортивний куточок із турніком та дитячий майданчик із гойдалкою з сидінням від авто Chrysler, навіть упізнавана «буханочка-шпаківня» американської поштової скриньки. Раніше в гості з’їжджалися діти, племінники, зараз це трапляється рідше. Бухкотів у вольєрі пес – алабай Марс, угорі у вітті дерев виспівували пташки. Просто ідилія якась, аби не війна…

В кількох місцях, кажучи по-сучас­ному – біг-борди з філософськими висловами про землю та хліборобську працю. Саме такими висловами переповнені й стіни кабінету Олександра Олійника, обмальовані різними нагадуваннями календарі, обведені різноколірними фломастерами й закладками книги Ніла Кінсі та підшивки журналу «ЗЕРНО». На видному місці вислів Д. Пряниш­ні­кова, який активно пропагує компанія «Технополь»: «Нестачу знань не можна замінити надлишком добрив». А ще портрет батька.

В їдальні дуже багато фото з життя колективу. Олександр сам любить фотографувати, й це у нього виходить із хорошим художнім смаком.

Попри складні часи, та й узагалі непросту хліборобську працю, ти відразу відчуваєш людину, сповнену мрій. Олександр любить сипати афоризмами, віршами, тут же нагадує фрази з відомих фільмів.

– Це все твоїх рук справа, чи щось лишилося ще від батька? Розкажи про родину…

– Більшості з цього батько не встиг побачити, він зробив тільки зачин. У нас практично хліборобська родина, хоча один дід був ветлікарем, інший доглядав за тваринами. Батько після навчання приїхав сюди за направленням із Чигирина, тут познайомився з мамою, згодом став головою найвідсталішого в районі колгоспу й за чотири роки підняв його до найкращих. Керував господарством близько 20 років. Мама працювала на фермі.

– То тобі в спадок мало б прийти велике господарство…

– Нічого мені не прийшло у спадок. Батько багато зробив для господарства й для села загалом – будував вулиці, провів газ, зводив ферми, нові гаражі. Однак через те, що був вольовим, змушував людей працювати, а не байдикувати, в один момент, коли почали міняти форму господарювання, група людей провела агітацію: давайте, мовляв, поживемо без нього, справимося. Почувши несправедливі нарікання, батько дуже образився, гарячково на зборах поклав ключі на стіл й сказав: «Гаразд, господарюйте без мене…». Батьку можна було б боротися, провести зустрічну роботу з людьми, та він не схотів, провели цю роботу інші. Він кинув господарство з 5 тис. га, а оформив фермерське на 40 га – вже для мене.

Практично все життя він поклав на цю справу – бувало, що ми його не бачили вдома по кілька днів. Адже працював він не в Недогарках, де ми жили, а в Дівочому Полі, за 20 км звідси, відтак і обідати додому не приїздив. Нам, щоб його побачити, треба було встати о 5 ранку. Він так емоційно сприйняв свою поразку, що через два роки й помер. Було йому лише 52 роки, мені – 26, я тільки одружився. На похорон зійшлось і з’їхалось людей чотириста. Колишній колгосп за кілька років опустився нижче того рівня, з яким батько його прийняв.

На той момент (це був 2003 рік) у нас було 400 га. Люди стали до мене йти зі своїми паями, а я ще не знав, чи вистачить сил потягнути такі обсяги, й через те багатьом відмовив.

Тіні забутих злаків

– «СІМФО» – що це за абревіатура така загадкова?

– Це батько так назвав – скорочено від «Сімейне фермерство Олійників».

– Овва! Оце гарно завернули. А то в нас у сотнях підприємств як не «агро», то «Колос», «Нива» чи прос­то прізвище власника. Якби в один ряд усі назви господарств поставити, то були б сотні однакових… І тепер скільки у вас землі й що в сівозміні?

– Наразі 1600 га, земля розкидана у шести сільських радах і трьох старостатах. Вирощую пшеницю, горох, соняшник, ріпак, озимого ячменю трохи, кукурудза. Для нашого регіону кукурудза погано підходить, засихає. В попередні два роки, коли не було літньої жари, вискакували з кукурудзою більш-менш. А так великі просадки з її врожайністю.

– А спельта?

– Два роки вже не сію. Думав спробувати купувати просто зерно спельти на ринку – не годиться, одне сміття. У порівнянні з тим, що вирощував сам, небо й земля. Спробував купувати вже борошно – теж ні в дугу. Згортаю поки проєкт до кращих часів.

Ми й випікали того хліба насправді небагато – 200 – 300 хлібин. Возили у два села. Однак люди не розуміють важливості, всім не поясниш. Не купують. Хлібинка маленька, за цю ціну вони дві більші буханки звичайного хліба куплять. І швидко засихає. Однак ви ж куштували – відмінні смакові якості, начебто горіховий присмак! У неї біле борошно, як у пшениць вищого сорту. Продавали знайомим, через «Технополь» – партнерську компанію. Комусь відправляли «Новою поштою».

А тут ще й війна внесла корективи – добробут людей знизився. Подібна продукція, тим паче органічна, має взагалі бути дорожчою, собівартість вища в рази. Навіть школи й дитсадки відмовлялися: на дітях експериментувати не можна. Тоді як експериментують насправді зі звичним хлібом. У спельті білків і клейковини вдвічі більше від звичайних пшениць, клітковини в десять разів, не кажучи про амінокислотний і вітамінно-мінеральний склад, антиоксиданти. Це як те саме розрекламоване зерно кіноа. Просто такі речі годяться для Києва, великих міст.

Я спробував, зрозумів, що зможу, як тільки з’явиться ринок. І тепер мене цікавить уже ринок зерна, не хліба. А поки що це тіні забутих злаків… Жартую.

– Вирощувати її було складно?

– Це непримхлива культура, технологія вирощування майже не відрізняється від пшеничної. Вирощувати її просто приємно. Щоправда, деякі агротехнічні складнощі виникають при сівбі, адже зерно в захисних лусках.

У неї є якась фітотоксичність, що ніякі бур’яни не ростуть. До того ж їй не треба фунгіциди, вона стійка проти захворювань. Вирощував після гороху. Врожай був 36 ц/га. Її колосок – це ж не колосок тритикале? Доброзичлива до мікоризи, тому корисна для сівозміни.

– Я так зрозумів, що ви пробуєте No-till.

– Спочатку орав, потім перейшов на розпушування. Не скажу, що зріс урожай. Та спека ж у нас наростає все більше й більше. Почав іти в нуль, там ще менший урожай. Лише згодом став усвідомлювати, всюди не вистачає в нас знань: спробуємо те – кидаємо, спробуємо інше – не виходить, знову кидаємо. Бо ми ж такі: побачили щось нове, де менше напружуватися треба, й давай пробувати. Тоді як слід осягати всю філософію, систему загалом, а не один захід. Тому від палітурки до палітурки не один раз перечитував книгу Ніла Кінсі, ваші публікації в «ЗЕРНІ», особливо інтерв’ю з Ріком Бібером штудіюю з фломастерами. З’їздив у поїздку по покривних до США, побував у Михайла Войтовика під Білою Церквою, придивляюся до господарювання в «Технополі» – дуже поважаю Вадима Маєвського і його вдумливий ентузіазм, став перей­матися збалансуванням ґрунтів покроково.

– Що у вас є з техніки на ці 1600 га?

– Два комбайни John Deere, трактор John Deere 300-сильний, Case IH 500-сильний, чотири трактори менші. Білорусів і ХТЗ – нема. Позбуваюся техніки з учорашніми технологічними можливостями. Обприскувач самохідний New Holland, хоча є й богуславський, з нормальною системою стабілізації, який використовуємо при застосуванні агресивніших сумішей, типу КАС абощо. Дві американські сівалки під сівбу зернових і три італійські Maschio Gaspardo MTR – під нуль, але слабкі, їм важко виконувати цю функцію. Тому я придивляюся до ідеї Юрія Дробязка – він пристосовує Kinze під просапні й стерньові. Взагалі в Дробязка багато чого слід учитися.

– А у вас же поруч Андрій Твердохліб («Компанія Агромир») продає сівалки нульові.

– Я дивився Semeato – своє завдання вона виконує винятково гарно, треба віддати належне аргентинцям, однак ризик у технічному забезпеченні – абсолютно немає запчастин. Багато хто має руки й виходить із цього своїм кулібінським розумом, але приємно прид­бати рідну деталь і поставити на місце зношеної. Була в мене сівалка Challenger – продав, хочеться потужніших й універсальніших. Механізаторів же стало менше.

– Скільки площ пробуєте під No-till?

– Десь половину. Років чотири-п’ять тому почав із 50 га, потім дійшов до 150, згодом повернувся на 50 знову, а нині стартонув на половині площ. Наробив помилок, але йду цим шляхом. Інші площі – розпушування.

– Давай побачимо поле.

Ми вирушили селом. У рідних Недогарках в Олександра 700 га, решта розкидана в інших місцях, крайнє поле за 70 км.

Екзотичні сади

Не встигли виїхати з села, я знову здивувався – в кількох місцинах стояли невеличкі гаї з екзотичної павловнії, дуже швидкорослої рослини з рівним гладким стовбуром.

– Був час, коли її вельми рекламували. У мене з’явилося чимало ділянок, утворених на базі колишніх дворищ сельчан, я повигортав ці завалені двори, привів до ладу територію й висадив павловнію – загалом 6,5 тис. дерев. Висаджував із саджанців, у маленьких касетах – як розсада помідорів, а тепер он які гаї. В міжрядді висівав фацелію, тут усе було синє від кольору її квіток. Торік дерева павловнії викинули китиці біленьких м’ячиків, але так і не зацвіли, видно клімат не дозволив. А мали б цвісти фіолетово-бузковими свічками, як у каштанів.

Вона має міцну й напрочуд легку деревину, всередині ствол порожній, як у бузини. Використовується в кораблебудуванні, виробництві меблів, музичних інструментів. У деревині велика кількість дубильних речовин, що робить її стійкою проти впливу багатьох шкідників і хвороб. А листки павловнії за своїм хімічним складом містять до 20% протеїнів і на смак нагадують зелень люцерни, конюшини, за бажання можна використовувати у тваринництві.

Дерево витримує чотири технічних зрізування. Перший – на восьмий рік, ствол має бути 45 см у діаметрі, через вісім років такий самий ствол тут знову. І так чотири рази. У неї дуже потужна коренева система, яка забезпечує це швидке відростання й витривалість до посухи та здатність рости на бідних ґрунтах.

Міжряддя утримувати в чистоті можна було, доки не було війни й вистачало людських рук. Ти ж мав людям дати роботу – ось вона. Я послав би сюди три-чотири людини – їм безперервна робота: підрізати, інтенсивність росту батога дуже велика – за рік 4 м, скошувати, мульчувати пристовбурну зону перед зимою, молоді рослини вкривати агроволокном.

Наразі в нас покупців на цю деревину поки немає, пропонують контрактувати за кордон. Коли мене вже не буде, може діти пару разів зріжуть цю деревину. Головне ж, на фоні того, що скрізь випилюють ліс, я висаджую дерева.

Баштан на нулі

Ми поїхали полями. В Недогарках яскраво видно ряднину ділянок a la шахівниця.

– Це паї так нарізали, – пояснює Олександр. – Ось 10 га моїх, далі – чужі, потім – знову мої. А ось і мій соняшник.

Непогані стебла, гарні начебто й кошики, однак про врожай говорити ще було рано. А внизу – килим підстилки з решток.

– Я кілька років тренуюся в сівбі напряму. Пробую різні культури на нуль і не нуль. Тут фон непоганий. Однак перейдемо на інший бік поля, воно розділене навпіл, покажу секрет, – змовницьки підморгнув фермер.

Ми вийшли з соняшнику на ділянку поля, де по залишках торішньої пшениці розкидані кавуни – звичні темно-смугасті м’ячі й світло-зелені овально подов­жені, трохи далі – жовтіли дині.

– Це мій перший досвід. Я баштан і раніше сіяв, коли нуля в мене не було. На абсолютній соломі лежать. У нас дощу не було три місяці! І на мій погляд, такі смачніші. Води воронам нема, бачите, роздовбують кавуни. Треба присилати людей, хай збирають на їдальню.

Й на соняшнику, й на баштані у мене вдалося, бачите.

Треба бути відкритими до знань. Ось уже другий рік поспіль приїжд­жають до нас німці, американці. Хтось із відкритим ротом всотує їх досвід, адже не треба платити $7 тис. і летіти до США – знання вони привезли сюди. Однак натомість чуємо від декого: це в нас не працюватиме…

…Інші поля – з сівбою напряму і з розпушуванням були схожі на ті, що я бачу в інших господарствах наближених регіонів. Трохи походили між технікою.

– У нас багато агрегатів від «Технополя», співпраця з ними в нас тісна – подрібнювач соняшнику, сівалка, культиватор, ротаційна борона. «Технополь» завжди йде назустріч, коли ще не можу щось придбати, підказує, допомагає як вийти з ситуації. Ось тимчасова заміна їхньої Volta – за їх порадою подовжили зварюванням голки своєї борони. Ми переобладнали Great Plains під їжаки й култери, щоб сіяти нульовим циклом. Такої опції практично ніде немає, це я піддивився, як ми з вами їздили по США, – приїхав і зробив собі.

Повернувшись із поля, завітали до крамнички з мініпекарнею, де Олександр познайомив зі своєю мамою Тетяною Василівною, й вона відразу пригостила мене свіжими й незбагненно смачними сосисками в тісті, булочками зі спельти, а працівниця їдальні налила кухлик узвару. З поля вже привезли кавуни. Я зізнаюсь що навіть і зараз, коли це пишу, слина котиться від згадки про ті кавуни.

– Горіху вашому скільки років? – відразу уточнюю в Тетяни Василівни.

– Я пішла в перший клас, він уже був. Мені 70 років, а йому років на чотири менше.

– Отже, колись ви тут поросятами займались, а тепер каву подаєте з сосискою в тісті? Син таки змінив ваше життя?

– Ой, і не кажіть. У мене було по п’ять свиноматок, по 30 свиней. Уявляєте, що це таке? Бувало, на фермі й ночувала зі своєю мамою покійною… А тепер син тимчасово поставив мене трохи поторгувати. А вийшло, що не тимчасово, а мабуть, назавжди, – посміхнулася мама Олександра.

– Та не планував я такого. Думав, хай мама трохи розважиться серед людей, чого вдома сидіти, – виправдовувався Олександр. – Ми хотіли тут виготовляти просто хліб та булочки зі спельти й продавати. А оскільки на одному хлібі рентабельності ніякої, то додали дещо супутнє в продаж. Хліб уночі пекли шість працівниць, а вранці два авто вже розвозили його гарячим.

Крамничка їхньої сімейної пекарні лицьовим фасадом виходила на вулицю, де прямо на східцях сиділи сільські дівчата. Все це разом якось додавало атмосфери живого села, в якому такі сімейні фермерські господарства є основою.

– Садова, 16. Гарна назва. Раніше, мабуть, була імені Лєніна?

– Калініна, –відповів Олександр, і ми засміялися разом. – Імені Лєніна була сусідня, центральна.

– Ти задоволений своєю роботою, справами, які втілив?

– Ну звісно ж. Аби не війна… Не розумію, чому ви здивувалися моєму дворищу. Мій підхід до фермерства – давній український, це фермерство, яким воно має бути – родинне, що починається з твого двору.