Вітаю, дорогий читачу і дорога читачко, вітаю вас, брати мої, друзі мої, сестри й подруги!

Не скажу, що брак електрики – то щастя, але це іноді виправдовує у власних очах, коли приїхав на роботу на 16:00, бо раніше світла не було. Людина – не цифрова істота, тому, в принципі, я можу писати вам листа чорнильною ручкою. А можу й не писати – як мольфар і нейролінгвіст, можу спілкуватися з вами на відстані силою думки. Ви можете покинути на певний час інтернет і читати наш друкований журнал, наслинивши пальці, перегортати сторінки, бачити знайомі обличчя, знайомі трактори, знайомі елеватори. Однак, щоб підготувати для друкарні готовий макет журналу, електрика таки потрібна. Та й офсетні машини «Гайдельберг» у друкарні теж не на дизелі працюють… Хоча генератори у них, напевно, на дизелі. Однак я прибув на роботу на 16:00 – і спалахнуло світло. Ні, не від мого прибуття, а так за графіком було накреслено вищими силами.

Шлях – це чудо, яке нам подаровано в житті, й цей подарунок по-різному сприймається людьми. Хтось бідкається, що болять ноги, пече сонце, дощі пронизують до нитки, а хтось радіє кожному, кого зустрів у дорозі, попутникам, деревам і річкам. Проте всі ми йдемо, від світанку до заходу сонця. От я рушив на роботу, а попереду потік машин, і я дивлюся: куди вони всі їдуть? А там їде дівчина на мотику, байкерша, в салатовій коротесенькій спідничці й салатових стрінгах, і весь потік за нею спокійно так рухається. А я, от повірте, суворо насупив брови та поїхав на роботу, а весь потік поїхав за стрінгами й круглими її сідницями, номер мотоцикла АА5333АВ. Читачу, зустріч з вами мені дорожча за стрінги. Хоча під час війни розрада здепресованій спільності не зайва. Бо ми ж воюємо, щоб жити, а не щоб сконати в депресії.

Отже, їдь на роботу, а не за сідницями на мотоциклі. Це я собі. Тим більше, що конкуренція там така щільна з людей на «Теслах» і «Лексусах», що скромному мольфару і письменнику нічого не світить. Мені світить сонце. «Лексусам» світять сідниці.

Отак заспокоївши себе, я при­їхав до редакції, відгвинтив ковпачок чорнильної ручки та сів писати вам листа. Про те, як напередодні мій шлях лежав асфальтовою трасою в напрямку до фронту, і поруч їхали пофарбовані в зелене новенькі пікапи від МХП Юрія Косюка, «Тойоти» від «Агропродсервісу» Івана Чайківського, скромніші автівки від «Маяка» Олексія та Миколи Васильченків, шеренги волонтерських машин, навантажені «мавіками» й «ефпівішками», продуктами й медикаментами, рухалася допомога. Проїхав трак із відремонтованою бронемашиною. За ним трак із жаткою до комбайна. На заправці військовий діловито копався в моторі КрАЗа, а на траку мовчала велетенська гаубиця, і я подумки побажав, щоб у того військового всіх клопотів було – налляти рідину омивача. Йшла допомога тилу на фронт. А потім я звернув в іншому напрямку, але… В тому напрямку теж був фронт. Ями були такі, що мій легковик мало не перевертався, долаючи їх. Десяток кілометрів я їхав майже годину, і, коли доїхав, господар спитав мене:

– Як доїхали?

– Та непогано, але оцей кавалок дороги – це точно готова фортифікація, кацапські танки там не пройдуть, гусениці пообривають.

Ну і що ти будеш робить? Не дай Боже, скажеш комусь з адміністрації, так одразу зачнуть Величезне Будівництво з пристосуванням до нього бюджетних мільярдів. Краще я скажу, щоб когенераційну маневрову генерацію зачинали, бо буде біда. Є біда і буде більша. А от хмельничани понаставили цих вагончиків-електростанцій, і їх не виб’єш ніякими «кинджалами». Мудрі люди, господарі.

Є у мене знайомий аграрій, він мріє про повну автономність господарства. Насіння – своє, добрива – свої, засоби захисту – свої. Є в нього елеватори, насіннєві заводи, засоби захисту сам імпортує, є вагони-зерновози, є дебелий автопарк МАН. От ще б йому власну енергетику – і взагалі острів щастя в океані нещастя.

Проте ж це важка економіка. Це не комфортний західний світ, де все, що тобі заманеться, ти можеш узяти на ринку, скільки заманеться і коли заманеться. Плюс сервіси: якщо треба – приїдуть із сівалками, посіють, якщо треба – виорють під озимі, обприскають, пожнивують на замовлення. Це важкий шлях до позитивного результату, який ти мусиш здолати сам. Ну і полив. Добре, якщо в тебе дві-три тисячі гектарів, а якщо десятки тисяч? Залишається тільки дивитися в небо, ввечері збирати місцевих дівчат, бо ж вони всі відьми, й, пригостивши їх непоганим «Хеннессі», просити скакати з бубнами навколо вогнища і кликати дощ.

Не знаю, чи скакали відьми зі склянками коньяку і бубнами навколо вогнища, але дощ був. Різного ґатунку – де більший, де менший, але вчасно і щедро. В моєму селі він ішов безперестанку три дні – я там давно живу, але вже років 100 – 120 такого не пригадую. За три дні впало 55 міліметрів. А потім прийшла спека: +30 – 35°С на тижні. Знову здіймаємо очі до неба і дивимося: чи нема хмарок? А звідти тільки порипування якесь таке… Божі млини мелють. Повільно, але невпинно. Нестримно. Вони мелють наших корупціонерів, зрадників, криворуких господарів, наших прямих ворогів кацапів.

– Боже, ти скоро? Коли ти вже їх перемелеш усіх?

– Та цить ти, халамиднику. Ви мені тут стільки роботи навалили, хочете, щоб скоро… Ага… Аякже… Іди, працюй, воно тут Бога смикає за свитку…

Тож мовчимо й співаймо, гаї шумлять – я слухаю, хмарки біжать – я всім місцевим дівкам наливаю «Хеннессі».

Пшениця не скажеш, щоб олімпійська, але непогана. Хто вирощував шість тонн, так і буде йому. Хто вирощував вісім, ну сім, сім із половиною. Хто замахувався на десять, хай замахується далі, наступного року може буть. Тим більше, що наступний рік – це рік після нашої перемоги, а тоді й ріпаку буде шість, і сої п’ять. На сою буде середня, тобто непогана ціна. Цілком прийнятна буде і на кукурудзу.

Так, знову ви мені кажете, що я мрійник і безпідставний оптиміст. Ні, я слухаю, як мелють Божі млини. Невідворотно. Перемога складеться не з одного фактора, а з багатьох. На кацапії вже повний швах із нафтою й газом, грошей там фактично немає, ізоляція світу максимальна. Шрі-Ланка вже вимагає компенсацій за подохлих найманців. Шрі-Ланка! Возить мордою по столу кацапію, бо їм, бачте, дали солдатів, а вони їх геройськи втратили.

Крім того, гадаю, військово-технологічні інновації переломлять хребет кацапії. Поки що їх нищать дрони. Проте, якщо літають дрони, то повинні літати й винищувачі дронів. І таке обладнання по­винно в нас з’явитися. Проста машинка – літає і вбиває все, що літає. От тільки б не понищили птахів. Хрущів – нехай, хрущів багато. Ну або інше обладнання, але таке, що кацапи пороззявляють роти і так закам’яніють у своїх норах. Війна поперек горла всім у світі. І самій кацапії. Вона б давно її припинила, та от Україна не здається. І не здасться. Війна поперек горла і кацапським можновладцям.

Хрясь – закрив капот військовий, обтер шматкою руки і поліз у кабіну. Гаубиця рушила на фронт, лякаючи своїм грізним видом «Ланоси» й «Таврії» на дорозі.

Рушила шляхом смерті та слави.

Плюс тридцять п’ять, і той над нами, у свитці, підкидає мішки з зерном і меле, невпинно.

– Що ви там, Пане Боже? Домелюєте?

– Ать, відчепися. Он жнива на носі. Давай, піднось. Не метушись.

Не метушімося.

Ладнаємо жатки.

Божі млини не зупиняться ніколи.

Обнімаю, читачу.

До зустрічі!

Ваш головний редактор