Хоч про українців і кажуть, що ми – нація гречкосіїв, і копирсання у городі є чи не найулюбленішою справою більшості населення, реальне уявлення про сільське господарство (і в тих, хто пов’язаний з аграрним сектором, і в тих, хто від нього далекий) часто-густо не відповідає дійсності й формується під впливом певних нав’язаних стереотипів.

Якщо сформувати з них колону, то крокуватимуть вони зовсім не в ногу, адже стереотипи мають різний вік, різний ступінь проникнення в маси, різний вектор руху. Давайте приглядатися до цієї колони уважніше

Колись Україну називали житницею Європи через великі обсяги експорту жита до європейських країн. Проте на початку минулого століття жито посідало лише третє місце за обсягами вирощування зернових, поступаючись пшениці та ячменю.

Натомість нині посіви жита порівняно з початком ХХ ст. скоротилися більш як удвадцятеро, а назва живе у свідомості людей. І якщо наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. українські губернії були чи не найбільшим постачальником жита на ринки Європи, то у пізніші часи (та й нині) цю назву слід розуміти фігурально – під житом хлібне зерно взагалі.

Випадок із житом є яскравим прикладом омани, що охоплює велику кількість населення і з часом перетворюється на міт.

Бульбаші та картопля

Про любов білорусів до картоплі пережартували всі, кому не ліньки. Та правди ніде діти, вони посідають перше місце за обсягами її споживання (ми – треті) та ще й об’їдають нас. Сябри є найбільшими споживачами української картоплі – просто картопля раннього збору достигає у нас раніше, ці обсяги цілком залежать від погодної ситуації.

В Україні, на відміну від переважної більшості іншої сільгосппродукції, картопля є товаром внутрішнього споживання – обсяги зовнішньої торгівлі нею вимірюються сотими відсотка від того, що зібрано.

Головним зовнішнім покупцем української картоплі є саме Білорусь. Також Україна закуповує незначні обсяги (відносно врожаю) насіннєвої картоплі у тій самій Білорусі та країнах Європи – Нідерландах, Німеччині, Франції.

До 1990 р. в господарствах населення вирощували близько 70 % всього обсягу врожаю картоплі, то за 10 років ситуація істотно змінилася – на сільгосппідприємства припадало лише 1-2 % валу. Проте, починаючи з 2010 р., накреслилася тенденція до збільшення частки сільгосппідприємств.

Якщо розглядати регіони за обсягами врожаю на душу населення, то серед лідерів ми побачимо істотно відмінні (за абсолютною ознакою) регіони, це: Вінницька, Чернігівська, Волинська, Рівненська, Житомирська, Хмельницька, Сумська й Тернопільська області – тобто все Поділля та, за винятком Київщини, все Полісся.

У цих регіонах картоплі виробляють пересічно вдвічі більше від загальноукраїнського показника. Ці регіони є головними постачальниками картоплі до великих міст та інших областей.

Та водночас не всі ці області є великими виробниками картоплі (враховуючи кількість населення) у загальноукраїнському вимірі.

Тобто ми так само полюбляємо картоплю, хоча й споживаємо якихось 136 кг на душу населення, натомість білоруси – 187 кг. Об’їдають!

Міт про Хрущова та кукурудзу

Про спроби Хрущова запровадити масове вирощування кукурудзи у сучасній Вікіпедії пишуть (що заразом формує думку сучасного обивателя): «Кукурудзяна кампанія, кукурудзяна лихоманка – спроба масового впровадження кукурудзи в сільському господарстві СРСР в 1950-1960-х рр. Спроба не враховувала кліматичних умов країни, тому була назагал провальною. Один із найяскравіших ви­явів хрущовського волюнтаризму».

Справді, врожаї кукурудзи виявилися набагато нижчими за очікувані, й із половини 1960-х рр. (коли зняли Микиту Сергійовича) площі посівів кукурудзи почали скорочуватися.

Та давайте подивимося на статистичні дані – що ми бачимо? Що впродовж 1990-2005 рр. посіви кукурудзи на зерно коливалися приблизно в тих самих межах, що і в дохрущовські часи, а останні роки вони зрівнялися зі значенням 1959 р. Проте, починаючи з 2013 р., обсяги валового збору перевищують хрущовські часи, що відбулося завдяки істотному зростанню врожайності (табл. 1).

2018-й рік був рекордним за врожаєм кукурудзи! Найбільшими виробниками стали Полтавська, Чернігівська та Вінницька області, найменша частка валу кукурудзи припадає на Запорізьку область. Найбільша врожайність – понад 100 ц / га – спостерігалася у Волинській і Хмельницькій областях. Зібрані площі, обсяг виробництва та врожайність кукурудзи на зерно 2018 р. за областями подано у табл. 2.

Близько третини посівів кукурудзи в Україні (пересічно за роками) припадає на господарства населення, та внаслідок (зазвичай) більш низької врожайності їхня частка у валовому зборі коливається на рівні чверті.

У Чернівецькій, Донецькій, Закарпатській і Дніпропетровській областях, за результатами жнив 2018 р., частка господарств населення у валовому зборі кукурудзи на зерно становила понад половину. У Київській, Волинській, Сумській і Чернігівській областях частка господарств населення у виробництві кукурудзи на зерно становить менше 10 %.

Міт про вільний ринок землі

Останнім часом у ЗМІ та з різних трибун дедалі більше лунають тези про «вільний ринок землі» як про панацею для української економіки. Посилаються доповідачі на «закордонний» або «світовий» досвід.

Та річ у тім, що ніде у світі (принаймні у розвинутих країнах) не існує вільного ринку землі. Тобто ринок є, але він настільки зарегульований, що вільним його назвати аж ніяк не можна, навіть у тих країнах, де такі регуляції найменші. Ці обмеження ґрунтуються на низці принципів.

1. Обмеження по власнику. Заборона володіння землею сільськогосподарського призначення юридичним особам та на певний період іноземцям (яскравим прикладом другого є Польща та Угорщина).

2. Обмеження максимального розміру землі в одного власника. У Данії, яка, за оцінками очільників нашого профільного міністерства, має найефективніше сільське господарство і з якої варто брати приклад, максимальний розмір землі в одного власника – 150 га (щоправда, про останню обставину наші аграрні ватажки згадують якось неохоче). Обмеження стосується також і площ орендованої землі.

3. Пріоритети купівлі. Переважне право на придбання земельної ділянки, виставленої на продаж, має член громади (за умови, що не буде порушено пункти 1 та 2), іноземці (там, де це дозволено) мають найнижчий пріоритет.

4. Кваліфікаційні вимоги. Той, хто хоче придбати землю, повинен мати досвід роботи в сільському господарстві та впродовж певного часу проживати в сільській місцевості, а починаючи з визначеного законодавством (у різних країнах по-різному) розміру угідь, ще й відповідну освіту.

5. Заборона купівлі землі заради капіталізації (приклад Бельгії, де чимала частка землі належить не фермерам і здається в оренду, не є показовим і пояснюється тим, що ці землі були набуті як спадок).

Звичайно, ситуація, що нині склалася в Україні, потребує кардинальних рішень, та натомість питання вільного обігу землі має не лише економічну складову, а й суспільно-політичну, яка часто є засадничою, визначальною та робить ринок не таким вже «вільним», накладаючи певні обмеження.

В Європі нині ринок землі є невіддільною частиною економіки, але ґрунтується він на зваженому та чіткому законодавстві, й називати його вільним не коректно.

У розумінні обивателя, далекого від аграрної тематики, роль держави в агрополітиці об’єднаної Європи обмежується проведенням єдиної сільськогосподарської політики в рамках ЄС і виплат дотацій фермерам на 1 га ріллі, проте вона ширша і так само, як і названі заходи, спрямована на забезпечення нормального функціонування агросектору. Не останньою чергою це стосується і землекористування. Аби не викидати дотаційні гроші на вітер, фермер має вміти працювати на землі.

У Данії та Німеччині держава регулює купівлю та оренду землі, довіряючи її лише кваліфікованим фермерам з урахуванням рівня підготовки й досвіду сільськогосподарської діяльності як основного джерела доходів і місця проживання. У Данії (де, певно, найрозвиненіше агрозаконодавство) орендар, так само, як і покупець, має прожити в сільській місцевості не менше 8 років.

Якщо ж розмір ферми перевищуватиме 30 га, то він має довести свою професійну кваліфікацію, мати досвід роботи в сільському господарстві й відповідну освіту.

У Швейцарії, Іспанії, Франції, Данії, Німеччини, Італії й Португалії земельним законодавством регулюється неприпустимість надмірної концентрації землі в одних руках або її подрібнення тощо. У Данії закон встановлює верхню межу землекористування – своєї власної та орендованої – в 150 га сільгоспугідь. Винятки робляться лише в тому разі, якщо фермер зможе довести, що внаслідок специфіки його виробництва йому потрібно більше землі, й ніхто з навколишніх селян не протестуватиме проти цього.

У Німеччині підтримується постійний контроль за будь-якими змінами власності або оренди сільгоспугідь. Перехід прав на будь-які сільськогосподарські угіддя потребує спеціального дозволу. Заборонена зайва концентрація землі (максимально від 400 до 500 га). Щодо оренди землі, то на неї поширюються ті самі обмеження, що й на придбання. В Угорщині діють подібні обмеження: 300 га у власності й 2 тис. га оренди.

У більшості країн юридичні особи не мають права на купівлю сільськогосподарських угідь, так само, як вони не мають права й на оренду.

Це право надається лише фізичним особам, які вже вели сільськогосподарське виробництво, мають відповідну кваліфікацію та беруть на себе зобов’язання безпосередньо займатися сільським господарством упродовж тривалого часу. Купівля землі забороняється, якщо ця операція є засобом розміщення капіталу або ціна угоди з купівлі землі не відповідає її реальної вартості.

Назагал законодавство забороняє вилучення сільсько­господарських земель на несільськогосподарські цілі.

У Швейцарії основне правило ринку землі – вона має належати лише тому, хто її обробляє.

Тобто ринок не є «вільним»: якщо немає заборон на продаж сільськогосподарської землі, то наявні істотні обмеження на її купівлю. Певно, легше купити в Україні зброю, ніж в Європі землю.

Тобто у переважній більшості країн Європи існують жорсткі кваліфікаційні вимоги до покупця сільгоспугідь, там надається дозвіл НА КУПІВЛЮ, не на продаж! Існує преферентне право на купівлю, коли місцевий житель – член громади має переважне право на купівлю, аніж зайда.

Ціну так само регулює держава. Чітко регламентовані максимальні розміри власної чи орендованої землі. Земля належить тим, хто її обробляє. Винятком є лише Бельгія, де фермерам належить трохи більш як 30 % угідь. У всіх інших країнах Європи орендовані землі також належать фермерам. У переважній більшості країн землевласник – винятково фізична особа.

Наводити як приклад країни Південної Америки – Аргентину, Бразилію – некоректно. Там некерований розпродаж землі призвів до збезземелення фермерів. Чи ми цього хочемо? Чи, може, йдемо в Європу?

Назагал мітів про сільське господарство існує безліч, одні більш сталі, інші – актуальні «на один день», проте… 

Костянтин Рєпін