Країна в нас величезна. Їжджу 17 років агрогосподарствами – скільки доріг і сіл промайнуло, а ще й десятої частини не бачив. Тому Сумщина здивувала рельєфом: здавалося, вона рівна, наче тарілка, а під Лебедином як почався лісовий серпантин із крутим спуском, то дивуватися було пізно, треба було кермувати й пригальмовувати, не вимикаючи зчеплення.

Коли Іван Павлович Пилипенко, директор ТОВ «Пролісок», повіз мене в Рябушки, село під Лебедином, я вже почувався спокійніше, бо машина в нього краща для таких доріг.

Балки, урочища, яри – такий там пейзаж. А в ярах ставки.

Не вкладається в голові, як орки хотіли захопити цю країну. Як вони йшли колонами по сто одиниць бронетехніки по оцих вузеньких стежках між пагорбів, як вони п’ятьма ракетами зносили хату Сашка, а той із жінкою сховався в душовій, у цокольному поверсі, і потім дивився на розтрощене подвір’я з подивом і злістю… Як вони по тракторній бригаді кидали 500-кілограмовими ФАБами.

Отже, на хату ворогам знадобилося п’ять ракет. А от п’ять бомб на тракторну бригаду виявилося мало, серйозних ушкоджень не було, тільки трохи дахи посічені та вирви від вибухів. Незламна країна – об неї, як об граніт, розбиваються ворожі сили.

Я не вперше бачу, як людина створює власний світ. Не господарство ліпить з об’єктів і технологій, а саме творить живе середовище, в якому зростають люди, птахи, тварини, дерева, рослини. Світ Пилипенка – прекрасний і барвистий. Іван Павлович створював його десятиліттями, тож зруйнувати його неможливо – міцні корені живлять цей світ, і він буде відтворюватися та буяти зеленню кожної весни.

Однак я приїхав до «Проліска», до господарства Пилипенка, взимку, під час війни.

І почали ми розмову про витоки, джерела.

Як починався світ Пилипенка

– Це не моє бажання було – створювати господарство. Це Бог дає, на все Божа воля. Трудова діяльність у мене почалася на Пол­тавщині, на кінному заводі. Потім – армія. А повернувся до Миргородського району, до колгоспу, де я працював агрономом, керуючим. Потім пішов у рідне село, де став агрономом, заступником голови з кормовиробництва. Це були часи перебудови. Голові колгоспу залишалося два роки до пенсії, я гадав: піду на цю посаду колись. Проте голова колгоспу був кумом першого секретаря райкому партії. Щоб не переходив дорогу, мене відправили на підвищення, до управління сільського господарства Миргородського району. Це зовсім мене не приваб­лювало, і я, молодий і гарячий, влаштував гучну суперечку з першим секретарем райкому в його ж кабінеті. Три тижні лежав у лікарні зі стенокардією. Треба сказати, що моїми вчителями та приятелями були Федір Трохимович Моргун, академік Мальцев, академік Кириченко…

Досить часто, починаючи якесь відгалуження сюжету своєї квітчастої долі, Іван каже: «Ну, це довга історія, про це треба книжки писати». А я ж і приїхав книжки писати про Пилипенка і його світ.

– І от Федір Моргун пропонує мені господарство в Решетилівському районі. Тоді був проєкт відбудови господарств… Однак я хотів у рідному селі працювати. Втім, через всі ці негаразди, переїхав на Сум­щину, де в мене були родичі. І по-
чав працювати керівником бурякопункту. За чотири роки роботи я отримав грамоту Кабінету Міністрів, заготовив рекордний об’єм буряків – 250 тис. т. Проте 1991 року прийшло розуміння, що треба щось змінювати, треба братися за власну справу. Я не побоявся, хоча тоді все було новим для всіх, зміни були карколомні. Створив одне з перших малих підприємств у цукровій галузі. Було п’ять засновників, і ми почали працювати.

Один із засновників був головою колгоспу, хоча господарство було слабеньке. Половину він віддав мені в суборенду. Я першим у Сумській області здобув фіксований податок, виконавши всі умови. Потім люди попросили забрати весь колгосп, а голова був проти… Мені довелося піти, і я залишився без землі. Випросив в оренду 47 га, і це врятувало фіксований податок. Якось ми їхали з другом через Рябушки, заїхали до тракторної бригади, яку місцевий голова хотів згорнути, бо не було чим платити робітникам. Поговорили з людьми – вони мене знали, бо возили на бурякопункт буряки. А там я мав міцну репутацію. І хлопці перейшли до мене, ми зібрали до 90 зая­вок про вихід людей із колгоспу і перехід до мене.

Було це вже в середині-наприкінці дев’яностих. Ми отримали невеличкий масив землі й посіяли кукурудзу. Тоді вона не давала таких урожаїв, як тепер. Сушок не було, але якийсь урожай зібрали. Людям я позавозив по дві-три машини, сказав, щоб висушили, бо вологість була чи то 17, чи 19%. Звісно, знайшлося кілька поганих господарів, які так ту кукурудзу й згноїли на подвір’ї, а потім прийшли з претензіями. Тоді я сказав: «Закінчуємо бартер і платити будемо тільки грошима». Зарплата завжди була грошима. Сусіди з Вільшаниці й Курилівки побачили, що ми непогано господарюємо. Прийшли й попросилися до нас. Треба було б документи оформити, але ми зразу взялися до роботи. Були корови, свині, добре госпо­дарство.

Почали ми в них озимину сіяти й дисципліну впроваджувати. Коли буде дисципліна, буде й показовий результат. І знову не всім сподобалося. Особливо не сподобалося бригадиру, який до мене був одноосібним начальником, а тут довелося підпорядковуватися. Тому він привів інше господарство і почав туди перетягувати господарство. Був конфлікт, було журналістське розслідування, велика стаття в місцевій газеті… Не називатиму імен, ми потім товаришували, а тепер керівники того господарства на заслуженому відпочинку…

Іван Павлович помовчав і додав без злості:

– Ну, нехай відпочивають.

Слухаючи історію, в якій втрачено багатомільйонні посіви озимих і зусилля, нерви, енергію, я чув інше: оце прощення і вердикт творчої людини – нехай відпочивають. Сам Іван Павлович віджимається від підлоги сто разів (це у 75 разів більше, ніж я) і зупиняється на дорозі лише для того, щоб вдихнути красу рідних місць. Він полюбляє санаторії Моршина, але відпочивати йому, як і мені, некомфортно. В будь-якому місці, куди приїздить із дружиною, вона запитує: «І на скільки тебе вистачить, відпочивати?» Він, оцінивши обставини, пальми й море, чесно відповідає: «На три дні».

Бурякопункт як оазис

Однак повернемося до історії.

– Тут поруч у мене Тростянецький район. Там теж йшов розвал. А я в них орендував тік, бо в мене нічого не було… Тік у мене був там, де я рибу солив… За двадцять кілометрів тракторами зерно возили…

Почувши про рибний бізнес, я знизав плечима, позаяк від кількості бізнесів уже трохи мерехтіло в очах. На моє німе запитання Іван Павлович відповів:

– Це все пережито, про це вже тепер тільки книжки писати… Коли все це згадуєш, осмислюєш, думаєш: «Господи, як ти дав мені сил і здоров’я, щоб я міг все це робити???» А тоді було завзяття, бажання творити, виживати на цій землі, нести добро, щоб життя змінювалося на краще. Адміністрація каже мені: «Забирай, Павловичу, Рябушки. Вони валяться». – «Добре, – кажу, – заберу. Я витягну його. Тваринництво залишиться, все буде так, як пише книжка». Коли прийшов у господарство, я не розвалив жодної споруди. Є категорія людей, яка творить, і є інша, яка розвалює. Я зараховую себе до першої категорії. На бурякопункті про мене казали: «Не було б Пилипенка, підприємства вже за рік не існувало б». Коли я навів там порядок, у мене росли квіти, у мене були фонтани, спортивні майданчики, все поливалося, і при цьому там йшли тисячі машин із буряком, і я там жив. Однак жив немов у раю. От коли їдемо до Єгипту і бачимо красу в оазисі, так у мене такий оазис був на бурякопункті. Так само й тут. От у Домінікані – гарно скупатися в океані, але, коли мене повезли й показали ранчо, я жахнувся – такого занедбаного господарства в нас не знайдеш.

– А землі у вас хороші?

– Дуже хороші, чорнозем, і ми почали господарювати, сіяти звичні культури, потроху міцніли, техніки додалося. Перший рік кукурудзу посіяв, а потім – гречка, овес, пшениця. За дідівським гартом, за сівозміною…

У розповіді Пилипенка миготять господарства, назви компаній, які занапастили кілька сіл (люди зі збанкрутілих підприємств подалися шукати кращої долі), компанії, котрі знищили в селах тваринництво, нерозплутувані клубки інтриг колишньої влади, коли одному землю дали, іншому не дали, Пилипенкові пообіцяли і передумали… Це все справи кінця 1990-х – початку 2000-х років, коли Іван Павлович брався за все і при цьому їздив на «Ниві» й 31-й «Волзі».

– І приїхав я на зустріч однокурсників на Полтавщину, де всі усміхалися моєму транспорту. Казали: «Ну, хіба так можна». А де ж я кращу машину візьму? У мене запитують: «А що ти сієш? Та сій кукурудзу!» Я повернувся із зустрічі, передивився свою сівозміну. На той час у мене спеціалістів не було – я, бухгалтер, бригадир на 2000 га. І посіяв 1300 га кукурудзи. По селекції була солянка: Монсанто, Євраліс, із різним ФАО. Зібрали 900 га, а решта залишилася в полі. Тоді я дуже переживав, це було вперше – залишити в полі урожай на зиму… Ми ж набрали кредитів. Однак усе минулося нормально, я трохи заспокоївся, а на весну кукурудза піднялася в ціні триразово. У нас пішов такий підйом! У нас з’явилися гроші! Ми з тих 300 га отримали стільки, скільки з осінніх 900 не було! Ми почали брати кредити, у нас сходився дебет із кредитом, ми почали будувати плани!

Попутно Іван Павлович розповів, чому залишив кукурудзу в полі: поїхав до санаторію, там виявили проблеми з серцем. Каже: «Тоді ж працювали 24 години на 7 днів. Втім, і зараз – 24 години на 7 днів. От якби в добі було 48 годин, то ще було б краще! Стільки справ!» – і я впізнаю себе, і впізнаю багатьох моїх знайомих аграріїв…

– Робота – це моя стихія, я на роботі проводжу 95% часу.

Перше приватне, перше по кукурудзі й сої

– А чому підприємство називається «Пролісок»?

– Коли ми його зареєстрували, це був первісток у цукровій галузі, та й загалом одне з перших приватних підприємств у сільському господарстві. В районі ніхто ще й не замислювався про свою справу. Проте повернемося до історії: ми на другий рік знову сіємо кукурудзу, купуємо другу сушарку, і знову – підйом! Ми на кукурудзі почали підніматися. І паралельно з кукурудзою я почав сіяти одну з провідних культур – сою. Ніхто в наших місцях її не сіяв, ми були першими. Мені з соєю допоміг друг й однокурсник, Михайло Колісник із Полтавщини – він дав мені американську сою, яку я сіяв років десять. І ми піднялися на кукурудзі та сої, ще в сівозміну додали соняшник, і пшениця в нас традиційно була. Соя в нас давала до 50 ц! Ми навчилися кукурудзу вирощувати – до 120 ц у сухій вазі. Звісно, це була казка. У нас працювали дві пересувні сушарки на дизпаливі. Ми твердо стали на ноги. Нині є свій елеватор наземного зберігання на 30 тис. т.

– Це ж не одразу: 5 т сої, 12 т кукурудзи в сухому зерні? Як ви йшли до таких результатів?

– Звісно, шляхом помилок і випробувань, це процес росту. Сьогодні ми навчилися, маємо свою технологію. Технологія – це основа основ. Я не змінюю її. Багато людей пропонують різні новинки, але кажу: якщо я вже винайшов велосипед і добре їду на ньому, чому повинен його змінювати? Мене задовольняють ці показники. Багато дискутуємо з Колісником (ФГ «Златопіль»), він – енциклопедія агрономічних знань. Я перейшов на КАС – це препарат, який не закислює ґрунт. Так, це дещо більше по затратах, дещо більше по об’ємах, але в нас відпрацьована технологія зберігання і внесення, все складається добре.

– Газові сушарки не розглядали?

– З газом – це стільки дозволів, бюрократії, стільки чиновників. Я вважаю, краще нехай воно буде вдвічі дорожче, але спокійніше, твоя нервова система ціліша буде. Я ніколи нікому не даю хабарів, і всі знають, що в цьому сенсі Пилипенка краще не рухати, а якщо рухати, то офіційно. Ми піднялися і поміняли технопарк, і «Волгу-Ниву» забули, купили «Амароки», «Джон Діри», «Нью Холланди» – почався хороший розвиток. Покажу вам церкву, я там молився: «Господи Боже, дай мені можливостей, щоб я цю церкву відновив»… Якби орки не зайшли, красуня-церква була б уже завершена, а так тільки поливну поки що нам вдалося реставрувати.

Ярки як приклад ефективного освоєння земель

– У вас он і біля офісу скільки всього художнього набудовано.

– Коли з’являються гроші, водночас приходить бажання навести порядок і створити красу. Тут стоїть котел, який щепою опалює весь цей будинок. Ми тут купуємо квартири для наших фахівців, щоб вони могли нормально жити, опалення для них безоплатне. Це життя… Проте хочу розповісти про церкву. Ми накрили дах, зробили половину зовнішніх робіт і залишили висохнути – церква сто років стояла з дахом, що протікав… І в мене з’явилася ідея освоїти ярки. Ми почали займатися ставками, і приїхав я до Гали в Конотоп, кажу: «Хочу завести ВРХ, щоб вільний вигул був, щоб стейкове м’ясо було вищого ґатунку». А він мені порадив: «Не наступай на граблі, по яких уже всі прогулялися». І показав мені оленів і ланей, яких завіз з-за кордону. Це мене вразило. Мої ярки – це приклад раціонального використання неугідь, які не приносять доходу громаді, але можуть працювати ефективно. Нехай і невеликий дохід у перспективі буде, але – це по-господарськи зроблено, це ярки такі гарні й так доглянуті, як у Європі, як в Америці. Ми що, гірші від них? Ми ж не гірші. Чому в нас порожні ставки в ярах? Це ж простір для аквакультури, там має вирощуватися риба і збагачувати вибір на ринку, але якщо сьогодні зробиш і зарибиш ставок, завтра потрапиш до суду. Просто в нас так виписані закони, щоб ми цього не робили. Якщо сьогодні починаємо якусь нову справу, ми – порушники законів. І я вважаю, ми з підтримкою депутатів, з підтримкою преси поміняємо ці закони, які виписані в корені неправильно. Ми ж господарі своєї землі, й закони мають допомагати нам розвивати наші території. Тому я зайнявся оленями.

– Так, я, коли під’їжджав, звернув увагу, які у вас незвичні та цікаві місця…

– Вважаю, красивішого від України немає місця на землі. Я багато подорожував, але кращої країни не бачив, просто не бачив. Якщо ми вкладемо сюди гроші та будемо правильно господарювати, наші діти й онуки будуть найщасливішими у світі. Я вже це розумію, тож роблю все для того, щоб так і було. В кожному господарстві можна кожен куточок окультурити, створити рай.

– А скільки у вас оленів?

– У нас 500 голів. Ми почали зі 140, розвиток йде. У нас території бракує.

– От ми перейшли до необхідності зміни законодавства… Проте зараз ми інтегруємося до ЄС, там ще гірша бюрократія і ще жорсткіші закони.

– Я – господарник, мені законодавча діяльність не підходить, я одне скликання колись відбув і зарікся… Гадаю, ми з Галою (Віктором Григоровичем, господарство «Козацьке». – Ред.) йдемо правильною дорогою, і таких господарств в Україні більшає. Таких господарств буде набагато більше. Це ноу-хау, яке даватиме економіці України дохід, створюватиме робочі місця і допоможе ефективніше використовувати території. Ми повинні створювати мис­ливські господарства, які збіль­шуватимуть популяцію. Я вже випустив у природу біркованих оленів, ми встановили американські фотопастки та фіксуємо їхнє життя – вони вже з дітками ходять. Це чудо. Ми навіть диких поросят розводимо. А скільки в нас кіз, зайців!

Край змінює обличчя під руками Пилипенка. Природа буяє та віддячує йому високими врожаями. Я вважаю, його господарству, як і господарству Віктора Григоровича Гали, держава має надати особливий статус й особливе сприяння. У Міністерстві треба створити департамент опіки та підтримки особливо цінних господарств України, адже створюється інститут інвестиційних нянь для іноземних інвесторів, то чому не повинні мати таку саму, якщо не більшу, підтримку вітчизняні аграрні інновації? Так, війна… Проте життя триває і перемагає, тільки так і переможемо.

Тракторна бригада на війні

– Розкажіть, що у вас тут було 24 лютого…

– Ми ніколи не думали, що це почнеться. Вранці мені дзвонили з Ніжина, з Миргорода, де бомбили аеродроми. Я приїхав у господарство, мені кажуть: треба техніку перегнати. Куди перегнати? Зима, все стоїть на зберіганні. І за кілька годин по селу, по території господарства, пішли танки: сто, двісті, тисячі одиниць… Там ще один лежить у ставку… Гусеницю ми забрали, тягаємо її по селу, дороги чистимо зараз. Вони чимало техніки кидали, яка виходила з ладу.

Почалася стрілянина в Тростянці, почали вбивати людей, у сусіда забрали солярку… Потім за кілька днів вони пішли далі, а наші війська прикордонні зайшли – їх було з 20 машин і два «Гради». От раптом мені дзвонять сторожі з бригади: «Павловичу, по нас стрі­ляють». Я запитую: «Як? Вони ж пішли далі!» – «Павловичу, вони повернулися». – «Ховайтеся, хлопці, головне, щоб живі були». Кацапи зайшли на бригаду, почали стріляти по відеокамерах, забрали все, що бачили, кинули в нас бензовоз – у нього колеса поспускали. В ангарі стояв і наш бензовоз. Вони поставили свій бензовоз, зняли акумулятор, у ньому залишалося з півтори тонни палива. Поруч поставили наш бензовоз, повний. І пішли.

Потім вони планували повернутися і розстріляти бензовози, вони всю техніку, яку покидали, розстрілювали – від Тростянця машин з 30 розстріляли. Ми прилетіли вранці, завели свій бензовоз, завели «Амарок» і перегнали ближче, на елеватор. Їх бензовоз вкрали й перегнали на ярок. І потім дивимося – іде кацапська колонна, але вони вже пройшли повз нас… А потім почалася конк­ретна війна, їх стала піджимати наша 93 бригада, холодноярівська.

Наші хлопці були в Рябушках і прилетів літак, скинув бомбу, а потім ще одну 500-кілограмову – на мою бригаду. Проте впала вона так, що збитки були мінімальні – там-сям уламками трохи дахи зачепило, пробило бак із КАСом на 14 см вище від рівня рідини. Коли вони вкрали в нас солярку, повернутися тією самою дорогою вони не могли, ми їм дорогу перепиляли. Однак із ними точно був зрадник, який повів їх через ярки, через греблю на дерев’яний місток – це тільки з місцевих хтось міг знати таку дорогу.

Сім бензовозів, БМП, два танки… А там такий місток над річкою – бензовози легко проходять, БМП теж, а танк ніколи не пройде. Річка вузенька, але болотиста, і вони заганяють два танки і топлять їх. Вони все залишають і на БМП поїхали. Наші хлопці все з танків познімали. За якийсь час канапи схаменулися, що тут їхні два танки залишилися – приси­лають ще два танки, новіших, бо ті були на солярці, а ці вже на керосині з потужними вертолітними двигунами. Їдуть два танки, дві БМП і КамАЗ. Ледве переїхали греблю й на містку втопили ще два танки. Отак повоювали. Потім мені хлопці дзвонять: «Павловичу, давай «Джон Діри», витягнемо!» Я кажу: «Це болото, ми ще самі потопнемо. Прийде час – витягнемо». Кацапи повертаються, і я думаю: ось тепер вони мені точно оленів пострі­ляють. Однак вони пішли полем й оленів не побачили. Бог врятував.

Найкрасивіші створіння найкрасивішої країни

Олені – дивовижні, вони цілком можуть використовуватися для терапії та реабілітації наших воїнів. Це тварина з художньою грацією, великими добрими очима і шляхетними манерами. Важко уявити, що таких тварин можна розводити для продажу м’яса, але тваринництва без м’яса не буває – відбраковка, травми, все як у природі… Однак яри зі ставками, в яких пасуться й ходять олені та лані – це таке чудо природи і людської праці, котре зачаровує, змушує замислитися про сенс буття. Чи має сенс життя, коли ти не побачив цих красенів на схилах, коли ти не створив для світу співставної краси, коли ти не любиш цю землю всім єством?

Окрім цього, розведення оленів – ідеальний спосіб використання земель, непридатних для рослин­ництва.

– Яка у вас все-таки основна діяльність? – запитав я Івана Павловича. – Ви більше фокусуєтеся на рослинництві чи на диких тваринах, рибоводстві? Все ж потребує уваги й енергії, чи вистачає вас на все?

– Поки ми не навчилися вирощувати основні культури (сою, кукурудзу, пшеницю, соняшник), звісно, ми не могли приділяти увагу диким тваринам. Проте коли на основному виді діяльності в нас були досягнуті непогані результати, ми одразу зайнялися територією, створенням простору естетики та краси. Розводимо оленів, ланей, є в планах завезення плямистого оленя і муфлонів, задумів багато. Ставки – для риби й диких птахів, качок, гусей. Уже зараз дали команду хлопцям зробити двісті сідал для птахів, для гнізд. Там теж своя технологія. Дика качка, яку ми тут розведемо, вона не відлітає, вона залишиться тут. Треба буде ставити аератори, щоб не замерзала вода. Риба в нас зимує у спеціальних глибоких зимівлях, там аератори не дають замерзнути воді, а весною ми її розвозимо по ставках і випускаємо. Дай Боже, закінчиться війна, і на ринку на продукцію будуть нормальні ціни, ми все реалізуємо.

Лані – це щось особливе, це така неймовірна тварина, непосидюча, рухлива, красива, з чарівними ріжками, й у Пилипенка вони різних порід: темно-сірі, майже чорні, руді, світло-персикові.

– Ще тут сітку зробимо, щоб тварини близько підходили до дороги – людина їде та милується, – показував руками Пилипенко. – А в ярах ми скуповуємо за розумні гроші садиби, щоб на перспективу поставити котеджі для зеленого туризму.

Ми під’їхали до друга Івана Павловича – Олександра Хурдила, хату якого кацапи чомусь визнали штабом українських військ і гепнули по ній п’ятьма ракетами. Позбирані ракети, головки, стоять у дворі. Хату знесло під нуль, Олександр із дружиною Катериною ховалися в цокольному поверсі й вийшли після обстрілу на подвір’я, знищене вибухівкою, та взялися рятувати, що можна було відновлювати…

Цей край зміниться силами Пилипенка і його однодумців.

Незабаром там можна буде купувати оленів і ланей для розведення і, я впевнений, там теж утвориться черга з охочих зробити заповідник зі своїх неугідь.

Бо Україна заслуговує на це.

Так ми зійшлися на думці з Іваном Павловичем, що це найкрасивіша країна у світі.