Спрага до нових реалій

Третє десятиліття йдемо до Європи манівцями. Відрив від планової економіки й побудова нової системи весь час ведеться то безрукими майстрами, то такими, котрі лише вдають, що будуть нове. Й замість нової споруди ми просто ремонтуємо паркан – там дошку замінимо, там цвях, деінде – підфарбуємо.

Так і в насінництві. Вибудована під дахом Академії аграрних наук система насінництва жодним чином не збігалася з європейською й увесь цей час реально не реформувалася. Тільки створювався вигляд реформ і адаптації. І хоча на окремих острівцях ця система ще тримається, однак у тому, що її замінить дієвіша й конкурентніша – сумніву немає.

Про болі й проблеми цієї галузі, про різні погляди на її стан та перспективу вітчизняного виробництва насіння наша розмова із Сюзанною Григоренко, виконавчим директором Насіннєвої асоціації України.

– Пані Сюзанно, якщо запитати в аграріїв щодо стану насінництва, то чимало з тих, що пам’ятають функціонування колишньої системи – з армією агрономів-насіннєводів, лабораторіями, інспекціями, атестаціями насіннєвих господарств, скаже: ну немає його у нас, зруйнували! Сьогодні залишки від вибудованої колись мережі, включно до міністерства, не в робочому стані: все спрощено й комерціалізовано. Сорти й гібриди є, насінництва – нема. Проте ж насправді не все так однозначно?

– Наша країна весь час намагається зберегти рудименти своєї старої системи й приєднати їх з українського боку до системи європейської. Це як залізничні колії країн СНД були шириною 1520 мм, а здебільшого в країнах Європи та світу – 1435 мм й треба було на кордоні перелаштовуватися. Однак, звісно, це грубе порівняння, бо тут все було інше. Й однією «зміною ширини розташування коліс» у насінництві не обійтися – на нашій території по цих рейках «ходять застарілі вітчизняні паротяги»…

Звідси й різна оцінка ситуації в насінництві від «всепропальщиків» – з вітчизняного боку й здебільшого від державних установ, й від тих, хто все оптимістичніше дивиться на поступові, хоча й не такі швидкі, як би хотілося, зміни в галузі. Так думають представники зарубіжних компаній виробників насіння.

Звісно, що на такому перехідному періоді багато тих, хто, користуючись ситуацією, збуває недоброякісне насіння. Відтак такий хаос породжує негативну оцінку стану ринку й від самих фермерів. Одначе, давайте будемо чесними: фальсифікат буде доти, доки буде на нього попит. Хто вийшов на стабільне партнерство з надійними виробниками насіння, а не шукає аби дешевше, в халепу не втрапляє.

Загалом же на українському ринку насіння цікава картина, яка відрізняється від світової: є насіння преміумсегмента й відверто погане насіння, майже сміття, а от насіння середньої якості немає. Підробки й фальсифікат – не українська вигадка, таке насіння на будь-якому ринку становить до 10% обігу. Однак слід відзначити й той факт, що ринок виробників насіння в Україні дещо відфільтровується, на ньому вже не буде 2–3 тисяч його виробників як раніше. Якщо торік їх було 650, то нині – не більше як 600. З часом й того буде менше.

– За рік щезає 50 виробників насіння? Це ж не тенденція, а обвал… А 600 таких виробників, по-вашому, це багато чи мало для нашого ринку?

– Розумієте, насінництво – це ж не така проста діяльність, потребує витрат і ретельної уваги. Коли зростає конкуренція, посилюються вимоги, не кожному це до снаги. Іноді хтось просто йде в тінь. Щодо кількості, то в Україні товарних господарств десятки тисяч, і їх число зростає.

Тоді як насіннєвих – зменшується. Ця тенденція сама по собі не говорить – погано це чи мало, вона лише свідчить, що насінництвом лишаються займатися краще підготовлені до цього, професійніші господарства.

Якщо говорити про такі стратегічні для України культури, як кукурудза та соняшник, то тут тенденція загалом йде до розвитку, насамперед через співробітництво з іноземними партнерами.

На ринку насіння кукурудзи в нас взагалі стрибок. Якщо п’ять років тому в нас імпорт насіння кукурудзи становив 70%, наразі його завозиться не більше як 20–25%, й ця цифра щороку зменшується. Ми вже говоримо про експорт українського насіння кукурудзи. Нинішнього року цей експорт до країн Європи вдвічі перевищив показник минулого сезону – як у доларовому еквіваленті, так і в гривневому.

– А ви не підміняєте саме поняття – українське насіння? Адже ви говорите про зростання кількості насіння імпортних гібридів, яке вирощене в Україні. Я назву іншу цифру – 10 років тому насіння вітчизняних гібридів кукурудзи на ринку було 70–80%, сьогодні лишилося не більше 20%, і щороку їх кількість зменшується й далі на 5–10%. Це для вас яка ознака – позитивна? Не вбачаєте тут загрози вітчизняному насінництву й селекції?

– Я думаю, в цифрах ви помилилися – українського насіння на товарному ринку не менше 45–50%. Загалом по кукурудзі й зерновим.

Конкуренція стає жорсткішою, що робити? Насіння іноземних гібридів суттєво дорожче, правда ж? Навіть те, що вирощене в Україні. Проте товаровиробників ніхто не силує платити дорожче, вони самі його обирають. І не треба все перекладати на агресивний маркетинг зарубіжних компаній. Те, що ці компанії в пакетах співпраці пропонували різні бонуси, – діє в усьому світі, а з іншого боку – в Україні існує такий запит на подібні супутні бонуси, особливо на супутній сервіс. Тепер стосовно українського й неукраїнського. Кожна країна запрошує інвесторів зводити виробництва у своїх державах, аби це давало робочі місця, сплачувалися податки тощо.

Ми ж пишаємося, що в Україні є десяток заводів, які виготовляють деталі для провідних світових автомобільних брендів, чи не так? Чому ж не пишатися й не радіти, що такі світові бренди в насінництві тепер вирощуються в Україні? Так, гібрид імпортний, але весь процес вирощування й доробки насіння відбувається тут, тут зведено надсучасні заводи! Це вже українське виробництво. Й українська продукція. Додам, що вже частково деякі компанії роблять тут і селекційні роботи теж. Відколи 2016-2017 рр. дозволили для проведення селекційних робіт увозити дослідні зразки сортів, ще не зареєстровані в Україні.

Класичний імпорт насіння кукурудзи минулого сезону становив 25 тис. т, решту до його орієнтовної потреби 100 тис. т забезпечувало насіння з внутрішнього ринку. Ну й плюс залишки з попередніх років. Чи так уже й погано те, що в нас переважає імпортна селекція?

Те, що ціна на зарубіжні бренди після того, як процеси виробництва майже всіх основних гравців по кукурудзі перенесені сюди, стала доступнішою, звісно, зіграло свою роль. Однак, у цих гібридів хороші показники врожайності, гібриди постійно оновлюються – тому вони й популярні. А якщо гібрид успішний, то й виробник успішний. Може тут більше основа національного добробуту, аніж у підтримці державних установ із залишками начебто наукової діяльності?

Загалом же нині говорити про вітчизняну селекцію, насамперед у кукурудзі, неправильно. Вона давно вже глобальна. На американському континенті, з якого і вийшла ця культура, є глобальний селекційний банк, плазма, всі висхідні дані відкриті, їх використовують селекціонери всіх країн і далі працюють у себе: проводять тисячі й тисячі схрещувань, тисячі відборів. Далі такий продукт пропонується ринку, а там – уже конкуренція. Й ділити на вітчизняну та зарубіжну селекцію завтра буде не актуально, буде селекція окремих брендів. У кожного з них завдання спільне – дати ринку кращий продукт. А завдання держави – створити однакові умови й захист інтересів кожного гравця на її ринку.

– Європарламент визнав еквівалентність нашої системи сертифікації насіння до чинної в Євросоюзі. Теоретично це відкриває нові ринки для українського насіння. Що можна сказати за ці перспективи?

– Так, ми довго до цього йшли. Це перший крок, який може запустити нову хвилю інвестування в цей сектор. Водночас це ще й репутаційний зиск для всієї України. Фактично – це визнання якості української продукції та системи сертифікації серед світових лідерів, що відкриває можливість для українських виробників насіння отримати доступ на нові ринки й експортувати товари з високою доданою вартістю та інтелектуальною складовою. Відтепер нас починають оцінювати інакше, а не тільки як країну, куди все можна лише експортувати.

Усе це разом здатне вплинути на активний розвиток селекції й насінництва в Україні. Однак поки що це – політичний крок Угоди, економічна частина повноцінно ще не діє й ми стикаємося з адміністративними бар’єрами. Нас визнали по кукурудзі й зерновим культурам.

На підході подібне рішення й щодо насіння соняшнику та ріпаку. Якщо ми є найбільшим експортером соняшникової олії, то чому ми не найбільший експортер соняшникового насіння, посівного? Така сама позиція щодо насіння цукрових буряків. В Україні присутні лідери світового ринку цукрових буряків, як то «Сесвандерхаве» та «Сингента», з повним циклом виробництва. Аналогічно стоїть питання й щодо насіння сої, без ГМО. Планує зайнятися експортом з України й «КВС-Україна» – з гібридним житом у Білорусію.

Це хороший рух. Питання давно визріло – фахівців в Україні вистачає, заводів з доробки насіння достатньо, всі процеси налагоджені, вони стабільні, доступні, якісні, зрозумілі. Український менеджмент бере відповідальність.

Однак до експорту насіння готуються лише іноземні компанії. Хоча, здавалося б, український виробник мав першим експортувати, правда ж? Виняток становить компанія «Маїс» (Дніпро), яка давно працює на експорт.

– Два болючих для цього ринку питання – боротьба з фальсифікатом і сплата роялті. Яка позиція щодо них у вашої асоціації?

– Щодо фальсифікату, то він нікуди не зник і ніяк не меншає. Він є двох видів, один – насіння, що незаконно ввозиться, інший – підробка в Україні під найвідоміші чи найзатребуваніші бренди, хоча, можливо, й не найновіші. Чому поширене це явище?

Та є попит на нього, є покупець насамперед! Наступний чинник – не чітка позиція державних органів й не застосування санкцій до таких порушників закону. Не жорстких санкцій, просто – ніяких! Аби когось притягнути до відповідальності, виробнику оригінального насіння треба самому ініціювати процес – самому зібрати доказову базу, довести справу до суду, до накладення санкцій і навіть до знищення контрафакту чи підробки. Це може тягнутися роками. Цим можуть займатися лише ті виробники, які працюють як представники європейських компаній – вони залучають додаткових спеціалістів, у них є ресурси.

Такі компанії – члени нашої асоціації й борються з цим явищем, якщо зовсім ніхто в цьому напрямі не працюватиме – ринок затягне «ряскою» зовсім. До того ж держустанови з контролю перевіряють лише офіційні суб’єкти, а таких, що діють незаконно, – ніхто не перевіряє. Це явище неабияк турбує нашу асоціацію, однак повноважень діяти рішуче й накладати санкції у нас немає.

Щодо роялті – то в Україні тут повний хаос. Сплата за використання інтелектуального продукту й інвестування цих коштів у селекційну діяльність неабияк важливі саме для українських компаній. У Європі сплата роялті – наріжний камінь. Цей показник обговорюється при встановленні ціни на насіння – або з тонни зібраного збіжжя, або з площі.

Скажімо, $4 з тонни чи з гектара, вона сплачується авансом на ту кількість, яку мають засівати наступного року. Й так щоразу. У нас роялті один раз закладається в ціну, а на наступні рази про це й не згадують. Тому, якщо іноземна компанія бачить, що тут її право ніхто не гарантує, вона в цьому напрямі активної діяльності не веде. У секторі гібридів ситуація інша. Батьківські лінії для розмноження використовують самі насіннєві компанії й це входить у ціну товару.

Наша асоціація ще три роки тому з представниками НААН України проводили захід, аби з’ясувати, що у нас є й що треба, аби поліпшити законодавчу базу в цьому напрямі. Ми організовували візити представників французьких, німецьких й канадських компаній, які ділилися досвідом щодо того, як у них вибудована така система, як прописані документи. На наш запит нам надано подібну інформацію, як це працює в Британії та Угорщині. Ми опрацювали весь цей досвід і наразі у Верховній Раді знаходиться відповідний законопроєкт.

Якщо буде хід цьому документу, тоді можна порушувати питання створення структури, якій би всі довіряли, й вона була авторитетна як для вітчизняних компаній, так і для іноземних. Аби це зробити на базі нашої асоціації – розглядали теж. Однак чинний досі поділ на вітчизняне й зарубіжне насінництво спричиняє відому реакцію – якщо щось зініціюється іноземною компанією, другий бік сприймає такий крок, як похід за перевагами для свого бізнесу. А йдеться ж про створення однакових умов для всіх, де всіх і захищають однаково.

– А як це вирішується в Європі? Там же подібні вашій асоціації можуть контролювати увесь ринок.

– Там існує чітка система довіри й співпраці асоціацій та держави. У нас усіх об’єднати важко. Окрім того, вітчизняний товаровиробник завжди в усьому сумнівається. Він на наші поради махає рукою, не вважаючи нас взагалі повноправним учасником діалогу.

Наприклад, французи напрацювали чимало механізмів, що визнані передовими у світі. Асоціація GNIS (Groupement National Interprofessionnel des Semences et Plants) фактично є своєрідною платформою для діалогу, консультацій та ухвалення рішень між виробниками насіння та їх клієнтами. Вона об’єднує всіх учасників цього сектору й забезпечує взаємодію з національним та європейським регуляторами. Її членами є 72 селекційні компанії, 250 виробників насіння та орієнтовно 20 000 господарств, задіяних у виробничому процесі. Загалом, країна заробляє на насінництві близько 4 млрд євро. Окремою структурною одиницею в GNIS є Служба SOC (Service Officiel de Controle et de Certification) – незалежний орган контролю й сертифікації насіння. Між Міністерством сільського господарства і GNIS-SOC підписано угоду, відповідно до якої функція контролю й видачі сертифікатів (діючих у рамках Євросоюзу) і проведення частково фітосанітарних заходів (для країн поза Євросоюзом) делегована SOC. Цікаво, що SOC очолює держслужбовець, якого призначає Міністерство сільського господарства Франції. GNIS, не зважаючи на її фінансування SOC, не може впливати на процес сертифікації, тут повна незалежність та незаангажованість процесу, своєрідне державно-приватне партнерство. Виробники зацікавлені в якісному здійсненні сертифікації, тому самі фінансують організацію процесу та функціонування структури.

Наразі насінницьку сферу Франції не можна уявити без такої організації, як SICASOV, створеної за ініціативою сільськогосподарських кооперативів та селекціонерів, яка й забезпечує отримання роялті. За відносно невеликого штату (лише 20 постійних працівників) SICASOV щороку збирає до 100 млн євро роялті. Всі зібрані кошти SICASOV розподіляє між селекціонерами (85%), а решту, 15%, спрямовує на інновації та дослідження. Водночас SICASOV переймається боротьбою з підробками та недобросовісною конкуренцією.

До співпраці залучають юристів й органи контролю обігу нелегального насіння та правоохоронців. Суми штрафів за порушення законодавства про обіг насіння у Франції сягають від 20 до 200 тис. євро, а можуть й взагалі стати причиною банкрутства такого виробника.

– Як тут не згадати нашу систему сертифікації, за якої чи не кожен сертифікат має підписати одна людина… Або «велетенський корабель» – Інститут експертизи сортів рослин. За свідченнями учасників ринку, співпраця з цими установами вкрай ускладнена. Як же тоді цю систему визнали ідентичною до європейської?

– Ви зачепили те, що в ЗМІ не оприлюднюється.

Монополія ДП «Державний центр сертифікації і експертизи сільськогосподарської продукції» на ринку сертифікації насіння створює великі загрози та проблеми для усього АПК і реально не відповідає практиці ЄС.

Слава Богу, в напрямі посівних показників якості насіння хоч мінімум конкуренції ще створено, там право оцінювати й сертифікувати мають і приватні компанії – ТОВ «Агросерт», а також «Агролабест». У сортовій сертифікації система весь час була складна й забюрократизована, а зміни керівництва кардинально нічого не міняють.

Оскільки великі іноземні компанії мають штат і ресурси, аби працювати з таким нашим бюрократичним механізмом, вони з цим якось справляються. Компаніям середнім чи малим, які ще й територіально знаходяться не в зоні Київської області, вижити неможливо. Так, стати виробником насіння вже простіше. І якби робота державного органу сертифікації зводилася власне до виконання суто своїх функцій, тобто виконавця послуг, а не інспектора, то система б працювала. Виробнику насіння треба отримати супутні послуги із сертифікації – польове інспектування й апробацію на посівні якості.

Він сплатив – йому виконали ці послуги, незалежно державне це чи приватне підприємство, хто конкурентніший за ціною. Однак на сьогодні польове інспектування замкнене виключно на державному центрі, котрий за вартості їх послуг ідентичній європейській ціні очікуваного рівня послуг абсолютно не забезпечує. Цікавим є те, що така схема дошкульніше б’є саме по вітчизняному виробнику. Систему вибудувано так, що другорядні, обслуговуючі організації стали головними. Не виробник!

Польове інспектування на сортову сертифікацію у нас здійснює Інститут експертизи сортів рослин штатом у 1400 осіб, з яких 200 – це центральний апарат у Києві! Скільки експертів працює у полі, я не скажу, але переконана, що не більше третини. Установа наукова, однак порахуйте там реальний відсоток науковців – переконана, будете здивовані. Це якась глобальна корпорація.

Жодна країна Європи не дозволяє собі утримувати такого громіздкого й неповороткого велета за рахунок бюджету й сплати зборів заявниками. За 30 років штат інституту не зменшився, проте щорічно меншає тих, хто займається вирощуванням насіння.

І все ж, ми рухаємося вперед. Нас ще іноді гальмує власне побоювання й звучить класична фраза: «Україна до цього не готова». А хто це визначає – «не готова»? Ми не можемо чи не хочемо впровадити простіші схеми й розділити відповідальність?

– Знаєте, ну хай там кукурудза – з іншого континенту, овочами й баштаном ми не займалися серйозно, хоча теж є цілий інститут. Одначе в нас завжди була козирем озима пшениця. А тепер і тут щороку посилюється наступ європейських сортів.

– Як би банально не звучало, але в Україні насінництво овочів не ведеться. У себе на сайті інститут звично звітує про використані бюджетні кошти, проведені програми, кількість створених сортів та гібридів. Однак зробіть опитування тих, хто займається товарним овочівництвом – хто з них використовує насіння вітчизняної селекції? За вкрай мізерним винятком усі виробники роблять запит на насіння виключно іноземних компаній – нідерландських, німецьких, французьких, ізраїльських та й навіть японських.

Тепер про пшеницю. Її відсоток на ринку лишається значним. Сорти є, насінництва нема, так кажуть? А хто веде насінництво? Ці самі наукові установи або господарства, яким вони передали це право. Якщо ти не впевнений у партнері, котрий не забезпечує чистоту сорту, його вирівняність, доробку насіння – не працюй з ним. І зважте, при цьому все вітчизняне насіння за сертифікатами – вирівняне й сортове. А в полі бачимо інше. Питання до сертифікаційного органу й Інституту експертизи сортів, правда ж? У котрих нема конкурентів.

Загалом причина всюди одна й та сама. Просто не треба шукати винних у власних невдачах. Ось почнеться весна, літо й наші славетні інститути селекції вкотре почнуть стару «пісню» про свої конкурентні сорти. А може вже час говорити по суті?

Зробити чітку інвентаризацію всіх сортів: у реєстрі й на виробництві, показати – скільки з тих, зареєстрованих у Реєстрі майже 5 тисяч сортів, затребувані виробництвом? Адже на всю цю роботу спрямовувалися державні кошти й ніхто не порушує питання ефективності їх використання? Може досить досягнення визначати за кількісним показником внесення до Реєстру й отримання посвідчення на сорт, а за фактичною часткою цих сортів і гібридів у виробництві? Якщо на селекцію, створення цих гібридів виділялася певна кількість грошей, хай не така, як у компаній – світових лідерів галузі, а все ж це мільйони гривень теж, а в результаті присутність селекційних новинок у виробництві меншає, отже щось неефективне в цій системі, правда ж?

Й думати що робити далі, куди варто спрямовувати кошти, які сорти й селекція потребують більшої уваги й супроводу: пункти 1, 2, 3. А послухаєш кожного такого вітчизняного академіка, так у них все гаразд: і сортів море, й ліцензійних угод, і навіть роялті їм сплачують, ну просто рай. Аби лиш іноземців прибрати з ринку. Одначе ринок уже глобальний і процеси на ньому незворотні.

Ми граємося в якийсь взаємозалік: бюджет дав академії гроші, а та повертає у вигляді податків. А що дала ця діяльність – ви ж коштами користувалися, що ви запропонували ринку, фермерам, який конкурентний продукт, що поповнив бюджет?

– Нам би не здоганяти, не адаптуватися, а працювати на упередження… Як і належить селекціонеру.

– Звісно, це головне й у селекції, і створенні умов співпраці. Працювати так, щоб бути готовими до будь-яких викликів. Працювати для галузі, без виокремлення захисту інтересів зарубіжних виробників чи українських селекціонерів. І якщо бути чесними, то всі ініціативи щодо спрощення й збільшення прозорості роботи йдуть саме від компаній іноземних! Чим ми переймаємося наразі?

Ось у Законі про насіння вказано, що сівба насінням без сертифіката забороняється, однак ця норма не працює. Бо хтось завбачливо лишив для цього шпаринку – «насіння для власних потреб». Оскільки ніде не визначено цей розмір «для власних потреб» – то в нас, звісно, що кожен ці потреби розуміє по-своєму, а не як у Європі, де це чітко обумовлено. Далі нам треба прибрати зі схеми реєстрації гібридів додаткову реєстрацію їх батьківських форм, адже в решті країн реєстрація одного означає й реєстрацію іншого, як складової його частини.

У нас цей механізм придумано для подовження бюрократичної тяганини та додаткового вилучення коштів. Третій момент – сортова сертифікація. Це середовище має бути конкурентним і механізм контролю – зрозумілим, прозорим і достеменним. Ну й так далі.

На старій базі далі працювати неможливо. Є два шляхи: або зосереджуватися на сильних командах і компаніях та піднімати їх до рівня конкурентоспроможних, або кооперуватися на співпрацю з іноземними компаніями. А товаровиробник зробить оцінку своїм вибором і грошима.