«Найбільша неприємність у моїй роботі – це те, що подеколи доводиться псувати вирощене через нездатність продати», – таке зітхання фермера, почуте мною десь на початках ХХІ сторіччя, неабияк засмутило мене.

Криза перевиробництва, невгад із ціною, названі тоді моїм співбесідником серед причин такого явища, вбачалися малодосвідченим капіталістам цілком здоланними після набуття кількох обов’язкових гуль. А ось тотальне закриття ринків, базарів – таке не в змозі були уявити навіть найзапекліші песимісти.

Проте це відбулося в Україні внаслідок оголошення карантину через поширення коронавірусу. Природньо, коли сільгоспвиробників позбавляють права продавати свою продукцію на ринках, спротив неминучий. І ось маємо: на Херсонщині влаштовано акцію протесту з перекриттям руху на автомобільному мосту через ріку Дніпро. Різноманітні заборони та їх скасування сновигають нині Україною з блискавичною швидкістю. Недовіру до ринків влада аргументує тим, що ринкові очільники на місцях не надто доскіпливо ставляться до перевірки продавців та їх товарів.

Невже це питання не можна врегулювати? Фермер-овочівник докладає чималезних зусиль, аби виростити врожай. Надалі його слід реалізувати, а одержані гроші вкладати у дальшу розбудову свого бізнесу, щоби не переривався виробничий циклі, щоби не опинитися на перемелі зрештою.

«Де ще в Бога Великдень, а він уже з крашанками», – приблизно такими словами ще наприкінці березня відреагувала частина агроспільноти на запобіжні заходи – мовляв, вірус ще далеко, а поспішати із заборонами – це наші владці вміли завжди (принаймні із совкового повитку). Тоді, місяць тому достоту було невідомо про темпи поширення хвороби в Україні. Тепер картина вимальовується більш прозора.

Не заперечую небезпеки коронавірусної знемоги, але ринки просто неба, як на мене, мають працювати. Звісно, з дотриманням усіх заходів безпеки (температурний скринінг, певна річ, не завадить). У протилежному разі наділені владою мають запропонувати дрібним фермерам шляхи реалізації їх продукції (спростити шлях до мереж, ставши певною мірою посередниками між двома видами бізнесу). Здовідно, шлях до порозуміння не такий уже й тернистий. Просто державні достойники мають уявити себе у шкурі фермерів і не шукати в усьому особистий зиск.

А так поки що виходить не діалог, а джеркотання різними мовами («не по-нашому»). Деінколи це супроводжується переморгами владників і великого бізнесу, а дрібнота… Хто про неї подбає? Хай як хоче. Криза? Нехай податки сплачують, а ні, то хай ідуть під чотири вітри! Чи це має бути риторикою тямкого керівництва? Негативна відповідь позасумнівна.

«Посольством міста в селищі» назвав ринки, базари етнограф Лев Мінц (до речі, прототип науковця, героя романів фантаста Кіра Буличова). Відповідне запитання було колись запропоноване знавцям телеклубу «Що? Де? Коли?», й із відповіддю на нього вони впоралися. Погодьтеся: складно знайти більш точне визначення.

Коли вже ці амбасади повноцінно запрацюють на видачу «віз» (себто овочевих свіжачків) городянам? Менша кількість торговельних точок просто неба зумовлює більшу концентрацію покупців у закритих приміщеннях супермаркетів. Що небезпечніше?