Сергій Омельяненко, директор ФГ «Омельяненко»

Метод проб і помилок під час вибору життєвої стежини знайомий багатьом із нас. Часто­густо у нашій уяві є якийсь стереотип: мовляв, якщо я син слюсаря, то й маю бути слюсарем, попри те, що хисту до цього ремесла в мене аніякісінького. Та чи не хибним є такий підхід? Щастить тому, хто, спробувавши на смак різного хліба, нарешті намацує те жадане, яке принесе йому й душевну гармонію, й статки, й якнайбільшу самореалізацію. Директор ФГ «Омельяненко» Сергій Омельяненко свого часу наполегливо шукав професійну стежину – вчителював, чиновничав, ба навіть працював у держбезпеці. Проте одного чудового дня зрозумів, що то все не його. Натомість нива, яка колоситься, врожайні засіки, сповнені зібраним зерном і, нарешті, хліб­насущник, котрий прикрашає щедрий стіл, – це саме те, що вабить, те, заради чого варто докладати якнайбільше зусиль. І від усвідомлення цього виграв як сам Сергій, так і жителі його рідного села, адже зрештою дістали стабільну роботу з конкурентною зарплатнею.

«Чого про мене писати, я звичайний, і в мене звичайне господарство!» – намагався відкараскатися від журналістських запитань Сергій Борисович. Слухаючи ці скромні зауваження, спіймав себе на думці, що якщо в Україні подібні господарства стануть звичайними, то справді можна буде твердити про те, що реформи, які спричинили їх появу, вийшли надрезультативними. Втім, як на мене, звичайність у цьому разі – це трохи кокетування успішної людини, адже багато в чому Сергій Борисович був піонером, принаймні у своєму регіоні. За ним тягнулися й нині тягнуться інші.

– Народився я тут, в Іванівці, в тому самому селі, де нині господарюю. Батьки тоді працювали вчителями в нашій тутешній середній школі, мати викладала українську мову та літературу, а батько – історію. Власне, працювали вони за фахом, мали педагогічну освіту, обоє – випускники Одеського державного університету. Опісля вже, як я закінчив школу, в половині 1970‑х рр. батько працював головою сільської ради, а надалі – трудився тут на посаді директора школи. В Іванівці нині проживає близько 1000 осіб, це – звичайнісіньке центральноукраїнське село. Я так само навчався в Одеському державному університеті на історичному факультеті, батько спрямував мене своєю життєвою стежиною. По закінченні вишу – працював учителем історії в нашому районі в школі с. Рівне неподалік Іванівки. А опісля мені запропонували роботу в райкомі партії.

– Це вже, певно, був початок 1980‑х рр.?

– Так, саме початок 1980‑х рр. Самий епілог застою. За кілька років мені ця робота ой як набридла. Який інтерес – підносити всілякі папірці! Це – механічна праця. І на початку 1985 р. попросився я в колгосп. Мене направили секретарем парткому в с. Приют неподалік Іванівки. І я, молодий 26‑річний хлопець, по­їхав туди. Понад 100 осіб налічувала тамтешня партійна організація.

– І там мав бути партком?

– Правильно, а там, де партійна організація була меншою за 100 осіб, було партбюро.

– І, певно, ви були наймолодшим із комуністів, але головним?

– Так, наймолодшим, але на керівній посаді. Пропрацював я там близько року. Є в моїй трудовій біографії ще одна сторінка. Коли працював у райкомі, залучили мене й до лав КДБ. Того часу це було напрочуд серйозно, й зі мною працювали 3‑4 роки, допоки оформили в органи держбезпеки. Мене відмовляли від цього, докоряли: надурив партію, йдеш у КДБ. А я казав: мовляв, іду до озброєного загону партії (сміється).

– А хотіли туди йти?

– Загалом не уявляв, що це таке, що таке оперативна робота, що таке агентура тощо, й мені було цікаво. Проте як пішов туди й побачив ту роботу зсередини, то вона мені до душі не припала. До того в мене було наївно­романтичне уявлення, але вже в органах, коли на власні очі побачив, що воно таке, стало не по собі. Провчився рік у Києві у Вищій школі КДБ, а опісля пропрацював кілька років в Управлінні КДБ у Кіровоградській області у відділі боротьби з антирадянською агітацією та пропагандою.

– Доборолися так, що Союз розпався, а радянщина пішла в небуття?

– Так (посміхається). Зреш­тою, я не витримав цієї роботи й пішов із неї 1990 р. Власне, я є єдиним працівником, який пішов звідти за власним бажанням.

– Отакої! А чому пішли?

– Ну, не моє воно! А колгосп мені буквально снився. Лежала в мене душа до роботи на землі! Коли працював уперше в колгоспі, заглиблювався у всі питання, адже був другою особою в господарстві. Якщо голова був відсутнім, заміняв його. Відтак бажання повернутися з КДБ до колгоспу було жагучим. Прийшов до першого секретаря райкому партії і попрохав його: поверніть мене до колгоспу. Подивився він на мене, як на божевільного, але зрештою зрозумів, направив мене до колгоспу «Україна» у с. Новоєгорівка нашого Новоукраїнського району. За деякий час я повернувся до Іванівки в реформований колгосп. Мене одразу на загальних зборах обрали заступником голови колгоспу. Відтак став працювати на батьківщині. Досвід роботи в держбезпеці не був зайвим, адже допоміг мені чітко визначити своє місце в житті – воно в агрогалузі. Надалі компартія втратила свою керівну та спрямувальну роль, і я став фермером. Із 1992 р. фермерую. Спершу держава надавала землю із земельного резерву – 16 га. Через рік стало 45 га, а надалі добирав в оренду ще землі. Тепер обробляємо 5000 га.

– А де навчилися технологічних премудростей?

– 1993 р. як фермер я відвідав США, зокрема подорожував штатом Міннесота. Америка мене багато чого навчила. Згадайте добу початку незалежності – в нас ще працюють колгоспи, а ти відвідуєш практично інший світ! Я там побачив те, що буде в нас у майбутньому через 10‑20 років. Це, безперечно, було корисно.

– Сівозміна там, певно, суто американська: кукурудза – соя?

– Так, кукурудза – соя, але в Міннесоті в сівозміні ще й цукрові буряки задіяні. Сіють там і пшеницю.

– А які культури наявні у вашій сівозміні?

– Нині працюємо з чотирма культурами: кукурудза, соняшник, пшениця та ячмінь. Практикуємо трипілку: пшениця, ячмінь – кукурудза – соняшник. Соняшник повертаємо на те саме поле через два роки на третій.

– Цукрових буряків, як колеги з Міннесоти, не сієте?

– (Сумно зітхає.) Ох, свого часу ми жили на буряках, вони давали пристойні прибутки, вирощували цю нашу національну культуру впродовж тривалого часу, допоки поруч із нами були потужні цукрові заводи в Новоукраїнці та Малій Висці. Опісля, коли вони позакривалися, ми возили буряки до Новоолександрівки за сотню кілометрів, а надалі й той завод закрився. Із 12 цукрових заводів у Кіровоградській області залишилося лише два. А логістичне питання для цукрових буряків має неабияке значення. Відтак довелося відмовитися від них.

– Нішеві культури не пробували вирощувати?

– Колись у нашій сівозміні була гречка. Ну, так… Рік – добре, а рік – не дуже. Тепер узагалі не вигідно нею займатися. Свого часу вирощували коріандр. Так само ринок збуту є нестабільним. Роки між собою різняться, бувають добрі для коріандру, бувають – навпаки, провальні. Нішеві культури варто вирощувати лише тоді, коли ти впевнений у тому, що буде збут. Були в нас соя, сорго. Сорго – посухостійка стабільна культура, а у нас із опадами не надто добре. Втім, порівняно з кукурудзою, і ціна, і врожайність на сорго десь на 20% нижчі.

– Кукурудза виправдовує ваші сподівання?

– Безперечно. Приблизно дві третини кукурудзи, що висіваємо на своїх полях, – від KWS. Торік узяли 1700 посівних одиниць кукурудзи KWS. Це для площі в 1100 га. А назагал кукурудзу сіємо на площі в 1800‑1900 га. Зокрема, висівали КВС 2370 та КЕРБЕРОС. Це – найкращі гібриди, які дали найвищу врожайність – 8‑9 т/га. Для нашої зони це – нормальний урожай.

– Кукурудза винятково на зерно? Тваринництва не маєте?

– Так, кукурудза суто зернового напряму. Колись щільно займалися абердин­ангуською породою ВРХ… Нині тваринництва не маємо з огляду на його нерентабельність. Це хіба що може бути соціальний проєкт. Утім, соціальним напрямом у нас більшою мірою слугує переробка, зокрема маємо млин. Свого часу була й пекарня, але відмовилися від цього напряму, хліба нині завозять чимало, й розглядати пекарню як прибутковий бізнес не варто. Однак ми її не розібрали, обладнання є, хтозна, може, ринкова кон’юнктура колись складеться так, що пекарню варто буде задіяти.

– Щодо кукурудзи перевагу надаєте раннім ФАО?

– Намагаємося брати кукурудзу з раннім ФАО, адже швидше дозріває і, відповідно, менші витрати на її сушіння.

– Чому зробили вибір на користь насіння куку­рудзи KWS?

– Із компанією KWS ми працюємо дуже давно.

– Сієте майбутнє?

– Так­так, прямо відповідно до слогана цієї компанії. Звісно, ми сіємо майбутнє не з 1856 р., як стверджується у гаслі (такий вік компанії, безперечно, сам собою вже викликає повагу, а як до нього додаються і якісні продукти, то й поготів), але з початку 2000‑х рр. точно. Імпонує філософія бізнесу KWS – «У регіоні – для регіону». Тішить те, що виробництво посівного матеріалу налагоджене в нас, в Україні – виробничий майданчик розташовано у Кам’янці­Подільському на Хмельниччині. Ну й, звісно, добре те, що KWS незмінно тримає високі стандарти якості фізичної чистоти та схожості насіння, внутрішній стандарт маси тисячі насінин 220‑360 г вирізняє їх з­поміж інших постачальників. Із представниками KWS у нас склалися плідні ділові стосунки, ми розуміємо одне одного в багатьох речах. Якщо нам щось потрібно, вони завжди йдуть назустріч. І ми ніколи їх не підводимо. Відзначу й доброзичливе ставлення регіональних представників KWS до нас: завжди підкажуть, порадять, прийдуть на допомогу. Ми налагодили плідну співпрацю, організували масштабний День поля щодо технологій вирощування кукурудзи, на який завітало понад 100 гостей. Неабияку цікавість викликав, до речі, тест­драйв автівок TESLA під час цього заходу. Дні поля – цікаві заходи, які додають авторитету й нам, і компаніям, які представляють на них свої продукти. Це цікаве спілкування та просування вперед у царині агротехнологій.

– Найактуальнішим питанням аграрного порядку денного є ринок землі. Точаться палкі дискусії, опоненти наводять свої аргументи на користь упровадження ринку чи навпаки. Яке ваше ставлення до цього болючого питання?

– Я вважаю так: конституційне право кожної особи – розпорядитися своєю власністю. Чого людина, маючи в приватній власності шмат землі, будинок, автівку – будь­що, не може цією власністю розпорядитися на власний розсуд? Вона повинна мати право її купити, продати, обміняти, подарувати тощо. Це – абсолютно нормальна річ. Право – це не обов’язок, не примус, а саме право. Захоче його реалізувати – реалізує, ні – так ні, його справа. Це – абсолютно демократичний принцип, який має впроваджуватися як у всіх країнах світу, так і в нас. Проте, певно, слід поставити поки що якийсь замок чи, якщо хочете, запобіжник для іноземців, аби вони масово не скуповували цю землю. Адже наші фермери, середні господарства, ба навіть агрохолдинги поки що неконкурентні. Приміром, іноземці одержують кредити під маленькі відсотки, а ми під не дуже маленькі. Отже, на кілька років зробити ринок відкритим суто для українських компаній, українських громадян, а надалі вже дозволити іноземцям купувати землю в Україні. Кількість? Не думаю, що вітчизняні компанії одразу скуплять землю у великій кількості. Те, що пропонується в законопроєкті, я підтримую. Тобто один покупець може придбати не більше як 0,5% земель сільськогосподарського призначення, що є в Україні. Це приблизно 200 тис. га.

Ну й регіональне обмеження – в межах однієї області можна купити не більше як 8% сільськогосподарської землі. На рівні об’єднаної територіальної громади – не більше як 35%. Це так само слушно, як на мене. Якщо в тебе є можливість, купуй, працюй, вкладай гроші.

Певно, обійти ці норми через «пов’язаних осіб» не вийде, позаяк державний реєстратор перед тим, як зареєструвати право на землю, зобов’язаний перевірити, якою кількістю землі володіє покупець безпосередньо та через участь в інших фірмах.

– Чи існує тут проблема «шахівок»?

– Так, існує, але з багатьма власниками паїв ми успішно домовляємося. Проте буває по‑різному. Не знаю, як буде в майбутньому, адже виникає чимало питань.

– Проблему «шахівок» сеансом одночасної гри, певно, не розв’яжеш…

– Не розв’яжеш, але спробуємо іншими шляхами порозумітися.

– З яким часом ви як історик за фахом порівняли би наше таке буремне сьогодення?

– Ох, для мене це складне запитання. Ну, в нашій країні завжди відбуваються якісь катаклізми. Може, нинішній час є унікальним? Часто буваю за кордоном. В Європі все напрочуд спокійно, усталено, там нудно. Натомість у нас життя вирує! Навіть якщо взяти сільське господарство, нам ближчий американський тип, в Європі напрочуд малі розміри господарств, а за океаном більші. Принаймні в той час, коли я там побував, середній розмір тамтешнього господарства становив 250 га. 500 га для фермера – завелике господарство, а обробляєш 1000 га – ти просто олігарх. Ми обробляємо 5000 га, і наше господарство є середнім в Україні. За технічною оснащеністю у нас господарство американського типу.

– А який стан вашого машинно­тракторного парку?

– Купуємо новітню техніку. Маємо все, що потрібно для роботи на землі. Всі власні ресурси в господарстві є, нічого не наймаємо. Є посівна техніка, техніка для обробітку ґрунту, техніка для збирання врожаю, техніка для вивезення зерна на портові елеватори. У нас – чудові елеватори, маємо три елеваторні комплекси: RIELA (звели 2003‑го та 2010 р.) та «Лубнимаш» (збудували 2015 р.). Останній комплекс зведено нещодавно, об’єм його 41 тис. м3, а місткість – понад 30 тис. т зерна (кукурудза, пшениця) чи близько 20 тис. т соняшнику. Коли йде збирання будь­якої культури, то транспорт у дефіциті. Возити зібране на чималу відстань – до Кропивницького чи Новоукраїнки – значить задіяти купу машин, а транспортувати його до себе, де немає черг (а як привезеш кудись, то можеш і добу простояти, це дуже велика проблема, адже жнива тривають і відволікати транспорт недоцільно) і немає зволікання, – куди простіше. Ну, й вартість свого зберігання буде відчутно нижча, ніж вартість зберігання десь на стороні. Це напрочуд вигідна тема.

– Український виробник «Лубнимаш» достойні елеватори виробляє?

– Так, жодних проблем із ними не мали, вони наближаються до рівня західної культури у виробництві.

– Сільськогосподарська техніка у вашому господарстві вся західного виробництва чи є щось й українське?

– Здебільшого орієнтуємося на західну техніку, але маємо білоруські трактори. Є й кілька автівок вітчизняного виробництва. У нас чотири комбайни John Deere, сівалки VÄDERSTAD, KINZE, MASSEY FERGUSON, плуги LEMKEN, три самохідні обприскувачі CASE.

– Наявність у вашому господарстві продукції LEMKEN свідчить про те, що ви не сповідуєте технологію No­till і, відповідно, до плугів ставитеся прихильно?

– Так, у нас напрочуд твердий ґрунт, No­till не для нас.

– А які ґрунти?

– Чорноземи. Проблема лише в тому, що в нас має місце посуха, відтак і ґрунти надто жорсткі.

– Наявності модерної техніки для ефективного господарювання замало. На техніці мають працювати люди. Чи є великою кадрова проблема?

– У нас працюють здебільшого місцеві. Когось здалеку немає.

– Тобто, на відміну від наших провідних футбольних клубів, ваше господарство дає собі раду без легіонерів?

– Саме так. Здалеку в мене лише два бухгалтери. Ну, як здалеку – з Новоукраїнки – 40 км звідси. Проте я придбав для них електромобіль Hyundai Ioniq Electric, і вони їздять на роботу й із роботи. Власне, і я є прихильником електромобілів, використовую TESLA Model X, абсолютно задоволений нею. Із кадрами в нас проблем немає. Якщо вчасно платиш добру заробітну плату, добре ставишся до працівників, то проблем із кадрами не відчуваєш. Ось нині всі кажуть, що з відкриттям кордонів чимало українців виїхало на заробітки за кордон. А з нашого села жоден не виїхав за межі України за довгим євро.

– Це справді показник…

– Так, це показник. Якщо комбайнер під час жнив (два осінні місяці та місяць улітку) щомісяця одержує заробітну платню, еквівалентну $ 2000, а впродовж року пересічно за місяць еквівалент $ 1000, то навіщо йому чужі береги? Проблеми зі зміною механізаторських поколінь у нас немає.

– Соціальна сфера так само не залишається осторонь вашої уваги?

– Підтримуємо дитячі культурні й спортивні програми. Кілька років займалися дорогами. Прагнемо залучити й інших до цієї справи. Пропонуємо, щоб аграрії скинулися по 1000 грн із кожного гектара землі, що є в обробітку. Дороги на Кіровоградщині потребують реконструкції, що казати!

– Останнім часом навіть у неспеціалізованих медіа чимало йдеться про нетрадиційні джерела енергії. Дехто навіть називає їх якнайтрадиційнішими, адже вітер, сонце – що може бути традиційніше! Із власного досвіду ви можете сказати, що сонячна енергетика – це вигідно?

– Це вигідно. У нас дві станції: першу зведено 2012 р. (1,5 МВт), а другу – 2017‑го (3 МВт). Річ у тім, що станція, збудована 2012 р., де залишився старий тариф – 46,5 євроцента за 1 кВт, дає більший прибуток, ніж удвічі потужніша нова, де діє тариф 16 євроцентів за 1 кВт. А назагал обидві станції прибуткові, але перша надприбуткова. Мав на меті й ще розширити цей бізнес. Проте поки що не виходить із землею. Під електростанції потрібна земля. Під 3‑мегаватну станцію має бути 6 га. Прагнув узяти під ще одну станцію 6 га закинутої території. Це – старий сад, який уже втратив свою колишню привабливість. Там люди випасають худобу. Тамтешня земля перебуває в 20‑річній оренді. Цьогоріч спливає лише половина цього терміну. Домовився з людьми щодо дострокового припинення оренди й компенсації з мого боку за це. Однак не все так гладко: обласна державна земельна інституція на це не погодилася, і справа загальмувала. Втім, чи буде гра варта свічок? Більш­менш прийнятний тариф невдовзі – 1 січня наступного року – закінчиться, то сенс продовжувати розвивати цей напрям? Якщо прийнятні тарифи повернуться, тоді можна знову про це говорити. А так… Нині вже запізно будувати нові сонячні енергостанції. А свого часу моя сонячна енергостанція справді була першою фермерською в Україні й першою назагал у Кіровоградській області. Ця ідея мені буквально наснилася, й я її зміг реалізувати.

– Є така думка, що агрохолдинги може згубити забюрократизованість, адже часто­густо ухвалюється централізоване технологічне рішення, а агрономи відділків не є самостійними у своїх рішеннях. Натомість незрідка ситуація потребує оперативного реагування. Відтак середні господарства із земельним банком у 4‑5 тис. га можуть бути ефективнішими, ніж завеликі громіздкі неповороткі структури. Погоджуєтеся з цим твердженням?

– Так, думка слушна. Цілком погоджуюся. Дорога ложка до обіду, й ситуація часто­густо потребує від агронома оперативного втручання. У господарстві, яке оперує середніми площами, бюрократії немає, тож агроном вільний у своїх рішеннях. Власне, ми є яскравим прикладом такого підходу.

– З огляду на відкриття ринку землі, як розвиватиметься ситуація в Україні надалі. Скажімо, через 5‑10 років зросте або зменшиться кількість холдингів, побільшає середніх господарств чи, може, заправлятимуть балом малі фермери, що господарюють на площі в 30‑100 га, як, приміром, у Німеччині?

– Хочу, аби ринок землі нарешті запустився. Вже досить цього мораторію. Реформу слід здійснити! Вважаю, що все ж таки в холдингів не вистачить потужності масштабно скупити землю. Прогнозую, що через 5‑10 років в Україні буде продано лише третю частку сільськогосподарської землі. Щодо інших площ статус­кво залишиться. А в перші рік­два після впровадження реформи буде продано, на мою думку, до 20 % земель. Вважаю, що не буде ані ажіотажного попиту, ані ажіотажної пропозиції. А так пропозиція перевищуватиме попит. Ціна? Нині за емфітевзисом ми платимо суму, еквівалентну 1200 $ / га. Ну, буде, може, 1500 $ / га, максимально до 2000 $ / га. Розвиватимуться більшою мірою середні господарства. Іноземці як власники української землі? Попервах не буде, навіть серед прихованих власників, а надалі з’являтимуться, але багато їх не буде. Через декаду, наприкінці 2020‑х рр., буде ще потужніша техніка, роботизація, висока технологічність, але масового безробіття, як на мене, це не спричинить. Хоча менше людської праці й людського чинника справді буде.

– Засоби захисту рослин використовуєте суто оригінальні чи є якась генерична складова у технологічній карті?

– Здебільшого це оригінальні продукти, але не гребуємо якісними генеричними. Якщо це китайські препарати, то обов’язково перевірених виробників, робимо ретельний вибір, опрацьовуємо силу­силенну інформації, навіть подорожуємо до Китаю, щоб безпосередньо побачити виробництво й пересвідчитися у серйозності тієї чи іншої компанії.

– Не самою лише нивою живе аграрій. Підбивши підсумки сезону, варто відпочити від сумлінної праці. Які маєте хобі?

– Моє хобі – мандрування світом. Підбиваємо підсумки агросезону, відзначаємо професійне свято, й можна буде мандрувати. Цьогоріч планую відвідати Австралію та Нову Зеландію, зараз там літо. Ще не був у тих краях. Цікаво подивитися на тамтешні реалії. Серед країн, де я вже побував, мені запам’яталися США. Відвідував Штати п’ять разів. Полюбляю погостювати у тамтешніх фермерів, узяти напрокат машину й гайнути американськими хайвеями. Одного разу об’їхав ні багато, ні мало – 21 штат.

– Ого!

– Так, різні напрямки в мене були. Дуже цікава країна, й там є, що подивитися й чому повчитися. Торік був у круїзі по Карибському басейну в бік Південної Америки. І там цікаво! Своєрідні країни – Китай і В’єтнам. Там зовсім інша культура, відмінна від решти світу, цікаво спостерігати за їх нетривіальним світосприйняттям. Сама азійська ідентичність цікава. Був і в Африці. Починається зима, й у нас стає некомфортно, тому слід податися до теплих країв. В Європі був практично скрізь, хіба що за винятком деяких північних країн. Відпустку не обов’язково проводити на морі. Півтори доби поніжитися у променях сонця достатньо, а надалі вже потребую якоїсь дії: поїздити, побачити цікаву архітектуру, ознайомитися з гастрономічними й культурними традиціями.

– Які книжки превалюють у вашій домашній бібліотеці?

– Чимало читаю спеціалізованої літератури. Відзначу, зокрема, й літературу Видавничого дому «Зерно». Вдосконалювати свої технологічні знання потрібно повсякчас. Трохи відстанеш – опісля вже наздогнати буде ой як складно. Нині все змінюється напрочуд швидко!

– Чи пішли вашою стежиною діти?

– У мене троє синів. Старший не пішов аграрною дорогою, хоча й здобув освіту в Національному університеті біоресурсів і природокористування, зараз живе в Києві. У середнього – юридична освіта, він має власний бізнес із виробництва опалювальних брикетів. Можна сказати, що сільським господарством щільно займається лише молодший. Йому 23 роки, він закінчив агротехнічний факультет у Цент­ральноукраїнському національному технічному університеті в Кропивницькому й працює тут, у ФГ «Омельяненко».

– Маєте якийсь девіз або життєве кредо?

– Виходжу з того, що в девізі обов’язково має бути слово «виробництво»…

– У радянські часи скрізь були гасла «Науку – у виробництво»…

– Наука – це добре, але вона обов’язково має йти в ногу з часом. А для цього варто обов’язково дбати про майбутнє. Відтак моїм девізом радше буде такий: «Вироб­ництво заради майбутнього!».

* * *

На зорі незалежності полюбляв питати в іноземців, які приїздили в Україну з надією побудувати сталий бізнес в агрогалузі, чим їх вабить наша молода країна. Серед розмаїття відповідей найчастіше траплялися такі: «чорноземи», «працьовиті й фахові люди». А представник однієї із північних країн зізнався мені, що найбільше йому до вподоби чимала кількість сонячних днів на наших теренах. Власне, усім переліченим у ФГ «Омельяненко» можуть пишатися. Тут і мало не еталонні чорноземи, й фахові співпрацівники (здебільшого місцеві), й сонце, яке зробили джерелом одержання прибутку («на сонце подивився, батареї поставив, і гроші течуть» – так визначив цю бізнес­ідею Омельяненка колега­сусід). Звичайний, кажете? Щиро зичу Україні якнайбільше таких звичайних аграріїв!

Текст – Олексій Рижков