Петро Зарицький – агроном, два роки працював головним агрономом, вісім років – заступником голови колгоспу… Він з тієї рідкісної категорії людей, які мають силу волі, аби відмовитись від грошовитої справи та зайнятися справою улюбленою. Тому з двох покликань – земля і поезія – він згодом обрав поезію й присвятив себе Слову. (Опубликовано в №3.2011г.)


Зараз працює в районній редакції, дивуючи знайомих, живе у селі, тримає дві корови, порося, курей, має город – інакше в селі не вижити. Він поет зі своєю філософією. Увібравши скарби духовності просто від землі, він розвиває й несе українську культуру новим поколінням. Тому й зарахований нами до лав «Нашої варти». Розмова з ним – більше для годиться, а головне – його вірші, щемлива, пронизлива нота нинішньої поетичної України…
– Що Ви думаєте, Петре Анатолійовичу, про майбутнє села?
– У селі було почуття колективізму… Високим врожаям усі раділи, навіть якщо врожаї були в інших господарствах, областях. Та й хату, пригадуєте, як у селі ставили? Збиралася толока, працювали усім селом. Тепер усе не так. Високий врожай нічого не означає для селянина, він дає статок лише власнику господарства чи кільком засновникам, люди це розуміють. Їм нічого не перепадає, та й на соціальну сферу мало хто з власників щось дає від прибутків. Відтак люди не хочуть працювати. Чому? В одній з розмов мені відповіли: на пана не хочуть працювати. А якщо у нас в селі, в Україні, не буде культу праці, то не буде й держави. Знаєте, у Брежнєва в «Цілині» було таке: буде хліб – буде й пісня. У наших прадідів хліба не було, але пісня була.
Сьогодні меркантильні інтереси та настрої в селі переважають над духовними. Праця не стала першою життєвою необхідністю. А духовність і культура живе там, де є школа. В моєму селі рідному школи не було, й воно дотепер дике… А там, де є школи, в Корбишівці, Миколаївці, Комсомольському, культура живе й житиме, тому що є потенціал: діти – майбутні носії культури й духовності. В цей ґрунт треба кинути зерна, а батьки почасти на це не здатні, це робить школа, вчителіентузіасти. Традиції, культура – живуть. Але їх треба передати нащадкам. Різкий спад населення в селі почався після горезвісного Указу Кучми. Ну а що стосується практичного боку, то, гадаю, виживуть села, де є переробний цикл, тваринництво, а не тільки рослинництво. От у нас в районі немає олійного виробництва, круп’яного. А рослинництво переважно розвивається катастрофічне – ріпак і соняшник, з порушенням сівозміни, із застосуванням ГМО-культур. Порушено екосистему, зникають бджоли.
У нас була лише одна книга Зарицкого – «Діти чорноземів», але й вона сказала нам дуже багато про те, які скарби є в нашому селі… Нехай хоч кілька віршів скажуть це вам, читачу.
Село ще живе.

Село
Мій ніжний, добрий, мудрий агрономе,
Стратеге врожаїв і людських дум.
Приніс ти знову з поля сіру втому,
А я до тебе на розмову йду.
Болять тебе неорані гектари,
Несапані рядки тебе печуть.
В жнива морозом палять сиві хмари
У січні колять відчаї дощу.
Та все ж скажи, скажи мені відверто, –
Ти маєш наперед передчуття, –
Що жде село?
Не вірю його смерті,
Не вмре воно… Яке ж тоді життя?

Соколяни
1
Пам’яті радгоспного комірника
Миколи Ващука
Дядькові Миколі я дав би Героя,
Щоб визнання прийшло на поріг.
Нічого дивного він не уброїв –
Радгоспну комору беріг.
Дзвенів, як дзвонар, гордовито ключами
У складі, повнісінькім диво-зерна.
На склад соколяни ішли, як прочани,
Лиш із начальства б ніхто не пізнав.
Їх дядько встрічав поважно, як пастир,
Неначе послів президент чи шах.
Кому у селі дуже легко пропасти,
Бачив Микола по тоскних очах.
– Чого приповзли? – бурчав для годиться.
– Не матір-Тереза я, а комірник.
Узнаєш не зразу – жартує чи злиться.
– Це скільки ж вас буде іще до весни?..
За хвильку на дядька поглянути любо,
Зробиться добрим – до рани клади.
Всміхнеться лукаво, почухає лоба
Й промовить спокійно: – Лади…
Нехай ваша, бабцю, курка несеться,
І півник вас будить, живіть сотню літ…
Притисне старенька торбинку до серця,
І посміхнеться їй радісно світ.
І вже не таке їй безпомічне горе,
Бо є що до рота кинуть біді.
Промовить услід Миколай-чудотворець:
«З Богом ідіть…»
2
Фронтовикові Павлові Поджарому
У дядька Павла німецькі порядки,
Куди не поглянеш – усюди толк.
Півдня колінкує і – виполе грядку,
Як у селі не уміє ніхто.
Натужно старенький дзижчить
«Запорожець»,
Коли до райцентру біжить з Сокільця.
Придбати новеньку машину може.
«А чим мені кепська, скажіте, ця?!»
Найбільш олігархів дядько не любить.
Політиків гудить на чому світ.
«Подумати тільки: хіба вони люди,
Що в пельку все пхають… й не трісне живіт?!.»
Ледачими стали брати-українці –
Усюди сміття і ліси бур’янів.
Я до Берліна у шию гнав німців –
Вони працьовиті, та дуже дурні.
Їм у мізках забракло «олії»
Чи, може, лихий поплутав на гріх?..
Були в комунізмі й полізли в Росію
Смерті шукати й розводити бліх.
За день не нагріє Павло собі місця.
Примхам його утратили лік…
«От би в село нам риженького німця!
Хоч би на рік…»