Альтернативні історики заповнили буквально по вінця інфопростір роздумами на предмет того, в який спосіб ми нині святкували би ленінський ювілей (скільки би віршованих рядків написали до круглодаття віршоскладарі-пристосувайла!), якби…

Цікавинки в історичній іншині, звісно, є. Проте, як на мене, річ у тім (і це збагнути не заскладно), що часового іншоплину якраз й не могло бути. Утопічне буття на шостій частині світової суші вичерпало себе на старті 1990-х рр. повністю, і комуністичного сьогодення просто не існувало би за визначенням.

Хай там як, а півтораста років від дня народження автора зловісного історичного експерименту – привід згадати про земельні ініціативи червоних заколотників.

Підготовлений Леніним і за його доповіддю ухвалений Другим Всеросійським з’їздом Рад «Закон про землю» скасовував приватну власність на землю, земля переходила у так звану власність всенародну (рейдерів тоді звали експропріаторами, а словом «народ» уже маніпулювали).

Відтак поміщицькі, удільні, монастирські, церковні землі з усім реманентом і будівлями передавалися до розпорядження волосних земельних комітетів і повітових рад селянських депутатів.

Принципи землеволодіння та землекористування були такими: заборонено продаж землі, здачу її в оренду чи під заставу. Висококультурні господарства переходили до підпорядкування державі або сільським громадам. Категорично заборонялося використовувати найману працю.

Форми господарювання на землі: подвірна, хутірська, общинна, артільна. Розподіл землі був зрівняльним, за трудовою чи споживчою нормою.

Селяни мали отримати 15 млн десятин поміщицької та іншої землі й 8 млн десятин надлишків землі заможних селян, майже 3,5 млн голів великої рогатої худоби та коней. Селян було звільнено від щорічної орендної плати за землю та інших повинностей на суму понад 100 млн рублів золотом. Що було наслідком цього декрету, ми добре знаємо.

Ідеологи комуністичного грабіжництва написали свої варіанти історії, й деінде на пострадянських теренах шкільними підручниками з такими історичними версіями послуговуються і ниньки. А наша земля-годувальниця за сотню років надивилася на калейдоскоп щоразу нових господарів, проте, попри все, зберегла неабияку цінність дотепер.

Звісно, винуватити лише той декрет у наших нинішніх земельних болях було би нісенітно. Проте саме там – витоки нашої достоту комісарської непримиренності до чужих думок і невміння чути одне одного. Звідтам і неповага до приватної власності, зокрема й на землю.

Тому, певно, так боляче й іде нинішнє впровадження земельного ринку. За вітійством, що лине з усіх боків, приховуються себелюбні наміри, а ятрення земельної рани спричиняє збурення навіть мегаполісної частини суспільства, яка, м’яко кажучи, не засягає вглиб земельного питання. Заливахи, що легковажать паєм, залишаться ні з чим?

О, як переймаються їх долею сладкоголосі володарі депутатських значків! Аналізуючи вік наших нинішніх народних обранців, подумав: а серед них чимало й тих, хто не встиг навіть оформити членство в піонерській організації, що носила ім’я сьогоднішнього ювіляра.

Колись-заколись розраховував на те, що покоління, яке того серпо-молоткастого абсурду не прихопило, стане сумлінним будівничим доладного буття в Україні. Та, на жаль, і деяким із них притаманна риторика (й не лише риторика) комуністичного ватажка. Проте вірю, що рудиментів комунізму ми все ж таки – рано чи пізно – позбудемося.

От лише ціну за це не хотілося би зависоку…