Чи можна назвати інноваційним АПК, якщо аграрна наука вбита, вітчизняні виробники техніки копіюють закордонні зразки, а сільгосппідприємства використовують переважно технології, техніку, сорти, гібриди, засоби захисту рослин транснаціональних компаній? Як перевести галузь на інноваційні рейки? Про це розмова із генеральним директором Української аграрної конфедерації Павлом Ковалем.

–Наш АПК і справді переповнений закордонними розробками, і можна сказати, став полігоном для їхнього випробування, але таку інноваційність не можна назвати повноцінною, тим більше, що Україна має достатньо високий науковий та освітній потенціал для того, щоб створити власну інноваційну культуру. Інновації потребують відповідного середовища, котре, як мінімум, має бути конкурентне і сприятливе для людей здатних до підприємливості і ризику. Приватна власність, авторські права мають бути надійно захищені. Повинен бути постійний трансфер наукових, технічних, технологічних інновацій на ринок, щоб вони перетворювалися на гроші. Інновація має свій шлях, життєвий період: наукова ідея, новація, інновація, промислове поширення, а потім це вже стає інфраструктурою. Приклад – мобільний зв’язок, який пройшов шлях стрімкого розвитку від технологічного дива до широкодоступної інфраструктурної мережі. Сьогодні експерти фіксують вибухоподібний тренд інвестицій у штучний інтелект(ШІ). У мене, як економіста є підозра, що це може бути черговий фінансовий міхур, але це не означатиме, що там не буде інноваційних технічних і технологічних рішень. Якщо в таку інвестиційно привабливу галузь, як перереобка м’яса, вкладення ростуть на рік на 7-9%, то в штучний інтелект – на 25%. ШІ – це та ніша, де наші інноватори, можуть проявити себе якнайкраще. А тому я впевнений, що Україна та її аграрний сектор будуть залучені в глобальні ланцюги створення та імплементування інноваційних рішень, ми вже там глибоко із цілою низкою комплексних агрегатних рішень діжтиалізації та інформатизації, ми навіть на криптобіржах на четвертому місці на планеті. Українці генетично схильні до ризику та інновацій, до яких нас, в тому числі, підштовхують і умови, в яких живемо. Наше інноваційне майбутнє залежатиме від нашого концептуального бачення, бо як тільки ми зациклимося на внутрішніх проблемах і на тому, щоб лише клянчити гроші, це нас доб’є. Як країна, котра вперше в історії не злякалася ядерного монстра, ми повинні пропонувати інтелектуальні продукти у всіх сферах – геополітичних, технологічних та інших.

–Що для цього треба?

–Дуже складну і просту річ  – повернутися до мислення, як такого. Хто сьогодні замислюється над іншою Україною після перемоги?

–А хто повинен замислюватися?

–Національні лідери, стратеги, інтелектуали, наукові осередки. Щоб Україна стала на шлях інноваційного розвитку потрібен, образно кажучи, загальний бульйон наукових досліджень, який постійно вариться, кипить. Щоб розвивалася фундаментальна наука, щоб талановита молодь була зацікавлена залишатися в Україні, а не шукати щастя за кордоном. Кухня для цього бульйону має створюватися на базі університетів, установ НАН і НААНУ, наукових товариств. У нас ще не все зруйноване, є чудові багаті наукові та інженерні традиції, наукові школи. Ми володіємо цифровими, а також технологіями авіа-, судно-, ракетобудування. Належимо до унікальних країн, які можуть зробити все від дрона до балістичної ракети, від трактора до танка. Але реалізувати цей потенціал заважає система державних інституцій, яка неконкурентна і неефективна.

–Тобто роль держави в цьому питанні має бути сильною?

–Ключовою, бо є такі речі, як фундаментальна наука. Бізнес не буде її фінансувати, а без цього підгрунття «бульйон» прикладної науки не звариться. Позаяк саме в прикладній науці на основі фундаментальної народжуються новації. А ми впродовж останніх тридцяти років рубали все це під корінь. Уявіть собі: деякі директори наших НДІ є одночасно директорами відповідних НДІ в Китаї, і живуть роками в цій країні, отже, всі винаходи, технічна документація також там. Однак серед наших політиків і громадськості продовжують звучати заклики добити вітчизяну науку, бо вона, мовляв, нагадує геріатричні хоспіси, і толку від неї ніякої. А як може бути інкаше, якщо талановита молодь миттєво виїжджає за кордон, або влаштовується у транснаціональні компанії, бо держава не може створити їм нормальні умови?

–Чи сприяє інноваційності система вищої освіти?

–Увесь отой інноваційний потенціал, про який я говорив, поки що тримається на здобутках і традиціях старої системи навчання, яка склалась до 1991 року. Але тенденції в новій системі дуже тривожні. Є загроза руйнування навчального процесу, вже другий випуск готується в режимі онлайн. Універсистетська система не була готова до цього. А тому знижується вимогливість, деякі студенти семестрами не з’являлися на пари, проте їм ішли назустріx і переводили з курсу на курс. І яку компенентність він здобув таким чином під свій диплом? Не може бути університетських місць більше, ніж дітей в 11 класі, тоді немає конкурсу, немає конкуренції за місце, чому в нас у кожному другому педінституті відкрили економічні факультети, а в аграрних, навпаки, – гуманітарні? І де ж візьмуться інноваційні уми, якщо базова система буксує? І в той же час у наших дітей є високий потенціал до навчання. Якщо вони потрапляють в іншу систему, досягають зіркових результатів. Мої студенти навчаються і працюють у багатьох країнах від Канади до Австралії, від Швейцарії до Японії і дуже добре почуваються. І розповідають, що там немає такої анархії, як у нас. Там якщо тричі не прийшов на пару, ти вже не студент. А тому нам треба повертатися до ревізії підходів, які сьогодні застосовуються в науці, освіті, законодавстві щодо бізнесу, моделі державної підтримки вітчизняних виробників сільгосппродукції та техніки. Звісно, якщо хочемо бути у світовому інноваційному процесі.