Рам Данге приїхав до України в буремні 1990-ті, навіть трішечки раніше. На відміну від свого земляка Лакшмі Міттала, короля чорної металургії, який придбав у нашій країні найпотужніший меткомбінат «Криворіжсталь», Рам не міг купити навіть факс – для відправки копій документів цією лінією доводилося бігати до Головпоштамту на Хрещатику. Нині Рам давно в іншому статусі. Ні, він не наздогнав статками Лакшмі Міттала й такої мети не ставив, однак є помітною постаттю на ринку продуктів харчування.

Двом його компаніям – Indrayani Overseas та Gala Foods – удалося завоювати довір’я мережевих гігантів торгівлі «Сільпо», Metro C&C, «Ашан», «Велика кишеня» та інших, стати одним з основних імпортерів рисових культур до України. З фасувальних ліній компанії індійського підприємця на полиці супермаркетів надходять такі відомі торгові марки круп’яних культур як PERE, ART FOODS, «Такі справи».

Це історія іноземця, котрий ідеально інтегрувався в аграрне середовище України, в нашу спільноту загалом. Його не лякав хаос перших років нашого державотворення, не злякав і лютий 2022-го, коли до нас увірвалася війна. Він керує своїм бізнесом не з Європи чи Індії, а з офісу на одній з київських околиць.

Саме тут, у приватному секторі, в невеличкому округлому палаці-будиночку, оточеному численними кущами троянд, і проходить наша бесіда. Нині зима, сніжно, а ще два місяці тому під час першої зустрічі тут буяли різноколірні бутони. Внутрішній простір будинку заповнений індійськими мотивами – розписи стін, картини, статуетки. Національний килим, інкрустований напівдорогоцінним камінням – традиційний ручний виріб із північно-західного штату Раджастхан, нагадує Раму та його сім’ї про далеку Індію.

– Раме, а ви ж могли навчатися в зовсім іншій країні – десь у ситній і стабільній Європі, не кажучи про США. Чому обрали Київ?

– Наша сім’я не була надто заможною, батько – державний службовець, потім працював на землі, як і багато наших предків. Навчатися в Англії чи США було доволі дорого, тож я шукав державні програми з навчання за кордоном. Лишався один шлях – можливість навчання в СРСР. Віднайшов тих, хто міг цьому зарадити, зібрав потрібні рекомендації та поїхав – спочатку до Ташкента, потім до Києва. Це був кінець 1980-х. Ми очікували побачити могутню державу, яка суперничала зі США, а побачили зовсім інше – безгрошів’я, черги за всім. Імперія розвалювалася. Вивчення мови стало моїм найпершим і найголовнішим завданням. Це був перший важливий рубіж і саме здолання його дало мені в руки ключ до всіх майбутніх успіхів. Попри всі розчарування, зрозумів, що знання тут отримаю належні.

Літаки та мішки

– Де ви вчились, який фах здобували?

– У Київському інституті інженерів цивільної авіації, нині НАУ – Національний авіаційний університет. У Радянському Союзі було три авіаційні університети – «КІГА», «МІГА», «РІГА», – усміхнувся Рам.

– Оце так поворот! Ви хотіли літати?

– Ні, в мене була спеціальність – комп’ютерні технології в цивільній авіації, тобто комп’ютерний інженер. За фахом я не працював зовсім. Адже в 1990-ті роки, коли ми закінчували навчання, в цій країні раптом відкрилися неймовірні можливості для людей, які знали дві мови – мову країни й англійську чи іншу міжнародну. З падінням Союзу всі торговельні зв’язки України зі світом обірвалися, адже за часів СРСР Україна все купувала чи продавала цент­ралізовано через москву, прямих контактів не було зовсім! Усі закупівлі, навіть найпростіші – від рису, тютюнової сировини, кави чи тих самих джутових мішків у Індії – тут не знали з ким ці питання вирішувати! Як не знали цього й імпортери. Й ось налагод­ження цих зв’язків для нашого покоління створило колосальні можливості. Я відразу зрозумів – ось тут, в Україні – мій шанс!

Ще на останньому курсі навчання посольство Індії залучало мене до прийому бізнес-делегацій, потім запрошували на міжнародні зустрічі різні міністерства, державні установи Києва. Це були делегації з найрізноманітніших галузей – телекомунікацій, текстильної або ж хімічної чи іншої промисловості, тож я налагодив широкі зв’язки. Найбільше, звісно, допоміг індійським бізнесменам. Я супроводжував проходження торговельних угод й отримував за це комісійні. Коли закінчив навчання, то вже був торговим агентом кількох індійських компаній у різних галузях: одним допоміг продавати тютюнову сировину, іншим – галантерейну продукцію, комусь – джутові мішки. Тому – яка авіація? Я відкрив власну компанію й почав сам імпортувати.

– Тобто ви починали не з імпорту рису?

– Не з нього. До рису тоді було ще далеко. Починав зі станків для гоління (за часів Союзу вони традиційно йшли сюди), зубної пасти, виробів шкіргалантереї. Потім – тютюнова сировина для українських заводів. Далі – джутові мішки для цукровиків України. Цукрова промисловість усього СРСР традиційно фасувалась у джутові мішки. А рис уже аж потім мене зацікавив.

– Якою була перша серйозна сума, зароблена власноруч? І яка була найвдаліша угода?

– Я завжди пам’ятаю, як заробив перші $ 50 тис. Я накреслив собі завдання на квартал, місяць, записав їх у блокноті й кожні 15 днів рахував, як іду до цієї цифри, чи дістануся до неї наприкінці кварталу? Й ось такими маленькими кроками я заробив перші $ 50 тис. Для мене це був дуже важливий процес, який подарував мені впевненість. І коли я отримав не $ 50, а $ 500 тис., це не було так значуще, бо йшов уже накатаною колією, перші гроші були найтяжчі. А найбільш вдала угода трапилася з джутовими мішками.

Узявши на руки зразки мішків, я 1995 року знайшов в Україні двох потенційних покупців – маленького й такого великого, що досі під враженням від масштабу тієї угоди. Це був «Укрпромінвест», який до цього купував такі мішки в посередника. Я звів компанію напряму з виробником в Індії. Тоді цей виробник став продавати мішки половині виробників цукру в Україні.

– А рис як з’явився у вашому імпорті?

– Я весь час у пошуку нових можливостей. Почув, що Індія купує український жовтий горох, і полетів туди в пошуку таких споживачів. Принагідно познайомився з великим експортером рису, який постачає його в різні країни. Сьогодні – це вже мій партнер, на різних світових виставках ми разом як одна ділова сім’я. Він показав мені перс­пективу працювати з рисом, й мені ця тема сподобалася. Спочатку я завозив до України сорти рису масового споживання, потім став додавати екзотичні сорти, збільшуючи їх частку й розширюючи саму географію постачань: від Індії до Пакистану, Таїланду, В’єтнаму, Камбоджі, М’янми, Уругваю та інших країн. Якщо додати ще й дикий рис – то й південноамериканського континенту.

Фасувальний бізнес

– А що з українським жовтим горохом – ви його експортуєте? З якими ще культурами працюєте?

– Горох експортуємо – жовтий і зелений, перероблений і неперероблений, експортуємо також нут, інші квасолево-бобові культури, пшоно, насіння льону, сочевицю, гірчицю. Ці культури ми закуповуємо в українських фермерів. Цей самий товар, а також гречку ми пропонуємо й українському ринку. Останніми роками на внутрішньому ринку додалися ще булгур, кус-кус, кіноа та інші імпортні крупи.

Партнерів серед українських фермерів у нас достатньо багато, щороку число їх зростає. Пропонуємо прозоре партнерство. Завжди раді новим постачальникам, але за умови дотримання вимоги критеріїв якості й чесних стосунків.

– Задля цього треба було мати й фасувальний бізнес.

– Так. Завжди у бізнесі приходить мить, коли ти розумієш потребу розвивати щось нове. Мені завжди подобалося виробництво, але створювати щось велике з трубами, що димлять, звісно, я не хотів. А от ідея супутнього бізнесу, пов’язаного з нашою торгівлею, була саме тою. Ми продавали великими партіями рис й інші крупи, однак я звернув увагу, що в супермаркетах є велика частка рису, який постачають інші. Бо в нас не було фасованого товару. І люди його купують у супермаркеті щодня – сьогодні одна сім’я, завтра – інша. Я зрозумів, де втрачаю. І наша присутність у супермаркетах стала наступним кроком. Ми інвестували у фасувальний бізнес, аби ввійти в український ритейл. Щоб не втрачати час на побудову власного виробництва, купили готове підприємство в Борисполі, яке виготовляло продукцію під ТМ ART FOODS. Одночасно придбали й такі не менш відомі торгові марки в економсегменті «Такі справи» й преміальну PERE. Причому з останньою маркою зробили суттєвий ребрендинг – стали фасувати продукт покращеної якості у відомих пластикових банках із чорно-червоною етикеткою, аналогів у цьому сегменті не було. Водночас ми не покинули напрям продажу круп на вагу гуртом – це є давнім і найоб’ємнішим напрямом нашого бізнесу. Продаючи свої крупи через різні канали збуту, ми хочемо бути присутніми в усіх сегментах.

– У чому різниця між вашими двома компаніями – Indrayani Overseas та Gala Foods? Вони орієнтовані на різні ринки?

– Так. Indrayani Overseas – це моя перша компанія, яка наразі святкує свій 25-річний ювілей. Вона з самого початку займалася багатьма напрямами, починаючи від імпорту поліпропіленових мішків і джутових тканин, потім тютюнової сировини й різних круп. Згодом додався й експорт круп. І ось останніми роками саме експортно-імпортні операції з круп’яними культурами й стали її основним напрямом – гуртова торгівля в мішках. А Gala Foods – це закупівлі імпортних і вітчизняних круп, переробка, фасування та продажі на внутрішньому ринку й на експорт. Тут фасована продукція під нашими брендами, а також виробництво власних торгових марок для найбільших національних мереж України та деяких європейських країн. Ми пишаємося, що компанія Gala Foods є єдиною в галузі фасувальних круп, яка має Всесвітній стандарт харчової безпеки BRC.

– Ви основний імпортер рису до України? Якою є ваша частка на ринку, який щорічний грошовий обіг?

– Цілком можливо, що ми – найбільший імпортер рису, наша частка в його загальному імпорті не менше 20 %. Так само намагаємося зростати постійно в експорті, зокрема в нинішній воєнний рік ми досягли вдвічі вищого показника, ніж торік, серед українських експортерів нішових культур ми входимо в першу десятку. Експорт дуже важливий для нас. Це стало можливим завдяки тісній співпраці з постачальниками – досвідченими виробниками та переробниками нішових культур. Однак зазначу, що ці цифри ніколи не були для нас самоціллю – завозити й експортувати найбільше чи бути найбільшим. Головне – отримувати певний прибуток, досягати необхідних фінансових показників, аніж просто носити майку найбільшого імпортера чи експортера, при цьому будучи в боргах перед банком. Наш річний обіг двох компаній сягає майже мільярд гривень.

– Чи були у вас якісь недопрацювання за 25 років?

– Сьогодні ми зрозуміли головну помилку в бізнесі Gala Foods – у гонитві за супермаркетами ми мало надавали уваги ринковому сектору і дистрибуції, які є суттєвим додатковим каналом збуту продукції. З національною торговельною мережею працювати не просто – нерідко супермаркети не дотримуються фінансової дисцип­ліни, диктують свої умови. Тому орієнтуватися лише на ці мережі – означає заблокувати свої фінанси на довгий час. Ми мало займалися розвиненням дистрибуції фасувальної продукції, мало розвивали зв’язки з середніми та малими регіональними мережами та дистриб’юторами – це наш прорахунок. Тепер виправляємо його.

Можливо було б доречним із боку держави ухвалити якесь рішення, що регулювало б умови та строки сплати торговельників своїм постачальникам, особливо для національних і регіональних мереж, бо прострочення розрахунків на довгий час гальмує, а іноді й зовсім блокує розвиток переробників з малого та середнього бізнесу.

Наступне. Бізнес з крупами, зокрема експортна сировина, вимагає додаткової обробки, аби вона відповідала стандартам якісних показників. Якби ми раніше створили необхідну інфраструктуру, яка обслуговує всі процеси нашого бізнесу (зберігання, фумігація, доочищення, можлива переробка, додаткова підготовка товару на експорт), то були б успішнішими.

Не спалювати мости

– В аграрія багато ризиків: то дощів нема, то заливає або спека, чи ціна на продукцію така, що краще й не збирати. А які ризики у вашому бізнесі?

– Ти завжди маєш «потрапити в ціну». Тобто в таку ціну при закупівлі, щоб при доставці продукту до України мати певну «подушку безпеки» й у разі потреби ти міг «упасти», але водночас не був у збитку. Треба впіймати хорошу ціну в міжсезонні або ж залежно від різних ситуацій на зовнішніх ринках. До того ж це не разова акція, це постійна робота, постійний моніторинг. І рис треба завозити постійно. Бо цього вимагає споживач – покупець у супермаркеті, на ринку. Так само й фасувальнику важлива стабільна наявність рису. Будь-кому іншому впіймати ці тенденції в різних країнах, взяти участь у тендерах – надто складно. У нас же великий досвід і цим ми займаємося дуже професійно.

Коли ми говоримо про ризики, то нинішні логістичні труднощі змушують нас нести додаткові витрати, величину яких складно передбачити. Хіба це не ризик привезти надто дорогий товар? А додайте небезпеку в українському порту, коли він потрапляє під обстріли чи напад дронів-камікадзе. Страхування як такого зараз теж не існує, підприємець сам несе ризик за свій товар. А він за умов війни й труднощів логістики в дорозі може бути зіпсований, пошкоджений чи знищений. Відтак у нас ніяк не менші ризики.

Один із найважливіших факторів – постійна присутність на ринку. Якщо ми вже 25 років на ньому, тож знаємо там усе та всіх.

– Які риси найважливіші для бізнесмена такого профілю? У вас трапляються конфліктні ситуації? Як виходите з них?

– Дуже важливим у нашій справі є вміння комунікувати, домовлятися. Насамперед коли нема справедливих важелів вплинути на ситуацію. Звісно, іноді доводиться йти до суду, маємо сильних юристів. Однак у судах і державних органах не завжди все вирішиш, особливо в українських – це дуже довго, нудно, нерідко й абсурдно. Та й до Гаазького суду не будеш звертатися щодо таких речей.

Тому доводиться вирішувати самотужки, за допомогою перемовин. Краще випити з людиною чарку, пояснити йому всю печаль, яка може бути, якщо ми конфліктуватимемо. І хай це буде запек­лий конкурент, людина, яка тебе не любить, а то й ненавидить, це не означає, що й ти маєш бути недоброзичливим до неї. Не слід відкидати хоча б найменшу можливість створити в його душі про тебе краще уявлення. А потім цю невеличку приязнь збільшувати й перетворити його якщо не на товариша, то хоча б на колегу по бізнесу.

Треба намагатися не спалювати мости, а будувати їх. Ну й звісно, крім дипломатії, слід мати достатньо сміливості й напору.

Його величність рис

– Серед ваших пропозицій рис є головною. Тобто про рис ви знаєте все? Який рис люблять українці?

– Рис – це одна з головних наших позицій. Рис є різних видів, масового споживання й елітний. Відіграє роль країна його вирощування, кліматичні умови. Спільним для всіх країн, що його вирощують, є лише рис масового споживання. Саме такий – білий круглий або довгий шліфований та пропарений – найбільше в попиті українців. Як і світу, до речі.

Однак для тих, хто переймається здоровим харчуванням, ліпше підходять інші види рису: бурий або коричневий, червоний і чорний рис. Червоний і чорний рис ми возимо з Таїланду. Рис Жасмин – представник ароматної групи – росте тільки у В’єтнамі й Таїланді. Так само й Басматі, король рису, вирощується тільки в Індо-Пакистанській долині, біля підніжжя Гімалаїв. Ще є дикий рис, не промислового вирощування, з Латинської Америки, росте в диких умовах, тому й дорожчий за інші.

Улюблений рис українців – круглозернистий, це той вид, який вирощувався і в Україні – в Одеській та Херсонській областях до війни. А ще раніше – в Криму. Значні продажі в Україні також довгозернистого й пропареного рису. Нешліфований та екзотичний рис ще мало продається. Це так само, як з гречкою – зелену вживає набагато менше людей, ніж коричневу просмажену. Тільки ті, хто піклується про здорове харчування. Так і з рисом.

Щороку ми завозимо до України 16 – 25 тис. т рису різних видів. Окрім того, у нас найрізноманітніший його асортимент.

У багатьох країнах світу, насамперед азійських, африканських, рис є соціальною їжею. Такою, як в Україні картопля чи хліб. Він у буквальному сенсі годує більшу частину населення планети Земля.

– Три місяці тому Індія заборонила експорт білого рису…

– Так, Індія поставила заборону на довгий рис, який масово споживають в Україні. Країна хоче накопичити його запаси. Після цього кроку ціна на рис злетіла вгору, що вплинуло й на наші ціни теж, і є ризик втрати частки українського споживача. Однак ми завозимо цей рис не тільки з Індії, а й із Пакистану, В’єтнаму, хоча в значно менших обсягах.

– Яка українська сільськогосподарська продукція цікава для ринку Індії?

– Індія є найбільшим у світі споживачем та імпортером бобових. Щорічні обсяги імпорту рахуються мільйонами тонн. Саме тому українські нішові культури, а насамперед сировина жовтого гороху має великі перспективи для експорту в Індію. Історично Індія імпортувала великі обсяги гороху з Канади, Австралії, росії та України, але п’ять років тому, для підтримки власного виробництва, імпорт жовтого гороху був заборонений. І ось нещодавно Індія зняла цю заборону строком до березня 2024 року, тому Україна має всі можливості для експорту цієї товарної позиції у великих об’ємах. Індія також є найбільшим імпортером у світі української соняшникової олії.

Логістика у війну

– Як війна вплинула на ваш бізнес і як розв’язуєте логістичні проблеми?

– З початком війни багато імпортерів покинули Україну, не маючи сил і бажання витримувати труднощі. Вже через тиждень, де це було можливо, в Житомирі та Одесі зокрема, ми повідкривали свої склади й працювали у дві зміни, допомагали своїм клієнтам, населенню, країні. Ми роками обслуговували цих клієнтів і не могли їх кинути попри небезпеку. Людям важливо було знати, що у важкий для країни час ми не ховалися. Через закриття українських портів ми були першим імпортером галузі, який через західні кордони нашої країни наземними шляхами почав завозити крупи з Туреччини, Болгарії та Румунії, та й досі так завозимо. Згодом почали працювати морські маршрути через порти сусідніх країн – Констанца (Румунія), Гданськ та Гдиня (Польща), а також перевезення залізницею до портів сусідніх країн. Європейські порти за пропускною спроможністю не йдуть у жодне порівняння з українськими, тому всюди затримки, простої, черги. Всі маршрути перевантажені, не вистачає залізничних зерновозів, контейнерів, автомобілів.

Торік обсяги нашого експорту істотно впали, а вже цьогоріч вони зростають як з експорту, так і з імпорту. Звісно, результатів 2021 року не досягли, однак поступово наближаємося до них. Оскільки зросло логістичне плече, зросла вартість морського фрахту, будь-яких перевезень. Звідси й значне зростання собівартості завезеного товару.

Війна порушила наші плани. Ми вже мали братися до зведення зовсім нового власного енерго­ефективного виробництва в Борисполі, де хочемо об’єднати всі потрібні нашому бізнесу процеси, пов’язані з різними крупами: очищення, фумігацію, переробку й підготовку до фасування – словом, в одному місці з сировини виготовляти продукт для експорту та внутрішнього ринку. Це наша велика мрія, й наразі війна змусила нас відкласти її втілення.

– Знаю, ви допомагаєте й ЗСУ, й волонтерам, і громадам.

– Ми допомагаємо волонтерам ще з 2014 року, з часів Майдану співпрацювали з батальйоном «Сітка», організовували всеукраїнські конкурси дитячого малюнка на патріотичні теми. З початком повномасштабної війни наша підтримка різних волонтерських організацій значно зросла. З перших місяців війни та майже до кінця минулого року ми безплатно надавали деяким волонтерським організаціям, як то «Польова кухня Б-50», «Команда М – Волонтерський штаб допомоги» та іншим, нашу продукцію для приготування обідів для переселенців і відправки на передову. Всіляко підтримуємо роботу «Армії волонтерів», які допомагають ЗСУ та переселенцям, віддали в користування цій організації власний офіс у Києві. Регулярно допомагаємо ініціативі «Борщ для ЗСУ» – вони готують різні суміші, продуктові набори. Подарували для роти розвідників ЗСУ Чернігівської області польову кухню «Перемога», що одночасно готує їжу для 100 військових. Коли внаслідок обстрілів згорів єдиний автомобіль швидкої допомоги ФАПу одного з районів на Чернігівщині, ми спільно зі своїми індійськими колегами-підприємцями прид­бали й подарували громаді відповідний автомобіль.

Сім’я, троянди, Україна

– Ви вже, мабуть, більше українець, ніж індус. Одружилися з українкою, ваші діти виросли тут. Чи лишається час на сімейні радощі?

– Українці дуже доброзичливі, я ніколи не відчував тут жодної упередженості, расизму, й тому мені було легко інтегруватися. Дуже пишаюся тим, що у своєму житті надав перевагу саме цій країні та саме тут створив себе як бізнесмена.

З іншого боку, дружина Галина теж легко сприйняла індійську культуру й кухню, однаково смачно готує індійське карі й український борщ.

Я людина віруюча і буваю в українській церкві. Відчуваю там себе наче в індійському храмі. Я не про оздоблення, а про внутрішнє відчуття. Коли ти живеш цими традиціями, любиш ці свята, витерплюєш із цим народом усі його болі – ти стаєш його часткою. І за будь-яких невдач, коли ти не відчуваєш себе серед українців чужим, це надає тобі ефект лікувального бальзаму. Надихає далі йти вперед.

Безумовно, сім’я є натхненницею всього того, чим ми займаємося. Якщо нема з ким розділити свій успіх чи не успіх – це набагато складніше. Я поступово збільшую час для сім’ї, але визнаю, що ще недостатньо. Менша донька швидко підростає, час летить, я й не зчувся, як старша вже підставила своє плече у бізнесі. Наші гроші мають приносити нам радість, а не просто працювати для їх накопичення. Заради чого?

– У вас якесь надто шанобливе ставлення до літери «Г» – дружина Галина, діти – Генрієтта і Грета…

– А ще компанія в нас «Гала фудз» й у мене шанований Бог Ганеша – бог удачі та мудрості, покровитель ділового успіху, – посміхнувся Рам. – Ми живемо в Європі, то й імена дітям обрали сучасні європейські.

До Індії літаємо взимку, там теж зима, але зелена. Температура +10°С, приморозки хіба вранці. Батьків уже нема. Жили вони в приватному будинку в місті з тримільйонним населенням, мали мандариновий сад. У нашого роду багато поколінь були земле­власниками. То батьки в дитинстві вчили нас доглядати за садом, вважали, що фізична праця дисциплінує, привчає до трудолюбства.

– І тепер навколо будинку в Києві ви так само привчаєте своїх дітей опікуватися трояндами?

– А ось і ні, це суто моє заняття. Я релаксую серед цих троянд. Тут 56 кущів, я знаю всі їх назви й розрізняю за ароматами. Це продовження медитації. Я займаюся в спортзалі – різні вправи, йога. Разом із сім’єю. Сьогодні, коли швидкість життя скажена, коли ми стикаємося з такою кількістю стресів, суєти, а ще війна гнітить – це просто необхідність.

– Ви вірите в Україну, її перемогу?

– Вірю. Інакше б мене тут не було. Для нас немає кращої країни й немає кращої землі. Ця віра як молитва має бути в кожного на вустах. Якщо кожен із нас на своєму місці, попри всі обставини, виклики й труднощі, працюватиме, як і раніше, то країна матиме більше сил і можливостей швидше перемогти й вийти на ще успішніший шлях, ніж був до війни.

На моїх очах ця країна змінювалася постійно – від «човникових бізнесменів» до успішних аграріїв, які дивують рекордами навіть у війну. Тільки сліпий не бачив позитивних змін, тільки слабкий духом бачив один негатив. Труднощі є в кожної країни й вони виникають час від часу. Їх розв’язання залежить від готовності до них країни, суспільства, бізнесу, економіки загалом. Сьогодні в Індії дуже доросла економіка, однак країна торік відзначала 75 років своєї незалежності. Це вдвічі довший досвід незалежності за досвід України. Та вам і не знадобиться 75 років, бо у вас інший рівень можливостей, ресурсів, географічного положення й мотивації.

Моє серце болить за всі страждання, які несе український народ через жорстоку війну, розв’язану росією. Я пишаюся мужністю й непохитністю українських військових, їх героїзмом. Однак не менше я захоплений самовіддачею й твердістю характеру українських фермерів, які у важкий воєнний час, коли продовжуються обстріли й підриваються на мінах механізатори, коли ціна на їх продукцію впала до краю й голову обсідають невеселі думки, все одно щоранку виходять у поле. Як і раніше, до війни. Як завжди.

Україна вже здивувала світ і здивує його ще не раз. Це буде незалежна і сильна держава, з величезними можливостями як для українців, так і для всіх інших, хто прибуде сюди її відбудовувати й розвивати.