Аграрні підприємства, як люди, – різні за зовнішністю, манерами й звичками, характерами та поглядами на життя. Одні – потужні й повільні, з важкою ходою, або як бодибілдери все качають м’язи, інші – спритні й непосидючі, галасливі чи ж, навпаки, – тихі й помірковані. Хтось обмежується власним парканом, а комусь – і всього світу замало. Словом, як усі ми – з різними мріями, світоглядами й способом життя. Бізнес – це не робота, куди ти прийшов і вбиваєш час за певну платню, бізнес – це те, що ти вибудував, чим ти живеш і на що витрачаєш власне життя.

Брати Штанько – Дмитро і Віталій – отримали в спадок від батька землю й сад на Полтавщині. Сад невеличкий – на 100 га, вже похилого садівничого віку. За роки вже власного господарювання брати змінили профіль родинного бізнесу. В полях господарства «Полтава-Сад» зеленіють рядки моркви, картоплі та сої, золотавіють кошики кондитерського соняшнику й парасольки коріанд­ру, викидає волоть солодка і звичайна кукурудза, закрили міжряддя широким листям цукрові буряки. І навіть одне невеличке поле перетворилося на баштан. Наступного сезону тут має оселитися й цибуля. А можливо, й ще якась інша культура. Значною часткою полів звиваються трубопроводи й шланги зрошувальної системи, плавно описують кола дощувальні «Фрегати».

Дмитра Штанька, співзасновника ТОВ «Полтава-Сад», часто можна зустріти на семінарах із точного землеробства, впровадження смугової системи обробітку, новітніх систем живлення – тем, котрим у господарстві останнім часом надають уваги найбільше.

– В елементи точного землеробства ми вже третій рік «пірнаємо», – починає розповідь Дмит­ро. – Змінні норми висіву й норми внесення добрив, робота за картою врожайності чи за супутниковими знімками.

Проблема тут у чому? Коли ламається залізяка, береш ключ, вивертку й перебираєш, налаштовуєш або їдеш по запчастину – пів гаража хлопців розбирається в цьому, а в комп’ютерних технологіях і програмах – зовсім інше, тут не кожен, навіть із молодих операторів, здатен привести цю систему до тями в разі її збою. Йдеться не про якусь поломку – просто не ту кнопку натиснув і система зависла або не так працює.

Сервіс від компаній, які надають ці послуги, хороший, вони приїздять швидко, але річ у тім, що доки доїдуть – сівалка може пів дня простояти, ось де заковика. Звісно, треба навчити механізаторів, а вони здебільшого літні вже, такі навчання даються їм нелегко. Хоча на третій рік питань виникає, звісно, менше. У нас же не зовсім просто – поставили тобі програму й працюєш за нею весь сезон. Тут на кожне поле, на кожну культуру, на різні фази росту й розвитку – нові завдання, систему треба переналагоджувати: там норма, там густота посіву, там глибина – це різні планети. Є поле, наприк­лад, де половина під зрошенням, й там ми сіємо густо, а де нема зрошення – рідше. В полях теж зони з різною врожайністю, відтак застосовуємо різні норми висіву й норми внесення добрив. Найбільше точне землеробство практикуємо на кукурудзі та сої, як і Strip-till.

Я коли кілька років тому вперше побував на одній конференції з інноваційного живлення, американських технічних новинок у цьому напрямі, то ніч не спав – стільки було вражень. Ну й запровадив Strip-till, придбав два агрегати Dawn Equipment – 16-рядний і 8-рядний. Наразі на 10 га цукрових буряків зробив «пробу пера» – посіяв по гребенях, як картоплю. Перейшов повністю на рідкі добрива, встановив необхідні системи внесення. Зокрема використовую систему 360 Bandit – внесення основного добрива із сівбою, водночас з двох боків за 7 см від рядка посіву подається КАС із сіркою, на додачу – бактерія поверху насінини, за один прохід – три види добрив. Цьогоріч встановили ще новішу систему, яка пунктирно вносить добрива під час сівби: під насінину й дещо вбік вистрілюється висококонцентроване стартове добриво, саме туди, де розвиватиметься коренева система. Сходи майже ідеальні.

– Нагадайте, Дмитре, землі у вас лише в Полтавській області? І яка нині в полях сівозміна?

– Землі орендуємо у двох областях – Полтавській і Харківській. Загальний банк землі – 6800 га, в шести громадах. Вирощуємо гібридну кукурудзу (ділянки гібридизації), кондитерський соняшник, коріандр, трохи сої, цукрових буряків, ну й овочі – картопля, морква, хочу додати наступного сезону цибулю. Вона і в сівозміні мені треба, і як бізнес-культура непогана. Зрошенням охоплено 2,5 тис. га, зокрема на Харківщині – під 600 га.

– Що дає найбільше грошей? Який попит на коріандр?

– Надійний прибуток забезпечують ділянки гібридизації та кондитерський соняшник. По соняшнику замовлення частково законтрактовані наперед, частково – самі шукаємо покупця. На коріандр попит, на жаль, упав, не бере нині Європа, як раніше, та й ціни немає. Притримую поки що на складах. Однак продовжую його культивувати, коріандр не раз мене виручав. Вирощується на богарі, врожайність – 1,5 т / га.

– Овочі – в окремій сівозміні? Це ж «інша планета»? Яка тут економіка?

– Так, це справді «інша планета». Під ними площа в нас невелика – 300 га всього. Однак на овочах насправді можна заробляти непогано. І не тому, що попит спричинила війна, що окупований південь. У нас же не свіжі помідори й перець абощо, зовсім інший асортимент, переробка під торгівлю в мережі.

Цифри витрат на гектар тут зовсім інші, ніж на польових культурах. Щоб отримати хороший результат, треба вкладати близько 200 тисяч на гектар. Багато ручної праці. Хоча, по-бідному, можна й в 100 тисяч вкластися. Це теж багато. Однак так само вигідно. Це культури з високою маржинальністю. Знач­ні витрати тут і через зрошення. Особливо вода потрібна моркві. По добривах – ціла прог­рама. Загалом же я сію з добривами тільки кукурудзу на ділянках гібридизації та овочі, все інше – без добрив.

Я цього року найняв експерта – фермера з картоплярства зі США, він веде нас по технології повністю, спілкуємося через zoom.

– Дожилися. Українців, що споконвіку виростали на картоплі, вчать її вирощувати американські ковбої…

– Ну так. Ми багато що вміємо споконвіку, але доводиться переучуватися. Бо треба результат. Американці ж завжди працюють на результат. Від ковбойських часів. Бо їхні ранчо ніколи колгоспами не були. Отож, цей експерт написав програму повністю, і почали ми із «заряджання ґрунту» – вносили добрива й усі мікроелементи, зрозуміло, що до посадки картоплі й моркви. На моркву азоту майже не даю, вона в нас іде на дитяче харчування. За допуску вмісту нітратів у ранній моркві 400 мг / кг, а в пізній – 250 мг / кг, у коренеплодах нашої моркви їх буде не більше 20 – 30 одиниць. На картоплі на це звертаю дещо менше уваги – інколи, коли бачу, що кущі по вегетації втрачають колір, то додаю трохи азоту. Показники вмісту нітратів у ній все одно чудові. По вегетації на овочах можу дати цинк, бор, мідь…

На цьому ми розмову перервали й поїхали в поле. Спочатку повз бадьорі цибаті стебла кукурудзи на Strip-till, що починали змикати рядки, потім уздовж густої сої, теж на смугових посівах, при цьому найкращий вигляд мала та, що була посіяна із великим запізненням. Ще був лише початок літа, а наразі, коли пишу ці рядки, – вже серпень. Звісно, картина за цей час там змінилася. Скажімо, коли ми зазирнули на баштан, що прополювався, смугасті м’ячики були меншими за тенісні, а наразі – вже більші за футбольні м’ячі. В міжряддях плетива гудини кавунів – крап­линне зрошення. Ми проїздили вздовж морквяних полів різної фази розвитку – цьогоріч це не так яскраво помітно, бо весна була пізньою, вода стояла в полі до травня, а зазвичай різні строки сівби задля конвеєра збирання. Часто поля були на схилах, як на терасах, іноді проїздили попід сосновим лісом і поодинокими хатинками сельчан.

Фонтанування ідеями

На будівельному майданчику зі сховищами й справжніми єгипетськими пірамідами з порожніх ящиків зводився каркас нового чергового ангара. Тут ми зустрілися з Сергієм Спужаком, котрий узявся показати мені зрошувальну мережу господарства. Мені хотілося дізнатися, як тут усе влаштовано, а не лише сфотографувати «Фрегат». Відтак полями й каналами ми поїхали з Сергієм, надзвичайно цікавим і емоційним співрозмовником. Про те, як у господарстві вдосконалювали зрошення і як ця нова для нього робота змінила його самого, він розповідав наче детективну історію, встигаючи оминати вибоїни, повертати на польових дорогах, водночас роздаючи поради і вказівки по телефону, який раз по раз переривав нашу розмову. Йшов сезон зрошення: десь машини вмикалися, десь – не вмикалися, десь чогось не вистачало тощо. А мій співрозмовник просто фонтанував енергією. Як з’ясувалося згодом, ще більше він фонтанував ідеями.

– Я не знав Штанька абсолютно, познайомився з його братом випадково, запросили вони мене до себе канал прорити, розширити. Я в Києві чим займався? Робив бізнес на рівному місці, точніше на нерівному – на кар’єрах. Ми весь пісок, який був у Києві – з Троєщини, з Видубичів, із Пухівки, – вивезли на бетонні заводи, ДБК. У моїй команді був потрібний набір техніки для цієї роботи – екскаватори, бульдозери, автомобілі, люди. Ситуація змінилася, роботи тієї не стало. І ось ми в Полтаві. Неділю, дві, три працюємо на цьому болоті. І тут я поступово почав розуміти, що можна працювати дещо по-іншому, виконувати справді цікаву роботу й нормально заробляти. В мене практичний склад розуму – можу аналізувати, прогнозувати, мені цікаві інженерні ідеї.

Дмитро Штанько сам по собі людина така, що притягує людей, запалюється новим. Не боїться будувати багатогранний бізнес, думає на багато кроків наперед, не живе лише сьогоднішнім днем – однією кукурудзою чи соняшником. І якщо одна тема вистрілює – це добре, потім вистрілить і наступна. І він вірить у це – ось основне. Інакше не побудуєш. Іде сміливо у витрати – щось будує, зрошенням зайнявся серйозно. Ось із-за цієї причини я й лишився тут. Я побачив майбутнє. Став братися за один проєкт, за інший, почергово мене засмоктало – так і лишився в Полтаві, винайняв квартиру, дружина-киянка переїхала сюди теж. Я продумую нові ходи, даю нові пропозиції, намагаюся бути потрібним усюди. Часто мої пропозиції економлять кошти, а це те саме, що й зароб­лені.

– Наприклад? Де можна зекономити на зрошенні? Дати менше води? Поцупити електроенергію?

– Ну ось почнемо з цього колишнього болота. Були такі очеретяні хащі, болото болотом. Було вирішено зробити тут резервуар води. Для цього я з Києва ще років п’ять тому привіз на трьох фурах екскаватор, який плаває на воді, земснаряд модний. Розкопали, поглибили, розчистили, на середину кидали ґрунт, там утворився острів. Глибина в каналі – 5 – 6 м, подекуди й усі 10. І тепер у нас тут 3 га водного плеса – 150 тис. кубів води. І цей резервуар став у нас як накопичувач води. Навіть рибу запустили – он чоловік із вудкою сидить. Нещодавно один місцевий витяг товстолоба на 8 кг, білого амура можна зловити ще більшого, як пощастить. Риба тут не дуже-то ловиться, бо ми спускаємо і додаємо нову воду.

Ці 150 тис. кубів води – не так і багато, тим паче тут є вода й нульова, яку ти не візьмеш ніяк, вона нижче знаходиться, не дістане насос. Беремо тільки шар зверху 2 м, решта 6 – 8 м лишається. Потім сюди провели елект­рику, купили німецькі насоси – ось наша перша насосна станція, яка бере воду і розподіляє на три «Фрегати», а загалом їх у нас 14 штук. Бачите, по берегу побігло кілька баранів? Запустили, хай живуть, так само пару нутрій пустили у воду, а вже десь тридцять… Відновлюємо фауну, чужих не пускаємо. Тому цей водозбірник, резервуар – наша хитра фішка. Дмитро Віталійович її задумав давно, а я допоміг втілити в життя і зекономити весь проєкт зрошення. Це – перший крок.

Для обслуговування наших полів у сезон нам треба 2 млн кубів води – у нас 14 «Фрегатів». За 6 км звідси – річка Ворскла, ми беремо дозволи на забирання 2 млн кубів води. Викликали проєктну організацію, нам нарахували 50 млн грн за проведення зрошувальних труб до наших полів… Проєктанти ж рахують за інструкцією, у них немає бажання заглиблюватися в деталі, шукати можливості щось змінити. Є схема і є кошторис: тупо порахували – і край. Я взяв нівелір, теодоліти, і ми ці 6 км орієнтовного маршруту води до нас – лісами й полями – пройшли пішки: туди й назад, потім іще не один раз – поміряли перепади висот, поміркували. Проєктанти запропонували нам отакенної товщини трубу на всю довжину для проходження води під великим тиском, вартість скажена: 1 м такої труби – 8 – 10 тис. грн. Порахуйте на 6 км.

– А що, труба покрита сріблом, раз так дорого?

– Це труби нової технології, для тиску. Я запропонував прокласти не таку трубу для великого тиску, нам він не потрібен, тим паче на всьому шляху. Нам важливо, аби труба доходила до цього ставка, нашого басейна. Ідея, звісно, авантюрна. Тиск все одно має бути. Проте навіщо мені прокладати трубу для 11 ат, якщо вистачить і для 3 ат? Ніхто такого не робив, кепкували з нас. Однак у нас фінансів катастрофічно не вистачало, а зрошувати треба було вкрай! Тому ми так і зробили. І трубу проклали лише на 1,5 км замість 6 км, на решті маршруту прокопали відкритий канал – для чого ж я ходив із нівеліром? Узяв екскаватор і за дві доби прорив цей канал. Хоча, зізнаюся, розраховували це як тимчасовий вихід, гроші з’являться – купимо цю трубу. Однак ось вже п’ять років цей канал працює безвідмовно, це той варіант – коли ризикнув і вийшло. На другий рік повернули всі витрати.

Ми забираємо в озері 2 м води й тут же вода каналом поступає сюди, й так щоразу. Зробивши варіант із каналом, я зрозумів, як люди викидають гроші на вітер. Потім приїздили до нас аграрії з такою самою проблемою, дізналися як ми її вирішили, попросили допомоги – я їм 8 км такої вартісної труби зекономив теж! Це не тільки вартість труби, а й енергозатрати на створення тиску – великі кошти!

Є в нас і підземне зрошення, приїздив фахівець зі США, консультував. Поле невеличке, 24 га, дороге задоволення. Ти знизу, вважай, годуєш з ложечки, прямо в кореневу систему вносиш добрива з водою. Глибина закладання труб 40 см, техніка ходить, не ушкоджуючи систему, хоча газовики нам трохи її пошкодили, відшкодують. Так само з водою за допомогою фертигації вносимо КАС на поля – «Фрегат» по кругу пройшовся і вніс, і не треба мотатися «бабкою» обприскувача по полю…

Ми добрих півтори-дві години їздили полями й каналами, від «Фрегату» до «Фрегату», від поля до поля. Проїздили піщаними стежками попід сосновим лісом, через якісь хутори з хатинками, луками з високим травостоєм. Пахло соснами, травою, літом.

– Ось місцина широка на каналі, бачите? Ми завезли пісок і зробили пляж такий невеличкий. Вода проточна, діти купаються, риба ловиться, не осетри, але все ж. Гречка ось цвіте наша. Село помаленьку відроджується, потроху хатки оживають, ми чимало робочих місць надали. У нас збирання картоплі тільки вручну. Комбайн придбано дуже дорогий, але в нашому варіанті не годиться, шкірка бебі-картоп­лі дуже ніжна, пошкоджується, хай люди зароблять. Вона ж і продається не по 5 грн. Це головне в житті – коли ти роботу виконуєш залюбки, вона тобі цікава й ти отримуєш задоволення, – ось так хазяйновито ділився думками колишній торговець київським піском. – Загалом на території господарства закопано приблизно 200 км труб, уявляєте мережу? Це за великим рахунком – єдиний «організм». Моє завдання – аби все тут працювало, їздило, вертілося, бризкало. Одним словом – подавалася вода, зрошувалися культури, тобто я – «генеральний зі зрошення». Хоча насправді перей­маюся не тільки цим. Дмит­ро Віталійович уміє затягувати в роботу, буває – пізніми вечорами, вже під ніч переписуємося, ділимося ідеями. А вранці зустрічаємося, обговорюємо, – вів далі Сергій. – Його брат-фінансист менш ризиковий, більш обережний. Така противага теж дуже важлива. Ось брати цього сезону вдарили об заклад: хто виростить більший урожай моркви. Один сказав: 100 т / га, інший – 120 т / га. І тепер кожен мені телефонує: давай-давай – поливай. Я у виграші все одно буду, обом же допомагаю, – засміявся Спужак, спинивши авто біля найбільшого «Фрегату» – з крилом 740, не знаю, чи є ще в кого подіб­ний? Повне зрошувальне коло за норми 10 мм цей агрегат проходить за чотири дні. Біля дощувальної машини «генеральний зі зрошення» розповів ще одну цікаву історію з його інженерним рішенням:

– У це поле до «Фрегату» треба було підвести напругу й слід було розрахувати потрібну потужність силових кабелів. Поїхали в інститут, нам стали рахувати знову, як пише книжка: 20 кВт, відстань 3 км, словом – нарахували десятки мільйонів гривень. Порадився з досвідченими елект­риками, вони підтвердили, що науковці підстраховуються на випадок перевантаження. Коли з державної кишені, то так можна страхуватися, а коли зі своєї – тут треба думати. В техпаспорті «Фрегату» написано, що він потребує 20 кВт. Це немало й у нас щитова далеченько. Однак він же починає рухатися не всім довгим крилом одразу, принцип його руху простий, як дверна клямка: перший візок їде, там тоненький трос, «чик» – відбулося замикання – вмикається другий візок, і так за ланцюгом підмикаються всі візки поступово. Я це спостерігав, усе ж просто. Кожен візок має брати 2 кВт, 10 двигунів по 2 кВт, виробники й написали – 20 кВт! Для запуску роботи вся потужність відразу не треба, вона поступово наростає. До того ж реально візок бере не 2, а 1 кВт у такому разі. Ми ризикнули, і все запрацювало за допомогою генератора на 9 кВт, а не на 20…

І це була не остання його історія дорогою з поля до офісу. Невтілених ідей – ще більше. Такий уже цей Спужак. Згодом, коли я спитав у Дмитра Штанька, а яка реально посада у цього Сергія в їх компанії, той цілком серйозно відповів: кризовий менед­жер. І я з ним погодився.

В полі я побачив ще одну цікавинку: на кутах полів – горіхові сади.

– Це що, зони відпочинку для механізаторів? – запитав я напівжартома.

– Все просто, – відповів Спужак. – Оскільки дощувальна машина ходить по колу, то утворилися круглі поля. А на кутах-клинках, що лишилися, ми висадили садки, здебільшого горіхові. Якщо зверху дивитися, виглядає дуже гарно. Та й знизу непогано.

Дивимося в переможне завтра

На повороті автотраси Полтава – Суми до польового офісу із затишним і реально красивим двориком-їдальнею господарства високо майорить синьо-жовтий прапор України. Видно здалеку з усіх боків.

– Як тільки війна почалася і навколо люди захвилювались, як у вулику, Дмитро Віталійович сказав, що треба якось позначити нашу позицію, щоб люди відчули: ми не опустили голови. Там он дорога на Охтирку, військові тут їздять постійно, помітне роздоріжжя, й ми підняли високо наш прапор – це певна психологічна підтримка, – прокоментував Сергій Спужак. – Загалом для армії господарство робило й робить дуже багато – віддавали свою й купували нову техніку, ремонтували, купували дрони, надавали фінансову допомогу. Військовій частині привезли 30 нових ліжок, генератори, різне обігрівальне обладнання, новий кабель, допомогли з елект­рикою. Неподалік стояв блок-пост, то ми його забезпечували всім чим потрібно, возили їм гарячу їжу, організували харчування через нашу їдальню. В Охтирку треба було пальне, там бої, ніхто не поїде – Дмитро Віталійович сам це зробив. Він патріот конк­ретний, однак про це не буде розповідати, – сказав на завершення мій співрозмовник, прибувши в офіс.

Розмову з Дмитром Штаньком ми завершували за кавою вже в Полтаві.

– Народ збіднів, війна, йому не до дорогої бебі-картоплі, – відразу закинув я.

– Торік я думав так само. У нас було повно насіннєвої картоплі, на яку я витратив немалі кошти. Ми роздавали сотні тонн населенню, на Харків безоплатно відвантажували. Дуже багато роздали. А опісля торік у продаж пішло все, навіть, здавалося, деяка й некондиційна була, та торговельна мережа все підмела.

Взагалі ж, морква і картопля у мене як хобі. Я бачу в цих продуктах на майбутнє не мільйонні, а мільярдні заробітки. Не дивуйтеся. Я хочу зробити класний бренд, розкрутити його років за 20, з хорошою історією продукту, щоб марка була всім пізнавана.

– Чому віриш, що народ їстиме не банани й авокадо, а моркву?

– Та їстимуть і те, й інше, – засміявся Дмитро. – Однак який салат, суп без моркви, інші страви? Бланшовані овочі з тоненькими морквяними олівцями. А для цього у вас набори овочів у заморозці завжди під рукою. А просто похрумтіти свіженькою? Як тільки американці запустили в продажу оці бебі-керіоти маленькі – нарізану моркву, в них продажі зросли в 17 разів! Люди зазвичай ліниві – купувати брудну морквину, мити, чистити, а тут готова, красива…

Я живу цікавими ідеями. У мене бізнес не для якогось збагачення несамовитого – більше, більше і більше. Люди біжать у цій гонитві, спотикаються, рвуть на собі штани. Я не учасник цих перегонів. Так, мені треба, аби бізнес був прибутковий, щоб утримувати хорошу команду й були гроші на розвиток. Щоб я нікому не був винним, бо борги мене дратують. Я хочу цього позбутися. Я – не аскет і не прикидаюся ним, я теж люблю мати хороші й гарні речі, комфортне житло й хороше авто, не шкодую на це грошей. Однак це – не основ­не. Мені важливо, щоб вистачало на життя, щоб у кишені було $ 100 на пиво. Й водночас я мав би можливість створювати речі, які мені насамперед цікаві. Виготовляти щось нове, застосувати оригінальне пакування, продавати красиві й корисні продукти. Від цього я реально отримую насолоду. Й це не тільки про бебі-картоплю чи бебі-моркву. Зараз – так, а завтра може ще щось придумаємо. З цим соняшником кондитерським чи куку­рудзою солодкою, чимось іншим. Якусь нову лінію поставимо.

Головне – у нас хороша команда. Віримо в перемогу. І в себе. У свою справу.