Обдурене село

Вітаю, брате читачу й сестро читачко, хто п’є, тому наливайте, хто не п’є, тому не давайте. Скажу вам, бути дурником – непоганий фах на селі, а в серйозних справах воно трохи не теє.

Як-от наша аграрна делегація прибула до Варшави на перемовини щодо розблокування кордону, всі ладні й чемні, Микола Сольський вбрався в гарну маринарку, а там заступник міністра РП Міхал Колодзєйчак на серйозному заході раптом почав натурально дуркувати, кричати на людей, валятися на кріслі – сором і жах. Зірвати перемовини він не зміг, але й довести їх до конструктивних рішень не дав.

По-перше, це урок слугам нашого народу, що бути фріком у політиці – не завжди вигідно. Бо наших власних фріків без ліку за останню каденцію, й ми все над ними сміємося, а вони врешті занапастять державу разом із нами, всі ці безкутні з гетьманцевими. Нація в нас новенька – як копійка сяє, відроджена після Майданів із совка і прокацапського мороку, але ж незріла, легко стає поживою популістів і політичних пройдисвітів. По-друге, це той самий Колодзєйчак, який, обійнявши посаду заступника міністра, виголосив, що Україні треба закрити доступ на європейський ринок на 20 років, бо, бачте, в нас уся земля й аграрна влада належать 95 компаніям, холдингам, які нищать усе, бо вирощують багато дешевого зерна.

Цей Колодзєйчак їздив на кордон і підтримував протести й, зокрема, організацію «Обмануте село». Хто ж це обманув те село? І в чому? Зараз село намагається обдурити польське суспільство. Фермери протестують проти Зеленої угоди, яка вимагає зменшити використання пестицидів і вуглецеві викиди, тому що за років десять зміни клімату стануть настільки невідворотними, що ніхто нічого ніде вирощувати не буде. Проте фермер не мислить категоріями десяти років – він бачить страшенне падіння цін на пшеницю. І блокує кордон з Україною, і палить шини в Брюсселі.

Незважаючи на те, що ціни обвалила кацапія, завозячи величезну кількість дешевого зерна, частково вкраденого в Україні, й Аргентина з Бразилією, які мовчки й не протестуючи вирощують зерно, і матері вашій ковінька. Тож перший обман у тому, що Україна винна в падінні світових цін. Другий обман – у тому, що фермери борються за гідне життя і право вирощувати зерно на своїх 11 га. Нічого не зможе фермер заробити, виростивши 5 т пшениці на гектарі. Ще й отримуючи 300 – 400 євро дотації на гектар. Знаєте, яких фермерів не було в Брюсселі? Голландських. Вони почуваються нівроку, тому що вирощують не пшеницю, а насіння, квіти тощо. Й експортують з гектара на 42 тис. євро. Втім, ми ходимо по колу.

Загалом, зрозуміло, що з Польщею нам навіть на транзит розраховувати важко. Треба шукати інші шляхи та ринки, і це не вперше в нашій історії. «Ой, дядьку Панас, ставте хату коло нас, будем пити та гуляти: то у тебе, то у нас». Третій обман – єврокомісар відповів польським фермерам, які били себе в груди й кричали: нас 1,3 млн – вас заледве 400 тис., не брешіть. Ото вийшов міністр сільського господарства Бельгії та болісно зронив фермерам: таких цін на пшеницю ми не бачили 25 років… Справді? Сумніваюся. Мабуть, не додивився. Ще не вкрай смертельні ціни.

Попереду квітень

Хоча стратегічно ідея була б красивою: оскільки в Європі немає великих вільних земельних масивів, Україна могла б постачати великі обсяги зерна для хлібопекарської та борошномельної галузей, кукурудзи для кормової бази, сої для молочки та лососевих ферм… На жаль, міжнародний розподіл праці сьогодні не настільки раціональний та осмислений. Що ж, хто не п’є, тому не давайте.

Воно ж і в нас таке саме. Он «Агро-Рось» у Корсуні героїчними зусиллями отримала дорожезний кредит на побудову зерно­сховища, так місцеві активісти піднялися боротися, бо, бачте, їм зерно смердітиме. Це в той час, коли лютий ворог знищує зерносховища, портові термінали… А сховище взялися будувати на площах колишньої сільгоспхімії, де зберігався аміак та аміачна вода. Воно активістам не смерділо?! Давайте, хлопці, на базар та купіть трохи совісті й здорового глузду. Бо ви погано вписуєтеся в нашу загальнонародну боротьбу з ворогами. Ви ж знаєте цю пісню? «На здоров’я тому, а хто в цьому домі, на погибель ворогам, що завидують нам…»

Квітень попереду.

І не тому, що посівна, він доленосний для України. Я зараз не можу вам сказати, чому. Проте відчуваю: наша доля в цьому квітні. Бог дав нам цю землю, ви ж знаєте байку: коли Він роздавав землю народам, українці припленталися останніми, бо по всіх шинках затримувалися, тож Він віддав клаптик, який приберіг для себе. Бог нам дасть і сили її оборонити.

Завтра мусиш прокинутися

Далі нам треба буде жити й плекати хлопців, які вибороли для нас це право – жити й працювати на своїй землі. Далі… Сказав мені один великий бізнесмен: як то планувати на рік, коли не знаєш, чи прокинешся завтра. Не знаю, але мушу.

Бідний мій Харків, бідні мої Суми, бідні міста і села, яким випало стояти при кордоні з чорними болотами світу, звідки летить смерть на наші поля, а то й на наші голови… Ну хоч тішить, що є молодші й затятіші – он Жадан пішов у Нацгвардію, це надихає й підносить над тяжкими буднями.

Чи прокинешся завтра… А мусиш. Ель-Ніньйо, течія, яка раз на кілька років утворюється в Атлантичному океані та змінює клімат, ще цього року даватиметься взнаки на планеті. Поки що дощами заливає Аргентину і Бразилію, і там будуть мегаврожаї, а в Австралії та Індії сіють у суху землю, і на осінь Китай, Індія, Індонезія купуватимуть пшеницю й рис усюди, де тільки трапиться. Світові запаси порівняно з минулими роками істотно нижчі. Цікаво, що скажуть польські фермери, коли пшениця коштуватиме 300 доларів, а їм однаково бракуватиме клепки коштів, щоб вийти на маржинальність. Бо інфляція підносить ціни на всі ресурси.

Я не замислююся, що скажемо ми – в нас усе має бути добре, якщо ми подбаємо про це. Так, розумію, що ви звернули увагу, ніби я вище говорив про те, що за нас – Бог. Говорив. Однак я не говорив, що при цьому ми нічого не мусимо робити. Він за нас доти, поки ми ломимо як коні, й аж на собі тягнемо того плуга до перемоги, до врожаю, до дня, коли точно знатимемо, що завтра прокинемося здорові й сильні.

Діти дорослі й дають собі раду. Проте я от взяв із дачі кошеня, звуть її Тома, бо тато – Том, вона перезимувала в мене, і вона чекає, коли прийду, приголублю, нагодую, напою. Порода – полтавська бешкетниця. Така абізяна, стільки всього витворяє передніми лапами, точно зможе в старості склянку води набрати й принести.

От у що я не вірю, так це у старість. Недавно їздив на фабрику обприскувачів, побачив, як створюються з мрії великі сучасні машини, озброєні електронікою й інтелектом. Кілька днів жив у європейській столиці. Звернув увагу на дивовижний маленький заклад – бутербродну, на вітрині якої була назва «Арістотель» і був намальований жираф. Не полінувався й розпитав працівників, чому така примха, до чого тут Арістотель і чому жираф. Виявилося, власник бутербродної має бізнеси в Африці, часто там буває, і там у нього є власний жираф. Звуть його Арістотель. Мене це так вразило, це ж зовсім іншого стандарту життя. Ну уявіть. От у вас, окрім 700 га на Черкащині, є бізнес із послуг поливу в Австралії, і там у вас є кенгуру Микола і качконіс Віктор Терентійович. І ви курсуєте між континентами, заробляючи тут українські гривні по 7100 за тонну пшениці, а там австралійські долари, по 200 за гектар. І завжди знаєте, що на вас чекають Микола і Віктор Терентійович.

А можна ж було розпитати, чи купує хазяїн своєму Арістотелю кукурудзу, і чи силосну, чи цукрову, чи їсть ця тварина 5-метрової висоти цукрові буряки і як їх на таку висоту доставляти, підйомником Маніту?

Дасть Бог, розпитаю колись.

Люди, ми на порозі квітня.

Ви знаєте, що робити. Бийте ворога так, як можете, і там, де стоїте.

Боронімо нашу землю і засіваємо.

Жадан з нами.

Бог за нас.

Обнімаю.

Ваш головний редактор