В гостях у Сергія Малиновського, ІМПАК

Почалося з того, що я запитав у Сергія Малиновського про захист винограду – в мене в присадибному господарстві він вбирається сірою гниллю й з іронічною усмішкою здихає.

Малиновський подивився на мене з такою самою іронією:

– Комусь воно дано, а комусь не дано.

Ага, забув тільки додати:

– От і живіть із цим.

Я ж про захист, препарати, фази обробки… Стривайте, адже Малиновський – засновник підприємства ІМПАК на Житомирщині, в Андрушівці. Що він має до винограду?

Так, Сергій Малиновський і далі вирощує овочі, миє їх і продає через супермаркети під ТМ «Овочиста» – картоплю, моркву, цибулю. І в часи війни, з бідою на Херсонщині, в нього теж мали би йти справи непогано – чимало фермерів кидають вирощування зернових і починають займатися овочами, щоб компенсувати втрату виробництва у величезному овочевому регіоні. Так, овочівництво ІМПАК на підйомі. Додалося в останні роки ще одне господарство на півночі Житомирщини. Проте вже досить давно створилися і крафтові продукти, горіховий сад, виноградник і виноробство. Дізнавшись про це, я скривився, оскільки були в мене поїздки на виноградники й винні виробництва Ельзасу, Італії, Іспанії, тож після того досвіду важко було уявити шато в Андрушівці з якимсь брендом «Житомирський аромат». Однак роки роботи з українськими аграріями навчили мене простого правила: коли бачиш якийсь експеримент, постався з повагою та увагою. І тобі може відкритися те, до чого середній дослідник ніколи не дістанеться. Вирощуючи горіх, Сергій Малиновський вивів чотири власні сорти й зареєстрував їх. А потім заснував фірму в Словенії для продажу власної продукції там. А? От і живіть із цим.

– Чому горіховий сад? Чому виноград? – запитав я у відомого овочівника.

– З роками людина дедалі більше стає собою, – не жартуючи, філософськи врізав скибку Малиновський. – Мені це цікаво, це захоп­лює, надихає. І це потребує багато фізичної праці, яку, звісно, доводиться робити самому.

– Як загалом воюєте в тилу?

– Справи – непогано, керовано, намагаємося наробити менше збитків і зберегти людей. У колективі в двох господарствах близько 150 осіб, у Словечно Коростенського району додали площ… Хоча по картоплі в нас з 800 га стало 200. Ми не бавимося в брудну картоплю, нам потрібна якісна, тому й пішли на північ. Там, на легких ґрунтах вона виростає. Хоча утворилося плече логістики, 10 тис. т треба перевезти… А тут замість картоплі буде цибуля. Технологія вже обкатана.

– А як зі збутом?

– Раніше був експорт, тепер –внутрішній ринок. Хоча, якщо картопля високої якості, через Молдову вона йде на Балкани. Тільки якість дасть змогу триматися на плаву. Нова галузь, виноробство – це хобі…

– Всі так кажуть.

– 80 га горіхового саду, п’ять років витратив на вивчення і досліди. 50-та широта – тільки сортовипробуванням можна отримати якісь знання і досвід. 2022 року в нас було перше вино, заклали невелику крафтову винар­ню на 10 тис. пляшок. Займаюся сам, оскільки хочеш щось зробити добре – зроби сам, відомий принцип. Син допомагає.

– А де брали посадковий матеріал для виноробства?

– Саджанці привозив, зокрема й з Італії. З раушедівського розсадника, стійкі проти холоду. Я даю їм координати GPS, вони стежать, як поводяться рослини.

– Чому у вас такі вподобання? Он усі кидаються вирощувати лохину або гірчицю, коріандр.

– Я думаю, мої заняття більш зрілі, оскільки я не ставлю на вершину кута комерційну складову.

– Гадаєте, вино з Житомирщини матиме якусь перспективу?

– Я навіть не сумніваюся. Ви не знайдете продукт, в який вкладено стільки праці, інтелекту, натхнення – це абсолютно натуральне вино, яке може конкурувати за якостями з продукцією відомих виноробів.

– Як існують ваші компанії в такий складний період, коли всі ресурси дорожчають?

– Я вважаю, що нехтувати кредитуванням не слід, але ж кредити також не дають за блакитні очі, потрібно мати і заставу, і бізнес-план. Окрім того, виробництво експортноорієнтоване, ми не витягнемо, якщо будемо працювати з тими НДСами. Вся зернова група продається тільки за валютними контрактами. От ту саму квасолю ми продаємо німецькому контрагенту, а йому краще мати справу з європейською компанією. Тому використовуємо власні канали. Думаємо, шукаємо нові проєкти. Поглиб­лено пішли в переробку моркви, картоплі, але це дрібнувато. Широких ринків немає. Є якийсь ринок для певного продукту, але він не росте. І немає збільшення доходів людей. Доробити, довезти товар – він починає вартувати євро, як у Європі, а у нас це центова група.

– А у вас є відповідь, чому в нас переважно товар дорожчий, ніж у Європі?

– Солярка у нас в таку саму ціну. Завозимо насіння з-за кордону – плюс 20 %, завозимо техніку – плюс 20 %, ніяких компенсаційних програм у нас немає. За кордоном більш поширені програми підтримки агровиробника. А картоплезбиральний комбайн коштує від  350 тис. Шкірка картоплі має бути придатною для миття, такі види доводиться везти з Франції – у Бретані, Шампані ґрунти зумовлюють саме таку якість шкірки… Крім того, ми тільки першу репродукцію можемо саджати, тому що далі починаються прояви ризоктоніозу (чорна парша картоплі).

– Як на підприємстві позначається війна?

– По всіх напрямах відчувається напруга… Невизначеність перспективи. Утворився ціновий диспаритет. Курсова різниця, здорожчання логістики і немає відповідності подорожчання продукції, бо їй нема куди дорожчати. Важливо не збавити оберти і не отримати менший обсяг продукції, позаяк потім не буде можливості для сильного старту. Тому однаково вкладаємося, інвестуємо. По грошах у нас 50 / 50 – миті овочі й зернові культури.

– А ваші ж миті овочі – це певною мірою лакшері-сегмент у супермаркетах, він не для збіднілого покупця… Він зменшився у продажах?

– Він залишився на тому самому рівні, він не виріс. По овочах ми й не могли впасти – була Каховка, великий виробник, а ми зберег­лися й перекрили попит. Дуже б хотілося, щоб війна швидше закінчилася… Проте з передка друзі кажуть, що при тому рівні постачання, який є, війна – надовго…

– Однак ми розраховуємо на вищий рівень постачання.

– Те, що переможемо, – безумовно, поза сумнівами.

Коли я давно-давно запитував у Малиновського, чому він не вирощує томати, Сергій усміхався: томат за професійного підходу дає 100 т / га, тоді вся Житомирська область буде засипана ними. Гадаю, тепер поміркує, адже великі проблеми з вирощуванням помідорів зараз є в Європі, Великобританії, та й у нас тепличні помідори злетіли в цінах під стелю. З іншого боку, бізнес треба будувати фахово: вирощування ніжної культури потребуватиме неабияких вкладень, її зберігання й перевезення – ще більших, а Каховка повернеться, і ціни впадуть. Не час для швидких рішень і блискавичних проєктів, вони можуть привести до блискавичних величезних збитків.

Тому я розумію це потрактування зрілості: воно дає насолоду, як стиглий виноград, як витримане вино.

Я не п’ю алкоголю взагалі (коли питають, чому, відповідаю, що мушу ж мати хоч якісь недоліки), але непогано розбираюся у винах і можу дегустувати, оцінювати. Ароматика вин Малиновського бездоганна. Якщо червоне довести до кімнатної температури, а біле – до +12 – 14°С, аромат стає шляхетним, повним відтінків фруктів і польових квітів, але не вульгарним, універсальним для більшості якісних вин. Червоне каберне совіньйон – щільне, кольору темного гранату і витонченого смаку, з низькою кислотністю, смаком винограду і легким натяком на природну цукристість. У ньому немає агресивних спиртів, це смачне вино, надзвичайно відповідне українським смакам. Такі самі, по суті, трамінери і мускати, ароматні й насичені природним смаком. Світ винних смаків дуже картатий – важко збагнути, як у Європі можуть цінувати суперсухі вина, з неприродною терпкістю та горіховою гіркотою, але так буває.


Навіть на великих святах божоле нуво, молодого вина, я зустрічав веселих французів, знавців вин, які оце саме божоле характеризували як особливо виняткову погань.


Для міжнародних аукціонів винам Малиновського бракує ексклюзивної сухості або якоїсь унікальної оцтовості, його вина для насолоди і доброго настрою. Так часто буває, коли людина робить щось для себе і для друзів. Однак я далеко не винний критик або експерт і, можливо, не здатний оцінити, яким діамантом мене пригостили. Проте можу твердо сказати, що на 50-й широті можна виробляти високоякісні вина світового та європейського рівня, не гірші від рейнських або ельзаських, які приблизно на тій самій широті виробляються.

– Скільки ж коштує ваше вино?

– Воно має захмарну ціну, – перестав усміхатися Малиновський. – Повністю натуральне, ручної роботи, плюс мала кількість на дорожезному імпортному обладнанні, плюс пляшка, корок, плюс етикетка…

У західних супермаркетах – не дивина купити пляшку вина за 2 – 3 євро. В наших умовах, імовірно, це і є вартість пляшки та етикетки.

Тому сухий (о, он воно як вино діє) результат моєї подорожі – те, що продукувати продукт рівня Франції та Італії ми цілком уміємо, якщо робимо це професійно і з душею.

«А в Малиновського все з душею», – думаю я, вантажачи у візок у «Сільпо» пакет картоплі й пакет цибулі з написом «Овочиста».

І згадую той бокал із «Каберне Совіньйон». З ароматом винограду і польових квітів.