Іван Чайківський, засновник «Агропродсервісу»

 

Щедро напоєна дощами й вигріта сонцем земля надвечір віддавала пахощі трав і чорнозему. Цей запах низько линув і, здавалося б, мав колір і плоть. Ми сиділи, оповиті запахами літа, з Чайківським у літній кухні й частувалися борщем, картоплею з кропом і тушонкою старовинної галицької марки «Бритванка». Смакувало. Взагалі це найкращий показник якості, коли аграрій, виробник, сам споживає те, що виробляє. А пам’ятаю, коли вперше приїхав на «Агропродсервіс» до Івана Адамовича, спитав його, оглянувши свинокомплекси: чи маєте ковбасу? Він скрушно похитав головою, а я заходився жартувати, що людина, яка має сто тисяч свиней і не робить ковбаси… Ну і так далі. З того часу «Агропродсервіс» не лише придбав і реконструював Тернопільський м’ясокомбі­нат, а й розвинув мережу своїх магазинів «Студія м’яса», де від ковбас очі розбігаються та, звісно, неймовірна «Бритванка» в «елегантних» баночках. Не думаю, що, йдучи у переробку, Чайківський згадував журналіста, який щось говорив про свиней і ковбасу, але ніхто не заборонить мені вважати, що я став ініціатором відродження Тернопіль­ського м’ясокомбі­нату.

Сиділи ми у Великому Ходачкові, а за кілька кілометрів – Настасів, де громада росте й розвивається, дякуючи «Агропродсервісу», а ще кілька кілометрів – хутір, де народився Чайківський. От де народився, там і згодився, там і збудував одну з найпотужніших агрофірм Західної України.

І зараз майже не займається нею.

 

Філософія борщу

Зараз Чайківський – заступник голови Аграрної партії України, голова Тернопільської обласної організації, був одним із лідерів Асоціації м’ясної галузі, словом, як я кажу: пропав козак, пішов у політику. Однак не тільки це я кажу. Я ще й казав завжди, що в агрокомплексі – сила­силенна людей, які абсолютно точно могли б навести лад у державі та вивести її на рейки зростання й розвитку, але вони ніколи не покинуть своєї справи.

Нові часи диктують нові підходи.

Люди, яким держава не допомагає займатися своєю справою, йдуть у політику.

Упевнено йдуть.

– А як ви борщ варите? – запитав я, активно сьорбаючи неймовірну страву, у якій бриніли ноти дитинства, так бабуся в Оленокосогорівці варила…

– Та ми, коли з Танею побралися, навчилися. Я приїхав додому, і вона пригостила мене своїм першим супом. Їсти було неможливо. «Скільки ти його варила? – запитую. – П’ять хвилин?». – «Ні, – каже, – з півгодини». Там і м’ясо було, і все необхідне, але будь­яку їжу слід готувати з любов’ю та майстерністю і стільки часу, скільки потрібно. Кажу, Таню, моя бабця, пам’ятаю, у селі, коли рано вставала, готувала «перше», ставила збоку в печі казанок і варила у ньому ребро або м’ясо на повільному жару. А вже потім, години через чотири, готувала різну заправку, бурячок, капустку, моркву. Справжній український борщ. І сьогодні вже я ніде не можу з’їсти такого смачного борщу, як Таня зварить.

– А як ваша Таня прийшла від того борщу, першого, до сьогоднішнього? – підступно запитав я, не відриваючись від борщу, який швидко танув у мисці.

– Ми сіли й поговорили, як слід готувати, що значить – з любов’ю, неспішно, на маленькому вогні, щоб усі складові борщу віддали максимум свого смаку й аромату. І коли я наступного разу прийшов додому, страва була зварена за моїми рекомендаціями – і це був божественний борщ.

 

Чим депутат різниться від штукатура

– Дивіться… Держава у нас склалася 1991 року, точно, як Тетянин суп: швидко й одразу. Проте бачимо, виходить несмачно. Однак давайте ці аналогії з супом полишимо, давайте ближче до аграрної тематики. От бере господар шмат землі, на ньому є тварини, рослини, люди, техніка. Як з цього зробити щось путнє? У законотворця є прості інструменти, створення законодавчої бази та середовища, в якому все повинно рости…

 

– Ну спробуємо, – посерйознішав Чайківський. – От чим сьогодні відрізняється парламентарій від штукатура або від плиточника? Я чому кажу про такі приклади, тому що вони практично не працюють одноосібно, це бригади…

– Вам відповісти? – мені не подобався серйозний тон бесіди, мені цього теплого вечора більше імпонували розмови про борщ. – Вони відрізняються тим, що парламентарій сидить у Києві на Грушевського, а штукатур – у Польщі.

Чайківський засміявся.

– Давайте будемо говорити про українського парламентарія й українського штукатура, тому що у Польщі зовсім інші реалії… Так от, для мене, як для українського громадянина, ніякої різниці між українським парламентарієм та українським штукатуром немає. Це робота. Тільки парламентарій пише закони та умови для штукатура, а той їх виконує, але кожен просто повинен добре робити свою справу. Якщо ми беремо штукатура, який погано штукатурить, або плиточника, який криво й недолуго кладе плитку, відповідно, швидко з ним прощаємося. Йди собі з Богом. І шукаємо кращих. Якщо ми беремо український парламент, який нічого путнього не робить роками, то що ми маємо робити? Ми маємо його гнати та брати тих людей, які прийдуть працювати й робити необхідні справи. А повинні вони писати ті Закони й правила, які потрібні українському суспільству, українській економіці, державі, від початку й до кінця. От ви говорили добрі слова про аграріїв, які вміють любити землю, сіяти, вирощувати врожаї. Проте кожен аграрій сьогодні – це маленька держава. Він узяв на плечі чимало обов’язків, які має виконувати держава, – це практично вся соціальна сфера в будь­якому селі. Аграрій сьогодні повинен опікуватися тим, як діти йдуть до школи, що їдять у школі, про дитсадки, чи прогорнута дорога в село, про сільську культуру, спорт. Про що б ми не говорили – усе лежить на плечах аграріїв. Ці люди заробляють, вони мають отримувати прибуток, вони платять податки, чітко й зрозуміло: просто платять податки. І законодавці повинні регулювати розвиток економіки у країні, запобігати монополіям або отриманню якоюсь галуззю надприбутків.

 

Що робити з прогульниками та кнопкодавами

– Однак що нам робити із системою, яка склалася за часів олігархату? Я не маю фактів, але кажуть, що місця в парламенті завжди продавалися, а парламентарі зискували, продаючи голоси за той чи інший законопроект… Люди працюють певними групами, лобіюють питання відомих промислово­фінансових груп… І що робити, коли така система працює? Чи можна 22 липня зайти в абсолютно новий парламент, сісти й працювати на благо України?

– Я твердо знаю, що 22 липня можна зайти в український парламент і почати роботу. Я нікого не впіймав за руку при продажу місць у парламенті і мені за час моєї політичної діяльності ніхто такого не пропонував, але всі ми знаємо, що щось таке є. Скажу вам, що це питання ментальні, це питання самоусвідомлення та патріотизму. Я вважаю, що боргую державі й народу. Якби я народився в якійсь цивілізованій розвиненій країні, то не був би тим Чайківським, яким я є сьогодні. Дякую Богові за ті здібності, які він мені дав. У нас створилися умови, в яких люди, які працювали, не покладаючи рук, здобули певного результату й певного рівня. Не по­одинокими є випадки, коли до нас приїхали іноземні аграрії і тут, в Україні, розвивають бізнес. Хоча наші українці бідкаються та їдуть за кордон. Держава – це люди, і люди дали мені можливість стати підприємцем. І я вважаю, повинен піти та чесно відпрацювати для людей.

– Тоді скажіть мені, як подолати речі, звичні для українського парламенту й незрозумілі для людей і підприємців, коли у залі 18 осіб, а зареєстровано 330? Або кнопкодавство, коли посилають Кужель і вона голосує за 40 чоловік, бо мала час і натхнення прийти на роботу? Чи можна це подолати?

– Перше, що ми повинні зробити, – це прийняти закон про зняття недоторканості, а друге – закон про покарання за невихід на роботу щодо депутатів, які не приходять до парламенту. Це ж те саме, що штукатур, який не прийшов на об’єкт.

– Або робітник, який не вийшов на посівну…

– Авжеж. Ці речі здобуваються особистим прикладом. Якщо я хочу, щоб у мене люди користувалися роздягальнею, я маю показувати приклад. Бо іншого не буде! Якщо ми хочемо зайти на свинокомплекс, ми повинні пройти дезінфекцію, і всі бачать: якщо директор не порушує, то й інші не порушують. Усе починається з тебе самого.

 

Рецепти – праця й відповідальність

– Як подолати у суспільстві лицемірство? От у вас охайне подвір’я, просторий будинок, який вкладається у ваш статус лідера великої багатопрофільної компанії, але ж є величезні маєтки, замкові комплекси, які належать прокурорам, суддям, людям держсектору, зарплата яких ніяк не співвідноситься з майном? Це ж все відбувається на очах всього народу. Які він робить висновки? Про що думає, про що мріє?

– Нам слід прийняти рішення, що робити з тим, що ми вже маємо, з цими палацами, які нажиті нечесним способом. Нам слід написати жорсткі закони абсолютно для всіх. Кожен чиновник має йти на роботу, знаючи, що його стимулює виключно держава, а в іншому разі він може бути суворо покараний. Це повинно працювати так, як працює скрізь у світі, нам не потрібно тут винаходити велосипед. Ми повинні взяти кращі світові практики й застосувати тут, вони повинні працювати. І передусім повинні працювати відповідальність і контроль.

– Окрім нульової толеранції до корупції нам потрібно збудувати країну. Квітучу країну. От на вашому прик­ладі… Колись вас 26‑річним обрали головою колгоспу, тому що вас знали… Це ж насправді нічого не гарантувало?

– Не гарантувало.

– Як вам вдалося створити прибуткове підприємство сталого розвитку? Ви починали багато різних справ, різних напрямів… Яким талантом це робиться? Чи можна ці технології масштабувати на простір країни?

– Можна! Величезна праця, величезна відповідальність, страх підвести людей, з якими працюєш… Мене вітали в компанії – 11 червня 20 років тому зареєстрований статут приватного агропромислового підприємства «Агропродсервіс». Коли я прийшов до центрального офісу, колектив зробив мені прекрасний подарунок. У залі їдальні мене зустріли понад 250 осіб. Вони зробили макет, копію нашого першого офісу, з фермами, деревами, ставками… Вони змусили мене згадати, як усе починалося. І я все згадав… Мені було 26 років, і я приїхав не обиратися, а підтримати колегу, який претендував на посаду голови. Проте люди сказали несподівані речі про мого друга: Василько, ти задурно нічого для людей не зробив, а от Івана ми знаємо. Против­ників було багато, і вони розуміли, що приходить нова генерація, зовсім інші люди. Противники шукали будь­яких варіантів, щоб не допустити мене до посади. Коли в залі було 400 людей, вони почали вимагати, щоб були всі учасники товариства, всі члени колгоспу – 980 пайовиків. Фактично відбулося те саме, що в нас сьогодні відбувається в країні. І прості люди сказали: ми робимо скриньки і йдемо попід хати. З п’яти кандидатур на голову колгоспу за мене проголосувало 70 %. І цей кредит довіри, ця настанова простих людей з мого села не давали мені спокою й постійно рухали мене. Ви не уявляєте собі, які важкі були перші роки. Це 1999 рік! Не було грошей, нічого не було! Буряки копали вручну, вручну вантажили на машину й везли на цукровий завод. Однак ми це зробили! І кожен раз я знаходився біля людей, де б це не було. Як досягнути доброго результату? Працею, просто невтомною працею. Нею можна всього досягнути. Так досягнули успіху сотні українських фермерів: хтось більшого, хтось меншого, але – наполегливою працею. Я з державного бюджету не отримав нічого, а коли одержували якусь підтримку на кілограм свинини чи здешевлення відсоткової ставки кредитів, то – нарівні з іншими, як і будь­яке інше підприємство. Колись були добрі програми, вони працювали, і їх відновлення та розвиток – теж завдання законотворців та державних менед­жерів.

 

Логічно… Однак так важко…

Аналізуючи життєвий шлях Івана Адамовича, бачу, що все логічно. Сходинка за сходинкою, крок за кроком. І ніби все це доступно кожному, все зрозуміло, однак є на цьому шляху двигун, колосальна енергія та працелюбність, щирість і християнські цінності, а ще – талант гуртувати навколо себе людей, запалювати їх. От з усіма цими якостями вже можна ставати бізнесменом. Пайовики, що довірили Чайківському свою землю 1999 року, пройшли з ним важкі часи, а у кращі – вже не шукали більшої вигоди, трималися «Агропродсервісу». І жили вони нівроку, тож у бік компанії почали позирати інші колгоспи. Так «Агропродсервіс» зібрав під своїм дахом понад двадцять господарств і кожне з них залишив окремою юридичною особою, об’єднавши управлінням, ресурсними потужностями. Рослин­ницт­во йшло вгору. Почалася співпраця з відомими світовими компаніями з виробництва насіння, збудували сучасний насіннєвий завод. Потім – завод із переробки сої, тепер є власний шрот і соєва олія. Галицька жилка не давала Чайківському спокійно займатися рослинницт­вом. Значна частка українського зерна пливе за кордон, щоб стати кормом для тваринництва, а потім продається у вигляді вирощеного м’яса набагато дорожче. Так почався рух «Агропродсервісу» до підприємства замкнутого циклу. Чайківський освоїв свинарство, має понад 130 тисяч свиней, 15 тисяч свиноматок. Замахнувся на мільйон свиней, але тривожна ситуація з АЧС змусила почекати. Тоді рушив у бік ВРХ, розвинув молочне скотарство та м’ясне, бичків американської породи Герефорд. Почалося виробництво індиків та курей. Урешті запрацював оновлений Тернопільський м’ясокомбінат у складі «Агропродсервісу», пішли на прилавки власні бренди, почали множитися торгові марки, ширшає мережа фірмових магазинів. Крок за кроком, сходинка за сходинкою.

Як у кожного великого підприємства, негараздів не бракувало, намагалися створити каламутні хвилі навколо компанії недоброзичливці, заздрісники, рейдери. Проте я зауважив одну рису в Чайківського… От він будує підлоговий склад для насіння, величезна одноповерхова споруда з можливістю заїзду вантажівок. У сучасних умовах такі споруди виконуються з металопластику, збірного типу. А Чайківський збудував з каменю. Отак дивишся – довжелезна кам’яна стіна, могутня, непорушна. Об ці кам’яні стіни «Агропродсервісу» всі спроби нашкодити й розбивалися. До речі, на свинокомплексі з каменю покладено паркан. Кредо Чайківського – збудувати раз і на віки. І жодного разу я не чув від нього скарг на те, що хтось намагається підприємство загарбати, відбивається він потужно та розглядає наїзди як нормальні прояви конкуренції в нашій напівцивілізованій державі. А от на правила гри, які щоразу змінюються, Чайківський скаржився і не раз. Я розумію чому. Людина, яка будує на віки, болісно сприймає мінливі примхи законотворців. Закон повинен бути таким самим мурованим, як ота стіна, захищати нас і наших дітей та онуків. І повинен діяти для всіх без винятку.

Садки в «Агропродсервісі» теж є. Ця діяльність дотувалася державою, компенсації за саджанці, але завжди за ці гроші слід було воювати, і постійно вони скорочувалися та урізалися. От це прикро, коли у своїй державі не знаєш, які будуть правила гри для діяльності, яку вже ведеш, в яку вже інвестовано гроші, зусилля, час. Тому що раптом зміна правил може зробити всі зусилля марними, а діяльність – збитковою.

 

Україна аграрна й індустріальна

– Чиї інтереси ви б захищали у парламенті передусім? Аграріїв? Усіх українців?

– Якщо ви мене запитуєте, де б я хотів працювати, то, звісно, – в аграрному комітеті, оскільки найбільше розуміюся саме в цій царині. Від мене там було б найбільше користі. Проте якби ми сказали, що аграрії є чимось особливим у нашій країні, то були б неправі. Або якби ми припустили, що маємо на 100 % аграрну країну, це була б помилка. Аграрний сектор не витягне країну, і це я вам говорю, незважаючи, що є аграрієм із діда­прадіда. На першому етапі – так, можливо. Ми все робимо, щоб економіка зростала, і на цьому можна будувати майбутнє. Аграрний сектор залучає суміжні галузі та сферу послуг. Проте ми маємо усвідомлювати, що перед нами стоїть величезне завдання з відбудови промисловості. У мене є багато думок та ідей на цей рахунок. Працювати нам слід не тільки на аграрний сектор, а зумовити розвиток економіки всієї країни.

– А які у вас думки щодо української економіки, що б ми могли відроджувати? От я думав над цією проблемою, визначив кілька базових речей: українці можуть виробляти продовольство, можуть виробляти інтелект і можуть бути успішними у високих технологіях, як ІТ, космос, оборонка. Ці речі диференціюють нас у світі…

– Я вас цілком підтримую, але скажу ще й слово за машинобудування. Ми маємо 23 % запасів чорнозему у світі, але, якщо подивитися на технопарки агрокомпаній, ми там не знайдемо жодного українського трактора. Там є всі світові бренди, це стосується і обприскувачів, і комбайнів, і навісного та причіпного обладнання. Прем’єр­міністр і парламент повинні докладати всіх зусиль, щоб усі ці заводи працювали на території України. Це непросто, це складно, але ми можемо створити умови для виробників техніки, які спонукають їх відкривати виробництво в Україні. Це в наших руках, і так ми повернемо своїх висококваліфікованих спеціалістів, які працюють на подібних заводах у Європі. Ми розуміємо, що нам сьогодні 23 % світових чорноземів виорати, розкидати добрива, посіяти. Нам треба на сьогодні три­чотири рази захистити. І зібрати врожай. І зберегти. І вивезти. І нам украй необхідно створити привабливі умови для іноземних інвесторів. Будуючи сьогодні компанію «Агропродсервіс», я чітко розумів, що на кожному етапі існує додана вартість, а бюджет компанії складається по зернині. І зараз я говорю про приземлені речі, які можна зробити…

 

Фронт робіт

– Ви говорите про захист інвестицій.

– Я говорю про створення умов. «Агропродсервісу» сьогодні легко взяти кредит, тому що компанія має бездоганну репутацію. Це не вийде так само легко й невимушено у компанії з щербатою репутацією. Так сталося, що у світі репутація України підупала, і її слід рятувати, будувати репутацію з нуля. Щоб сюди заходив величезний західний капітал, нам потрібно починати з того, що є приземлене, що нам притаманне, близьке, що швидко піде.

– Нам потрібна основа. Знаєте, є такий «Рабобанк», нідерландський, який працює тільки з аграрним сектором і тому майже не помічає світові кризи. Нам потрібна фінансова інституція, яка б кредитувала аграріїв під операційну діяльність і під стратегічні проекти. Якщо трапиться, не дай Боже, ринок землі, повинні бути структури, які дадуть можливість і кошти аграріям викупити банк землі, який вони обробляють, під 2‑3 відсотки річних.

– Погоджуюся з вами. Проте тут і є величезний фронт робіт для законотворців. Будь­який банк буде давати кредит під таку заставу як земля. Ми повинні законодавчо відрегулювати відсоткову ставку кредиту, термін кредиту, не кажучи вже про чіткий регламент прав і вимог до набувача землі. Ми повинні відрегулювати процедури застави, адже банки можуть бути іноземними. У разі неповернення кредиту банк не повинен набувати власності, він повинен продати право на цю землю на певному майданчику. Все це має бути відрегульовано, треба сідати з фахівцями й радитися, треба йти до наших аграріїв і вивчати їхню думку. Треба збирати форуми по Україні, аналізувати бачення користувачів землі, збирати землевласників, щоб дізнатися їх побажання. Тут не повинні бути ущемлені нічиї інтереси й не повинен постраждати бізнес, який уже працює.

– Вас не лякає робота у парламенті відносно комунікацій? Я бачив людей, яких ця діяльність поглинає настільки, що вони не бачать рідних, близьких, гублять друзів…

– Те горнило, яке я пройшов в «Агропродсервісі», загартувало мене. Парламентська діяльність мене вже не змінить. Людина формується до 25 років, і якщо в цьому віці це негідник, то з нього вже нічого не зліпиш. І навпаки, якщо людина в цьому віці зрозуміла головні цінності, які роблять її особистістю, які є цінностями народу, нації, держави, їх вже не заміниш барахлом чи матеріальним мотлохом.

– Отже, ви готові до цієї роботи… То що ж, ми побачимо парламент, у якому всі чітко приходять на роботу, всі особисто голосують, ухвалюють рішення на розвиток України? На захист її інтересів? Готові запалювати людей власним прикладом?

– Я готовий служити. Треба піти і відслужити. Якби я не пішов служити до армії, дівчата зі мною до танцю не пішли б у клубі. Я твердо розумію, що я, Чайківський, тут такий, тому що мені на це дали право люди. Люди мене таким зробили. І людям я маю віддати борг.

 

Спаситель у Козовій

Все ж таки 20‑річчя «Агропродсервісу» – це не подарунок від колективу Чайківському і не його вдячна промова команді. 14 червня у селищі Козова відбулося освячення скульптури Христа Спасителя – це подія, до якої безпосередньо причетна компанія «Агропродсервіс» та її натхненник. У Козовій, заснованій 1440 року, різні часи майнули. Була вона й під Австрією, була окупована поляками, була захоплена німцями. Однак залишилася Україною. І прийшли на ці землі нові господарі, які не сплюндрували родючий чорнозем, не вивезли мішками прибутки за кордон, а виростили великі врожаї, створили робочі місця та поставили біля гімназії Христа з відкритими обіймами. Таких пам’ятних фігур буде аж 12 – у тих громадах, містах і селах, де «Агропродсервіс» обробляє землі, як вдячність Богу за милосердя, а людям – за довіру.

– Я особисто, говорячи про 20 років свого життя, думаю про своїх братів, про родину, – сказав Чайківський громаді при відкритті скульптури, – друзів і близьких, про тих, з ким я починав той шлях, який ми назвали «Агропродсервіс». Я пригадую, як 20 років тому мої сільськогосподарські знання обмежувалися тим, чого навчила бабця на городі. А вже зараз ми побудували компанію, яка є однією з найбільших в області серед сільгоспвиробників. Це дає мені впевненість у тому, що все можливо! І цю впевненість я хочу передати кожному з вас, особливо молоді. Не бійтеся мріяти! Не бійтеся починати нові проекти! Не лінуйтеся вчитися! І тоді все у нас вийде! Адже головне – бажання.

Пригадуємо, що і Христос не оточував себе ідеальними людьми. Кожен із нас має якісь свої особливості. Однак від того ми не перестаємо бути людьми.

Ця фігура – то наша людяність. Наша данина тій землі, яка всіх нас годує. Наша вдячність Богу за його ласку, а козівчанам і мешканцям району за те, що довірили нам обробляти свою землю.

Я хочу, щоб Христос беріг кожного з нас, щоб його погляд стримував нас від гніву, злості, заздрощів. Щоб його руки обіймали всіх нас та гуртували довкола добрих справ.

Дякую всім за можливість працювати поруч із вами, за можливість зміцнювати економіку та за благословення робити добрі справи.

 

Оце й був справжній ювілей.

 

Текст –
Юрій Гончаренко