Агрофірма «Маяк» – тил міцний, як фронт

І застати його на місці нелегко. От у суботу мені вдалося домовитися на зустріч. Олексій мені зрадів, зайшли в порожню контору, присіли в його невеликому кабінеті. Єдиний елемент декору – велика шафа, заставлена грамотами, кубками й розкритими коробочками орденів. Останній – від генерала Залужного.

Олексія, як і багатьох із нас, підвели депутати, приятелі у ВР, до яких він дзвонив за кілька днів до війни 2022 року, запитував, чи є сенс їхати в мандрівку з сім’єю, й отримав відповідь: їдь сміло, нічого не буде. Тому війна застала його аж у Мексиці. І першим вчинком директора «Маяка» був блискавичний рейд із Мексики на Черкащину, додому, до людей, який вдалося здійснити за 44 години завдяки тому, що обрав правильний шлях, через Молдову.

– Я приїхав поговорити з керівником господарства, яке, всім на заздрість, міцно стоїть на обох ногах і тримає тил.

– В Україні велика війна, збоку може здаватися, що в нас усе добре… Однак це – завдяки нашому розташуванню в більш-менш центральній зоні й дякуючи Збройним Силам України. Маємо умови для діяльності, тому боремося. Над головою літає, сирени гудуть, людей мобілізують, є загиблі… Війна торк­нулася кожного. В центральних селах не так небезпечно за своє життя, але в нас таки 50-тисячний елеватор, ферми, свинокомплекси, а били по інфраструктурі та продовжують бити… Чимало неординарних рішень довелося ухвалити. Наприклад, раніше ми ніколи не експортували напряму, а ось тепер довелося – експортуємо кукурудзу, соняшник, ріпак. Життя змусило.

А люди дивляться: директор тут, значить, усе буде добре… Коли я тільки приїхав, одразу виплатив гроші з рахунку за два квартали, оренду, віддав людям, тому що вже створився хаос, і люди були в тривозі. Ніхто не знав, що буде, чи не зупиниться завтра банківська система… І я ходив, думав, де брати фінанси, тому що час ішов, треба було платити за електрику, газ, виплачувати зарплату… Я ж не міг сказати людям, як робили деякі підприємці: війна, йдіть собі й рятуйтеся як можете. Створити хаос у тилу – це означає допомогти ворогу. Вночі забороняли працювати, 13 чоловіків одразу забрали до війська. Проте з часом ЗСУ почало відбивати ворога – він же до Згурівки дійшов. Поступово перестали літати над нами літаки, літали тільки свої.

– Ви ж ще з-за кордону тридцять автомобілів для ЗСУ пригнали…

– Так, це все куплені за гроші сім’ї автомобілі, які мені знаходили за мінімальні кошти друзі за кордоном. Дякуючи друзям, завдяки військкомату, який давав листи, і нам не доводилося бігати по частинах. Товариші з сусіднього села, команда Миколи Козачка їх фарбувала. Перші 15 машин я сам ганяв у Костянтинівку, щоб вони точно потрапили на передок, у потрібні руки. Ой, це стільки історій, стільки випадків… У нас уже випрацюваний алгоритм: виїжджали о третій-четвертій ночі, машини, забиті продовольством, віддавали у Костянтинівці, годину-дві поспілкувалися… Я взагалі там нікого не знав. І поверталися додому об 11-й.

– Продовольство теж відправляли?

– Так, на «Київмлин», інші напрямки… І теж тривога, нерви. Від Дикуна подзвонили (ВАР. – Ред.): відправ, ти там ближче. Відправляєш фуру з водієм і думаєш: а раптом щось? Що мені його сім’я скаже? Бо там же в Києві зерно висипав, а далі вибирайся як хочеш. Свиней я відправляв у Котельву на комбінат… Це саме по Охтирці тоді гатили. А комбінат тоді годував Полтаву. Подзвонили звідти: свині в тебе є? Кажу: є, а ви гроші маєте? І я туди відвіз кілька тисяч свиней. І людину виручили, бо їй було що робити, була реалізація в магазинах, і нам гроші кидали на рахунок. Місяць я взагалі здавав молоко, не цікавлячись ціною, мені було байдуже. Слава Богу, що в мене його забирали. Тоді на добу доїли 28 т, і я чув від багатьох підприємців, що молоко виливають, корів ріжуть… Ми ввімкнули максимальний режим економії, а надої не падають. Пшеницю поміняв на муку на найбільшому в області млині, олії наробили, почали переробляти продукти, які мали, щоб не пропало і людям допо­могло. Всі неординарні рішення, які тільки можна було, ми ухвалили. І почали думати про експорт. Зараз, ви ж бачите, що зробили: продавай в Україні, а експортери вже будуть вивозити, тому що на кордоні потрібна експортна історія. Хто її не має, вже до числа експортерів не потрапить, таку дивину пролобіювали. Проте ми відпрацювали, допомагаючи один одному.

Красно дякую Наталі Іванівні Лисенко, в неї великий елеватор у Черкасах… Я поїхав на Польщу, на порт… Кажуть: бери контракт. А виявляється, валютний контракт, якщо є історія та склалися відносини, укладається на підставі навіть смс. Якщо ти маєш стосунки з менеджерами великих торгових компаній та оперуєш великими обсягами, від 2000 т – усе дуже просто. Я перекидав кукурудзу на той елеватор… Коли запитують: є вагони, відправляти? Я й відправив дві тисячі тонн, потім ще дві… І мені приходить рахунок на 8 мільйонів за транспорт. А коли ж гроші? Мені відповідають: коли корабель піде, три дні, можливо, тиждень. Дали мені два датчики GPS кораблів, і я на ці датчики кожні пів години дивлюся. А в цей час кацапи виступають і розповідають, що виходять із зернової угоди. Оце страх. Коли за кілька днів виступає Ердоган, говорить: угода діє, ми кацапів посилаємо за руським кораблем. Загалом припливла та баржа, перед нами черга…

– Стривайте, то гроші до вас прийшли?

– Так, гроші й зараз ідуть, до міжнародних компаній жодних претензій. Експортувати можна, потрібно, і цим слід займатися негайно. Внутрішня ціна була 5 тисяч із ПДВ, а я прокрутив експорт і продав по 205 доларів, вийшло по 7400. Для профана, початківця, це був величезний ризик, але я налаштував себе: ну, пропаде там або пропаде тут – яка різниця? І все вийшло.

– Ви ж розумієте, багато людей сидять на зерні й не продають. Може колись хтось дасть справж­ню ціну…

– Сидіти не можна. Тому що сидиш без грошей. За що жити? Піти взяти кредит? Мені його не дали! Незважаючи на мої чималі обороти! Мені не дали 20 мільйонів, мені навіть 10, блядь, не дали, отак і напишіть із матюками, якщо можна!

Я замислився. Воно ніби не можна. Проте я напишу, бо інакше правда життя не відбудеться, а правда повинна звитяжити всюди й завжди. От я неодмінно згодом проведу журналістське розслідування: хто, як і коли не дав кредит агрофірмі «Маяк». Просто, щоб країна знала своїх героїв і своїх антигероїв.

– Треба рухатися, треба забезпечувати рух товару! Скоро ж новий урожай! – наполягав Васильченко. – Крім моїх власних зусиль я отримав чималу допомогу від компанії «Пьотінгер». Ми спілкуємося, я дзвоню Андрущаку й кажу: «Вадиме, я фермер, і в мене повно товару, але немає грошей. І ви в Борисполі в хаосі сидите. Давайте забезпечувати рух товару, зверніться до австрійського керівництва, обміняємо зерно». Завдяки «Пьотінгер» я продав увесь соняшник і весь ріпак, вони просто виступили гарантом, що я справді доставлю якісну продукцію. Я вже так відбирав той соняшник, щоб була висока якість. Що ми тільки не робили, от ще в мішках (біг-бегах) не продавали… І коли по­їхали фури, я був щасливий. «Пьотінгер» нам добре допоміг і багатьом іншим; ми, завдяки йому, вивезли ріпак…

Я давно бачу, що стосунки між аграріями та дистриб’юторами в Україні особливі. Так, у господарстві Васильченка Pöttinger випробовував стерновий культиватор, і за підсумками робіт до австрійських виробників було надіслано список рекомендацій. Дивно, але конструктори врахували всі побажання українських аграріїв, і тепер їх техніка модернізована за побажаннями наших фермерів. У «Маяку» для тваринництва використовують комплекс кормозаготівельної техніки Pöttinger, косарку, валкувач та інше, працюють тут і два посівних комплекси Terrasem, і 10-метрова дискова борона Pöttinger. Я б сказав, це ідеальна співпраця, коли виграють обидві сторони і при цьому вибудовують теплі людські стосунки.

– Ви не знічувалися, що на ринку експорту є великі гравці?

– Маленький «Маяк» не створює конкуренції великим трейдерам, я просто вирішував свої проб­леми… Я ж чисто випадково зайнявся цим. Подзвонив один директор, сказав: от, можна відправити зерно на експорт. Потім подзвонила інша директорка елеватора, каже: можу відправити 2000 т і за тиждень ще 2000, а потім ще 2000, вирішуй… Я і вирішив. А батько запитує: «Куди зерно поїхало?» – «Як куди, – відповідаю, – за кордон». – «А гроші?» – «Прийдуть». – «А як не прийдуть?» – «Як не прийдуть, то не прийдуть. Який сенс у тому, що воно в коморі лежить?» Батько каже: «Я б, мабуть, так не вчинив»… А потім, через деякий час, батько (Герой України, Микола Семенович Васильченко. – Ред.) визнав доцільність експорту, але однаково сказав: «Я б на такий крок не зважився». Багато людей не зважилося би. Багато людей обпеклося, ризик не виправдався.

– А що думаєте про наступний рік? Будете дотримувати сівозміну, технологію? Купувати добриво, техніку?

– Коли почалися військові дії, сівозміна в нас була затверджена. Коли стало ясно, що можемо сіятися, ми, як і більшість, зменшили на 1000 га площі під кукурудзу, додали гречку. Давно її не сіяли, і результат був бомбезний – 2,7 т. Батько давно наполягав, бо бджолам нікуди літати, а є ж і вулики. Трохи додали соняшнику, сої та ярого ячменю. Це було зроб­лено для того, щоб це ми самі в господарстві змогли спожити. Зараз ефективно нарощуємо кількість свиней. Тепер щодо сівозміни 2023 року. Я не можу прогнозувати людям, що завтра вони будуть ходити живі, трудитися… Надія є, що буде так. Тепер, якщо господарство почало якось рухати товар, не збанкрутувало і живе на цей момент, – що робити? Фермери кажуть: будемо сіяти без добрив. Що будете сіяти, кукурудзу без добрив? І що отримаєте? А якщо буде ціна на кукурудзу? А якщо закінчиться війна й відкриється вивезення зерна? Я ходив і думав: треба все зменшувати, кількість добрив теж.

Однак на ринку добрив почався обвал. Уже почався і триватиме надалі. Не скажу, що ми використовували багато добрив, але я вирішив залишити систему живлення і систему захисту на звичному рівні. Ми вже почали підживлення пшениці й ріпаку. Закуповуємо засоби захисту та йдемо в закупівлю добрив. Коли люди сиділи й не займалися експортом, бо реально було страшно, я пішов на ризик, і зараз мені надходять гроші. У мене є за що купувати добрива. Хоч і не йдемо в масштабне інвестування, але все ж таки збудували свинарник, переобладнали сушарку на пелету з можливістю дообладнати під щепу. Боялися, що не буде газу. Це ж тільки в нашій державі таке може бути: починали сушити при ціні 55 тисяч, а зараз – 22 тисячі. Словом, я не розумію людей, які кажуть, що не будуть сіятися, при цьому перебувають не в зоні бойових дій.

Особливо на заході України, поруч із кордоном. Та ви права не маєте говорити, що у вас земля на пару буде. Який пар? Це означає, що у вас не буде доходів, а у людей – роботи. Буде несплата податків, недоотримає бюджет. У нас і так грошей мало, а з вами й зовсім не буде. А що тоді робити? Їхати кудись? Куди? Куди ти по­їдеш? Усі переживають, усім морально важко. Отже, соняшник я все ж таки зменшив. Сою додаю, я її перероблю. Олію ми експортуємо, шрот на корми тваринам. Якщо вистрілить куку­рудза, повезу й зароблю гроші. Не вистрілить – покладу – є де зберігати.

– Якщо хочете моєї експертної оцінки: кукурудза вистрілить, ми побачимо ціну, якої ще не бачили на кукурудзу.

– Я знаю. Селітру пропонували нам по 27,5 тисячі, КАС завіз по 28 тисяч. Дизпаливо впало, завіз по 39 гривень. Продовжуємо боротьбу за енергетичну незалежність. Завіз котли на щепі, купив дорогущу дробарку на щепі, 240 тисяч євро без ПДВ… Почув таку думку: гроші треба вкладати туди, де ти заробляєш, або туди, де ніхто нічого не робить. Ви ж заїжд­жали до села, бачили – там робітники гілки обрізають на деревах? Це ж «Автодор» повинен робити, а це роблять мої працівники за домовленістю з «Автодором». Ми продаємо електрику ТЕЦ у Переяславі, забезпечуємо її на 20%… Кажуть: о, ти бізнес робиш. Ставай з другої сторони, роби! Я подивлюся, коли ти закінчиш робити. Готуємося сіяти. Проб­леми з бронюванням людей, але, якщо треба, будемо й самі сідати й сіяти, ми такої роботи не боїмося.

Олексій Васильченко показав мені свій орден – книжечка стоїть у шафці нагород, відкрита, з широким підписом Залужного.

І я відчув, що найбільше мене вразила енергія, якою повен цей чоловік. Це просто нестримна річка – як Дніпро, на березі якого стоїть Піщане. І якщо там, на передку, люди кришать ворога і не знають, що там у тилу, хто тримає задній край неба, то можу запевнити: такі самі атланти, як і ті, хто тримає передній край. І разом ми небо над Україною втримаємо.

Не думаю, що Олексій прибічник якихось енергетичних напоїв – він прихильник здорового способу життя і систем з обливанням холодною водою, та й з енергетиків у Піщаному тільки «Піщанські ковбаси», які роблять з м’яса, без барвників і хімії та продають за смішну ціну в селі в магазинчику, і розливне молоко, що з автоматів наливають у принесені людьми пляшки.

Буденний героїзм мало ким оцінений.

Ми не фіксуємо його, і добре, що я заїхав у Піщане наприкінці лютого 2023 року.

Колись нащадки журнал розгорнуть, прочитають, як непохитно стояла Україна, фронт і тил, як бетон на міцній арматурі. Фортеця Україна, твердиня наша.

І Піщане. Стоятиме віками на міцному фундаменті, закладеному Васильченками.