Вітаю, дорогий читачу, та обіймаю, дорога читачко! Зустріч із вами – завжди свято, яке трапляється зі мною раз на місяць, коли вже всі смикають за штани: давай бігом, бо вже тікає потяг, друкарня вся вийшла з приміщення і видивляється, чи не везуть журнал «ЗЕРНО» до друку, всі такі зосереджені, дивляться на дорогу з-під долоні. Сонце. Останній день жовтня, а сонце…

Свято нашої зустрічі.

Б’ємося, не здаємося

Я радий, що цього місяця вдалося зібрати для вас чимало цікавих думок. Ми ж не новини збираємо, боронь Боже, а думки, які живлять сільське господарство. Ми ж не негайне творимо, а майбутнє. Я ж не дам вам плакати та бідкатися сьогодні, бо немає ціни на зерно і що людей шкода, на цвинтарі дедалі довша шеренга синьо-жовтих прапорів… Такий нам час прийшов, така доля. Не забудемо, не простимо, але очі мають бути сухі та злі.

Болотне військо програло ще в березні-квітні минулого року, коли з’ясувалося, що зрадників в Україні чимало, але недостатньо, щоб держава впала, і люди запекло б’ються і нищать окупанта хоч голіруч. Уже тоді треба було кацапам бігти додому, тому що залишитися і битися означало загинути разом із кацапією. Проте вочевидь вдома у них так гидко, що обрали вони найгірший для себе шлях. Здохнути, і щоб уся їхня країна здохла.

Для нас це біда, але ж ми століттями поруч із цією бідою жили та століттями нас ця біда винищувала. Саме час знищити й нам цю біду.

Триста тисяч дохлих москалів, «we all live in a yellow submarine», ще одне свято останнього дня жовтня.

От що я вам скажу, дорогий читачу і читачко. У нас попереду ще трохи звичної сільськогосподарської роботи, ще тисяч п’ятсот-вісімсот москалів. Або ми знайдемо для них добрий гліфосат, або нам не вистачить власних цвинтарів для наших героїв. Ми з вами прості люди, навіщо нам тут церемонії розводити. Бачився я на днях з Євгеном Осиповим, генеральним директором «Кернела», вони підтримують конкретну бригаду, і Євген сам їздить іноді в Костянтинівку, де вже конкретно літає. Бачу постійно звіти Олексія Васильченка з «Маяка», він продов­жує купувати уживані автівки за кордоном, доводить тут до ладу, фарбує та відправляє на фронт – уже, мабуть, із 80 машин від нього воюють, ще 15 на підході. До такої ж роботи долучилися австрійці з «Пьотінгера» через Вадима Андрущака, українського директора, і вже 20 машин і бусів прикотили українським громадам. Їздить на передову до підшефної бригади й Алекс Ліссітса, директор ІМК. Так, безумовно, й переможемо. Коли всі до роботи встанемо.

Я шкодую, що ми зараз працюємо без прибутку, що в мене тридцять соток, а не десяток тисяч гектарів, що немає заощаджень на чорний день, точніше, трохи було, але чорних днів прийшло стільки, що тепер замислююся, чи не піти на роботу пішки, бо заправити машину – вже трохи скрутно.

Однак у мене є всі ви – люди, з кожним з яких я можу обійнятися при зустрічі. Ну от, якщо хочете до свята нашої зустрічі й трьохсот тисяч двохсотих кацапів зробити подарунок, то можете мені кинути вісімнадцять тисяч гривень. Я одразу їх віднесу до Славіка, і за кілька днів він на своєму заводі зробить окопний дрон, який рівно стільки й коштує. Окопний дрон – маленька пташка, яка літає на три-чотири кілометри й несе маленький вантаж (ну, гранату, наприклад), але може залетіти всередину бліндажа і там це впустити. Так, є сила-силенна різних фондів, але від Славіка – абсолютно конкретно. Одна гранатка (у вартість не входить) в окоп кацапів. Можна ще підписати дрон: «Від добрих друзів Юрка Гончаренка, від аграрної спільноти України, аграріїв, фермерів – з найкращими побажаннями».

Ну, звісно, я й сам докладу певних зусиль і, гадаю, нашкрябаю на один дрон за місяць. Проте всі ми повинні адресно й точково долучитися до боротьби з мерзотою. Вибити зуби росії мало, треба зламати хребет.

Біло-сіро-чорний ринок

Зрозуміло, чому я це пишу сьогодні. Тому що багато українців вважає, що перемога неможлива, що треба домовлятися посередині, що треба довіряти статтям у Time, що Захід від нас втомився, що допомога вже закінчується… Ні, все не так. Не перемога, а поразка неможлива. А перемога безумовно можлива, як неминучі жнива, як неминучий схід сонця. Як неминуче майбутнє. Не вірите? Ну вийдіть за село, подивіться на шеренгу прапорів. Вони що, даремно загинули?

Ні одна смерть в Україні не даремна.

Імперія буде знищена.

Ціни цього року таки на боці ворога. На додаток, поки ми хлюпаємося то в морі, то в річці й дозволяємо дерти три шкури за доставку до порту, ворог захоплює всі ринки. І продавати ми можемо тільки по споту: прийшов корабель, слава Богу, от негайно гроші.

При цьому існує і чорний, і сірий, і білий ринок. Аж до того, що вихід кораблів з України змушена блокувати сама українська влада, бо виручка в країну не повертається. Як зазначалося вище, зрадників у нас чимало, і ті, хто виробляє контрафакт, купує зерно за готівку і вивозить тишком-нишком, теж зрадники. Недалекий той час, коли в офіс такої чорно-сірої фірмочки влітатиме через кватирку маленька пташка.

– Ти хто?

– Я маленький окопний дрон, приніс вам подарунок від головного редактора «ЗЕРНА» і його читачів.

І далі – бабах і пісня: «We all live in a yellow submarine»… Екран тьмяніє, йдуть титри – у фільмі знімалися…

Ціни бувають високими і бувають низькими, є з-поміж нас люди, які пам’ятають пшеницю і кукурудзу по 50 доларів за тонну. Правда, і добрива були дешеві. Однак це нагадує мені мій власний директорський досвід: «Як справи?» – «По-різному, то добре, то краще…» – «А чого сумний?» – «Знаєш, коли я працював інженером за Совітів, мені бракувало три рублі до зарплати. Тепер працюю директором, мені бракує триста тисяч, а відчуття ті самі».

Шукайте гармонію (тобто, баланс, а не баян). У часи високих цін не вірте, що так буде завжди, а робіть запаси на часи низьких цін. У часи низьких цін пам’ятайте: високі ціни були й ще будуть. У журналі ви знай­дете нарис про людину, яка знай­шла гармонію в нелегкій хліборобській справі, – це Віктор Григорович Гала з Сумщини. Його, як і мене, ви всі знаєте або чули про нього. Він щирий і прекрасний, вічний, як краса ланів і тонкі силуети оленів на його фермі. Такий собі образ, бо олені в Гали є й міцненькі. А гармонія в нього точно є. І мистецтву гармонійного землеробства треба вчитися нам усім.

Тож ціни ми ці переживемо.

Крадіїв у владі ми теж переживемо. Тим більше, що окопний дрон коштує лише вісімнадцять тисяч. Однак пам’ятайте: граната в комплект не входить.

Ціни ліниво підростають, а продавати врожай ми будемо ще довго. Можливо, ми почали продавати дешево, потім може бути ще гірше, а потім набагато краще. Це як чоловік приходить найматися на роботу, а йому кажуть: «Зарплата буде спочатку десять, а потім сорок». – «Добре, – відповідає, – я прийду тоді, як буде сорок».

Кацапії хребта ми зламаємо. Не цього року, так наступного. А краще б цього. Тепла зима з Єлісейських полів змістилася до нас (і це теж тимчасово), і бити гадів ми можемо й у пізню пору року.

Вірте в майбутнє

А як переможемо – настане майбутнє. І в майбутньому ви натискаєте кнопку і дзвоните Миколці, онукові, до Парижа.

– Привіт, онучку.

– Бон жур, дідусю!

– Знаєш… Уже я старий, мені б ото з вудкою на березі дрімати, карасів лякати… Хочу, щоб ти очолив господарство, прийняв дідову спадщину…

– Без проблем, дідусю. Приїжджай до мене. Тобі годину до Борисполя, а там годину до Шарль-де-Голль, там тебе зустріне робо-кар. Тільки вудку візьми, бо тут таких, із гусячим пером замість поплавця, немає. Де ловити будеш, на Сені чи на Луарі?

– Та можна на Сені, там і вугор, й атлантичний лосось трапляється…

– Ну то й краще. Господарство я прийму, зараз уже сканую землі й закинув в аналітику ресурси. Тааак… Метеостанції… Блок управління робо-складом… Роботи-трактори… А це що таке? Оце, рухається біля паркана?

– Де? А, це Сірко, собака. До речі, як я його покину? Правда, у нього є автомат-кормороздатчик. Однак він зі мною не поїде, він на природі любить бігати, в паризькій квартирі йому буде сумно.

– Живий собака? Ну, ти, дідусю, оригінал. Ну, управління я прийняв, програми запустив, за 47 годин фунгіцидна обробка, потім за два тижні внесення марганцю і бору. То що, я бронюю тобі місце до Парижа?

* * *

Я не знаю, що ви відповісте Миколці в майбутньому. Сюжет ніби вимагає, щоб фермер відповів: та ні, залишуся я тут біля свого Сірка і ловитиму карасів у Росі… Або: так, бронюй мені місце біля вікна і замов круасан і сотку «Курвуазьє».

* * *

Це ваше господарство і ваше майбутнє, і скільки б не було уа-коїнів на рахунку, порайтеся з ним самі: і з господарством, і з майбутнім. Зрештою, сотку «Курвуазьє» ви можете хильнути з сусідом Михайлом і вдома. Й у Парижі.

* * *

Тільки сьогодні пошукайте 18 тисяч. Щоб це майбутнє в нас із вами було.

Справді, за майбутнє – недорого. Хоча граната в комплект не входить.

Тримаймося й перемагаймо!

Ваш головний редактор