Володимир Шевченко, СФГ «Урожай»: 30-річчя відсвяткуємо після перемоги

Утім, не всі однаково переживають труднощі. Чимало аграріїв чекали на низькі ціни на добрива навесні – й дочекалися… Хтось відклав придбання техніки, а даремно.

Чого не навчають у Гарварді

«Урожай» Шевченків, батька й сина, – господарство класичне. Тут усе зроблено по-госпо­дарськи, міцно і надовго. Ще б пак – 29 квітня «Урожай» святкує 30-річчя. Небагато компаній в українському бізнесі мають такий стаж, і в аграрному теж. 30 років щоденної боротьби за людей, за тварин, за рослини – боротьби, яку Шевченки вважають звичайною працею…

30-річчя в посівну – господарі зустрічають його з гаслом «ми не празнували». Однак у мене атмо­сфера свята і піднесений настрій трималися від приїзду до Володимира Михайловича, бо зустрів я його на заправці «Урожай», при в’їзді до села. А заправка – на зазд­рість столичним. Не тільки маркет зі смаколиками, місцевими сирами та приладдям для автомобілістів, а й кафе, елегантна лаунж-зона в приміщенні та під навісами назовні – справжній осередок комунікацій і відпочинку для подорожніх, із сучасним дизайном і незвичною для сільських місць чистотою та порядком. Опікується заправкою (як бізнесом та як осередком) Володимир Шевченко, директор елеваторного комплексу і за суміс­ництвом син Михайла Шевченка, засновника «Урожаю», тож відповідно, й агроном, й інженер, і зоо­технік, і все на світі, як це зазвичай буває в аграрному бізнесі.

Ми зустрілися з Володимиром Михайловичем на заправці, переїхали до елеватора, тож я захоплено крутив головою на просторах комплексу і запитував:

– Це у вас 70-тисячник?

– Так, тут 70 тис. т по силосному зберіганню, але ми добудували 30 тис. т підлогового зберігання, автоматизовані склади з верхнім завантаженням і з автоматичним вивантаженням нижньої галереї.

– Сто тисяч у вашому регіоні – це серйозно… Проте ж це здебільшого саме на ваш урожай розраховано.

– Так, ми розраховували на власні потреби й для надання послуг міс­цевим фермерам – кому по­тріб­но висушити зерно, зберегти його. Проте в нас ще є п’ять токів у господарстві, ми там теж зберігаємо зерно, переважно соняшник. А на елеваторі – кукурудзу і пшеницю. Дві сушарки потужністю 65 т/год кожна. Все обладнання від «Лубнимаш», окрім очисних машин – вони від «Хоролу».

– Хорол, Лубни – ви працюєте здебільшого з сусідами?

– Так, якість хороша, перевірена, розташовані вони недалеко, і це полегшує питання сервісу та обслуговування. А ще – на продукцію українського виробника була державна компенсація 25%.

– Компенсація й зараз є, але ж зі зміною курсу всі ціни полізли вгору…

– Так, полізли, тому ми зараз нічого не будуємо, плани призупинили, за винятком обладнання, яке потрібно замінювати, оновлювати. Сушарки переобладнали на щепу. Раніше сушили газом, але вже три роки ним не користуємося. Сушарку будемо модернізувати, вже є автоматика завантаження щепи, інші вдосконалення. Газ спочатку був 7 тис. за тисячу кубів, потім ціна різко стрибнула до 24 тис., у піку доходила до 40 тис. Проте вже три роки ціну я просто не відстежую. Перейшли на альтернативу і весь об’єм пересушуємо власними силами, власною щепою. У часи війни, я вважаю, це одне з наших досягнень. Ми незалежні від стрибків цін, ми спокійні за ситуацію з енергоносіями. Нашому елеватору вже вісім років, залізнична колія добудована до самого елеватора. Ми відвантажуємося від жовтня до квітня, і пік цін, як показують спостереження, припадає на січень-лютий. Тому ми придбали маршрут, 54 вагони – й відвантажуємося саме в пікові ціни, контрактуємося, не боячись, що нас підведуть транспортники.

– Тобто і тут ви пішли в незалежність?

– Не тільки тут. Зараз дещо зменшилася спроможність залізниці, пошкоджені тепловози, мости. Наша змога – вантажити маршрут на добу, 50 вагонів. Коли ми тільки побудували елеватор, наша станція не була маршрутною, туди ставала хіба половина состава, і ми її добудували, щоб входив повний маршрут. Власним кош­том. Потім ми стикнулися ще з одною проблемою. На елеватор стає 14 вагонів, маршрут подають чотирма частинами. Проте подача здійснювалася станційним тепловозом, і він міг після подачі заявки приїхати через дві години, через чотири години. Утворювався простій між завантаженнями. Ми втрачали від 8 до 16 год/добу. Врешті було ухвалено рішення купити власний тепловоз. Купили тепловоз, найняли кваліфіковану бригаду і тепер можемо власним тепловозом виїжджати на станцію, забирати вагони. Тобто незалежно від станційного тепловоза ми забираємо і виставляємо вагони тоді, коли нам зручно. Після того, як ми вирішили ці три складники: обладнання дає змогу вантажити, станція здатна формувати маршрут, тепловоз доставляє вагони з елеватора до станції – тоді ми змогли вантажити маршрут за добу.

Я вже зустрічав таку думку, що наші аграрії можуть викладати в Гарварді бізнес-практику, оскільки працюють у надскладних умовах на надскладних ринках. І цей дос­від Шевченків – неоціненний. У бізнес-підручниках ви його не знайдете. Західний бізнес, захищений і привчений до комфортних умов, запропонує звернутися до відповідних сервісів і структур, які нададуть потрібні послуги, але ж ми знаємо, що західні структури не працюють на «зараз/негайно», іноді купити трактор або культиватор можна тільки за передзамовленням із поставкою через рік. А такі процеси як добудувати залізничну станцію або вирішити питання з доставкою вагонів на елеватор – узагалі нереальні.

Де навчають такого менеджменту? Як народжуються настільки ефективні рішення? Вони виникають, коли є справжні господарі, мотивовані й талановиті, є жорст­кі умови. Не завантажив і не відправив маршрут – втратив контракт, репутацію, контрагентів, партнерів. І гроші, бо коли врешті прокинуться всі потрібні служби, ціна вже не буде піковою.

Хто і як розуміє альтернативу

– Однак продаж зерна та й елеватор загалом – сезонний бізнес. Як ви це питання вирішуєте?

– Вагони ми використовуємо фактично пів року, потім вони нам не потрібні, тому ми їх передали логістичній компанії в користування. А елеватор – так, використовуємо час для ремонтів обладнання, обслуговування.

– Ще й фермери, мабуть, додають роботи, бо залишають кукурудзу зимувати. Проте однаково приходить час, коли елеватор порожній… Деякі елеваторні комплекси освоюють додаткові види діяльності, виготовлення комбікормів, пелет…

– Ми активно вивчали ці питання до повномасштабного вторгнення. Однак, коли почалася велика війна, сфокусувалися на збереженні активів – того, що є, заморозили нові проєкти. За час війни пішли в енергонезалежність, переведення сушарок на альтернативу, займаємося сонячними електростанціями. Першу встановили на АЗС, прорахували, що окупність станції – приблизно два роки. У неї потужність 30 кВт по панелях і 60 по батареях. Удень ми економимо від 50 до 70% елект­роенергії. Плануємо встановити сонячні електростанції на елеваторі й на п’яти наших фермах, щоб вони не страждали від відключень електроенергії.

– Хочеться запитати, що ви будете робити з тією величезною масою грошей, які зекономите, але нехай уже після перемоги будуть усмішки.

– Кожного періоду є певні виклики, й ми повинні бачити наперед, куди йде ситуація. Коли кілька років тому ми висушили щепою все наше зерно, то мали певну економію коштів. Однак зараз усі масово переходять на альтернативні джерела, і ціна на сушіння знижується. Тож зараз сушимо щепою, щоб просто залишатися в ринку. Якби ми продовжували працювати на газі, з ризиками стрибків ціни або перебоями пос­тачання, то не змогли б вижити або працювали б собі у збиток. Тому перехід на щепу – не просто наше бажання, це вклад в енергонезалежність, в ефективність.

Прогнозувати важко, але можна сподіватися

Тут я перестав записувати у блокнот і почав уважно стежити за тим, як формується думка Володимира Михайловича: я збагнув, що він – людина, котра розуміє систему. Для нього бізнес і зав­дання виглядають як певний конструктор, в якому всі елементи треба розставити в певні точки, з’єднати й ввімкнути струм. Гадаю, це природна якість, але робота у великому бізнесі розвиває її до рівня автоматизму. Це автоматизована творчість.

– Як ви відчуваєте логістичний, елеваторний бізнес? От батько вклав у гектар $500, 700, а отримав $1500. Тобто в нього може бути рентабельність і 100%. А елеватор – це ж щось інше, я не думаю, що там є надприбутки…

– Звичайно, немає. Якби ми працювали повністю з чужим зерном, сторонніми замовленнями, елеватор був би збитковим. Однак на 80% він використовується для сушіння, зберігання і відвантаження власного зерна. І лише 20% – давальницьке зерно. За таких умов і ми можемо говорити про певну прибутковість. Як окрема одиниця елеватор – неприбуткова історія.

– Велика команда у вас на елеваторі працює?

– Ми йдемо в режимі економії людино-ресурсу – в нас працює 30–40 осіб. І є з чим порівнювати. Не маючи елеватора, ми все зерно зберігали на токах. Там процес був таким: приїздить машина, скидає зерно. Це зерно навантажувачами закидають на менші машини, і вони везуть його на зерносушарку, потім сухе зерно автомобілями везуть на очищення, потім знову завантажують і везуть на склад підлогового зберігання, висипають. Приїздить навантажувач, згрібає в один масив. А ще є люди з лопатами, з відрами, з мітлами, які постійно все це облаштовують. У нас на току теж задіяно осіб 30, але ж там лише 5% зерна. Елеватор економить людино-ресурс, проте там дороге обладнання з тривалим амортизаційним періодом.

– У вас є міжнародні контракти. Куди продаєте зерно?

– Кукурудза продається в українських портах – ми працюємо з великими компаніями: з «Кернелом», «Нібулоном», МХП, з якими взаємодіяти комфортно. Частину зерна продаємо за валюту, частину – в гривні, коли й що нам зручно. Процес на елеваторі починається з приходу машини на ваги, тут же лабораторія бере зерно на аналіз, видає висновок, і машина йде до розвантажувального бункера. Далі вже зерно рухається тільки норіями й транспортерами. Воно проходить у накопичувальні ємності для вологого зерна, потім доставляється до сушарки, а потім уже потрап­ляє або одразу на вагони, або в силоси для зберігання. Сторонні замовники теж зберігають, чекаючи на оптимальні умови продажу. Зараз сезон добігає кінця, все зерно вже розпродане і вивезене.

– Як ви оцінюєте перспективу сезону? Вузька Ормузька протока спричинила подорожчання доб­рив чи не вдвічі, на дизпаливо – ви краще від мене знаєте, у вас АЗС. А чи виростуть ціни на зерно?

– Це важко сказати, але ми сподіваємося. Парадокс сільгоспвиробника в тому, що він не встановлює ціну на власну продукцію. Його гарантований прибуток не в ціні, а лише в тому, що десь він зекономив. Якщо ми зможемо зменшити власні затрати, в нас виросте прибуток. А зовнішню ціну формує ринок, біржі. Якщо на паливо ціна може зрости блискавично, то на зерно – значно повільніше, нам доводиться наздоганяти тотальне підвищення цін. Однак сподіваємося, що залишимося в межах прибутковості.

– Проте ж і ціна міндобрив, і палива, і ЗЗР піде в собівартість зерна, тому зростання ціни на зерно неминуче. Українські аграрії не зможуть диктувати світу свою ціну, але ж європейські фермери, якими всі так опікуються, точно вимагатимуть справедливих цін. Отже, сподіваємося ми не безпідставно. Хоча мені здається, ціна на зерно в Україні зовсім непогана.

Особиста історія: від системи до системи

– Весною та взимку в нас було достатньо опадів. Це основний фактор обмеження врожайності. Торік весна також була щедра на опади, але в червні й липні відсутність опадів дуже вплинула на врожайність…

– Порівняно з людьми, в яких усе погоріло, у вас ще було дуже й дуже непогано.

– У нас найрентабельніша культура – соняшник, але найбільше ми сіємо кукурудзи. Ще в нас базові культури – озима пшениця та ярий ячмінь.

– Що найскладніше в елеваторному бізнесі? Робота з персоналом, із контрагентами, із залізницею?

– Це система, тож коли налагод­жені зв’язки й процеси, все працює рівно, але в кожному з перелічених вами моментів проблеми час від часу виникають.

– Проте, якщо це система, чи є в ній місце для зростання рівня автоматизації, врешті штучного інтелекту?

– Оператор із комп’ютера запускає весь процес і керує ним, навіть на складах підлогового зберігання висока автоматизація. Потреба в людському ресурсі мінімальна, але зовсім відмовитися від людської праці неможливо. Можна, наприклад, автоматизувати зважування. Я був на об’єкті «Кернела», де нам показували автоматизовану систему відбору проб. Уже не потрібен візирувальник, його замінив робот.

– Системи визначення не тільки вологості, а й умісту клейковини, білка, олійності вже встановлюють на комбайнах, щоб власник мав інформацію про якість зерна.

– Це інформація для точного землеробства: власник або агроном бачить, як різні зони впливають на якість зерна, і може ухвалити рішення, що додатково внести в тій або іншій зоні. Зараз ми маємо середній показник за масивами. А от коли в комбайні стоїть система аналізу зерна, можна робити висновки про наявність тих або інших елементів у межах різних полів або навіть одного поля.

– Чи впроваджуєте ви точне землеробство на своїх полях?

– Цей процес у нас попереду і також відкладений на повоєнні часи. У нас прості механічні сівалки з маркерами, ми уникаємо проблем із GPS. Війна повернула нас у ті часи, коли ми працювали без навігації – всі операції можемо здійснювати без неї, крім обприскування. От з обприскуванням чекаємо, поки відключаться РЕБи, поки буде скасована повіт­ряна тривога…

– Давайте почуємо вашу особисту історію, як ви прийшли до аграрного бізнесу. Втім, маючи такого батька з таким господарством, ви й не могли прийти в іншу галузь. Хоча все ж таки?

– Я навчався в Сумському аграрному університеті, за спеціальністю бухгалтерія та фінанси, і в господарстві передусім зайнявся автоматизацією бухгалтерії. Хоча починати довелося з комп’юте­ри­зації, до того бухгалтерія велася на папері. Впроваджували 1С, з’єднували дільниці, на яких працювали бухгалтери, мережею.

– Тобто ви від початку створювали автоматизовані системи?

– Так. А от коли господарство дозріло до створення власного елеватора, зайнявся цим із нуля, з проєктної та дозвільної документації, з угод і нормативів із залізницею. Збудували й налаш­товували систему, алгоритми роботи, алгоритми взаємодії співробітників. Урешті все працює ефективно.

– Тож у вас два етапи становлення в господарстві: система в бухгалтерії та система в логістиці, тобто елеватор?

– Можна сказати, так. Хоча елеватор – це простір, де було найбільше викликів, тому я взяв на себе відповідальність, а фактично доводиться займатися різноманітними справами й напрямами. Чимало викликів і в рослин­ництві, й у тваринництві…

Боротися за собівартість чи боротися за людей

– До речі, як ви справляєтеся з молочною кризою? З низькими закупівельними цінами?

– Це в нас соціальний проєкт – ферми старі, ще з радянських часів. Ми встановили доїльні апарати, систему для транспортування та зберігання молока. Стіл замість годівниць, дещо модернізували, вдосконалили, але не робили масштабної перебудови. Ми більше дивилися на ферми як на осередки на певних територіях – на кожній з п’яти ферм працює до 30 осіб, які живуть на цих територіях, ми не возимо працівників з інших регіонів. Усі вони отримують зарплату, утримують сім’ї, розвивають територію. Закрити там ферму – означає позбавити людей сенсів і засобів до існування. Тваринництво ніколи не було в нас дуже прибутковим, зараз воно на межі збитковості, але працює.

– Хоч собівартість відбивається?

– У нас собівартість літра молока 13,9, а продаємо по 14 грн.

– Нічого. Сьогодні купують по 14, завтра по 28, то в середньому по палаті вийде непогано, ще й людям зарплату підвищите. Аграрний бізнес – завжди гра в довгу. Як ви оцінюєте весь цей багатогранний організм, з елеватором, рослинництвом, тваринництвом, офісами з працівниками? Це ж цілий світ. І рухається він тільки вашою енергією та енергією Михайла Івановича. Чим ви надихаєтесь, як ви це вивозите?

– Є певна небезпека залишитися поза ринком, поза конкуренцією, вона мобілізує. Намагаємося прог­нозувати, передбачати наперед, щоб утримувати рентабельність, прибутковість. Дорожчають енергоносії – ми шукаємо альтернативу. Є потреба збільшувати потужності для збереження зерна – рухаємося в цьому напрямі. Через обстріли північної Сумщини, залізниці, багато фермерів втрачають можливість перевалюватися там і просяться до нас на співпрацю, везуть сюди машинами. Ми приймаємо на свої колії міндобрива для власного господарства. Зараз починаємо надавати послуги з логістики іншим компаніям, які господарюють у прикордонні й не можуть туди доставити свої вагони. Нині до нас із такого проблемного регіону звернувся завод – запитували, чи можуть вони з нашого елеватора відвантажувати олію, шрот. Технічна можливість у нас є, але бракує юридичного складника. Тому зараз ми активно працюємо над оновленням інструкції, технічного паспорта на колії, укладенням нового договору із залізницею з врахуванням нових послуг, які можемо надавати. Тоді ми зможемо відвантажувати олію, шрот, використовувати й для власних потреб нові умови, привозити КАС, який зараз машинами возимо. Я бачу розвиток елеватора в цьому напрямі.

– Є проблеми з кваліфікованою робочою силою?

– У нас дуже багато людей мобілізували, але загалом персоналом укомплектовані. Довелося залучати додатково працівників, однак впоралися… Як підприємству критичної інфраструктури нам дозволено забронювати 50% працівників, але як бути з іншими? Це теж питання, адже багато галузей мають можливість бронювати 100%… Ми платимо значні податки, створюємо багато робочих місць, тримаємо продовольчу безпеку країни.

– Чи встигаєте ви стежити за розвитком галузі? Чи відвідуєте конференції, виставки?

– Так, торік навіть на трьох конференціях був спікером, тож коли відбуваються цікаві заходи, беру колег, їдемо і дивимося нові цікаві проєкти, інновації, нові підходи до бізнесу. Щоб розуміти процеси й не залишитися на узбіччі загальної течії, треба стежити за тим, що роблять люди, куди прямує ринок.

Зберегти школи

– Ви ще й депутат місцевої ради – чи багато там роботи, чим зараз зайняті?

– Так, роботи там достатньо. Створення ОТГ було продуктивною ідеєю, оскільки ніхто не знає потреб територій краще, ніж мешканці й працівники цих територій. У нас було багато планів з облаштування і розвитку громади, ремонту і покращення доріг, громадських будівель, розвитку освіти, медицини. Однак сьогодні більшість ресурсів іде на допомогу військовим, будівництво укриттів тощо. У місцевій раді ми працюємо в комісіях, я працюю у фінансовій…

– Авжеж, ви ж, мабуть, найбільший платник податків у громаді. А кошти з центру надходять?

– Так, ми найбільший платник податків. З загального бюджету надходить, наприклад, субвенція на освіту, але зараз є вимога укрупнення шкіл – школи, де менше 65 учнів, треба закрити. А я вважаю, що школи треба зберегти, оскільки вони теж утворюють центри територій. Так, в основній школі головного села, найбільшій, вартість навчання одного учня становить 20 тис. грн на рік, а в менших школах, де кількість учнів іноді дорівнює кількості вчителів, вона може бути й 100 тис. грн, але школа – це перспектива і основа майбутнього, це аргумент для молодих сімей, це надважливий фактор. З погляду раціональності й економічності, мала школа і не потрібна, але ми не йдемо цим шляхом, бо знаємо, що люди тримаються за роботу, за школу, і підтримуємо ці школи, навіть якщо на них припиняють субвенції.

– Ще ж і медицина…

– Так, треба зберегти ФАПи, фельд­шерсько-акушерські пункти, – населення зменшується, а потреби в соціальному захисті й державній підтримці не зникають…

– Яка у вас мрія?

– У мене мрія така сама, як у вас, така сама, як у всіх…

– А друга?

– Я хочу, щоб Україна була рівноправним і незалежним учасником європейської спільноти. За географічним, кліматичним станом, сільськогосподарськими угіддями, виходом до моря, наявністю корисних копалин і працелюбного населення ми нічим не поступаємося іншим країнам. Хочу бачити Україну у Європі. У нас є і газ, і нафта, інші елементи, але треба правильно налаштувати, як цим користуватися…

– Тобто налагодити систему. Так як ви це зробили на елеваторі.

– Я вірю, що Україна як аграрна країна в майбутньому зможе досягти такого рівня, як найкращі країни Європи, з індустріалізацією, промисловістю, розвиненою інфраструктурою.

Люди – скарби країни

Михайло Іванович Шевченко приєднався до нас трохи згодом (бо посівну ніхто не скасовував, а елеватор зараз трохи вільніший). І я відзначив, що Михайло Шевченко пострункішав, ніби став вищим, свіжішим, слава Богу. Поговорили про наболіле, починаючи кожну думку словами: «якби не війна…».

– Потихеньку працюємо, – сказав Михайло Іванович, – але дружина сказала, нагадати, що нашому господарству вже 30 років.

– Ви просто острів стійкості на Сумщині – це дуже важливо для всіх, для України. Поки ви є – є майбутнє. Те, що ви збудували – не колгосп і не фермерство, це серйозне індустріальне підприємство повного циклу. Це цілісна виробнича одиниця, на якій, я думаю, тримається не один бюджет, не тільки вашої територіальної громади. Тільки-но закінчиться війна до вас має приїхати Президент і повісити вам ордени…

– Та не нада, – почав відмахуватися Михайло Іванович. – Ми ж не за ордени допомагаємо людям…

– Ми всі не за ордени. Таку зиму пережили… А вам – сіяти, доглядати і невдовзі вже й елеватор запрацює, вагони підуть.

---

Євроінтеграція, індустріалізація, відбудова – все, що на нас чекає попереду, не має відсунути на задній план тих, завдяки кому ми стоїмо і вистоїмо. Зав­дяки кому вистояла армія, вижили села і території, вижила Україна. Вижила, щоб народитися новою, справедливою, незалежною.

Ця дивовижна риса українських аграріїв – сприймати героїзм і подвиг як щоденну працю та буденність – стане великою загадкою для наступних поколінь.

Батько й син Шевченки – цінуймо їх і бережімо, таких людей більше не роблять. Таких скарбів ми не втратимо, вони живлять душу кожного з нас.

30-річчя відсвяткуємо після перемоги. Однак пам’ятаємо день, в який народилося одне з визнач­них господарств Сумщини.

І починається посівна.