Христос народився, славімо Його, рідні читачу й читачко!

З Новим роком!

Маленькими пам’ятаємо себе: завірюха, морозець, а ми в теплій хаті носами на склі малюємо ілюмінатори у світ і дивимося, як їх швиденько затягує білим льодом, щоб тепло не йшло надвір крізь наш інфантилізм. Сьогодні в Україні інфантилізм варто законодавчо заборонити аж до позбавлення волі на 10 років. Усе, чого ми вимагаємо від себе, від уряду, від світу: справедливість, логіка, раціоналізм, муд­рість – усе це ознаки й характеристики зрілої держави. Якою ми не є. Якою ми не можемо бути, оскільки існуємо як незалежна країна тридцять три роки (вік Ісуса Христа) і яку зараз намагаються розіп’ясти фарисеї.

Такою державою на початку ХХ століття була, наприклад, Польща. Створена 1918 року Польська республіка пережила кілька війн із сусідами, втратила кількох президентів (декого з них убили), загрузла в корупції, підписала альянс із Францією та Румунією, пакт про ненапад із СРСР та Німеччиною, отримала гарантії Британії та Франції та погинула у вогнищі Другої Світової. Потім була запроторена в соцтабір і вирвалася з нього лише 1990 року. Тепер – член НАТО й ЄС, цілком пристойна країна, якщо не брати в розрахунок блокування українсько-польського кордону фермерами з будь-якого приводу. Тим не менш, це країна, яка чи не найбільший донор України в нашій визвольній війні. Я досі вважаю польський «Краб» – самохідну гаубицю, схожу на сарай на гусеницях, – вагомим аргументом нашої та польської незалежності.

А ми ще дозволяємо собі інфантилізм на всіх рівнях. Навіть очікування інаугурації Трампа – теж надія, що прийде хтось дорослий і розрулить нашу біду.

Погляньте у вікно – ви нічого не намалюєте на ньому. Плюсова температура. Змінилися епохи, клімат, змінилися вікна. Подвійний склопакет.

Любіть кукурудзу

Це в нас прекрасні ціни на зернові й олійні. За кордоном вони такі самі, як і торік. Тому що нам є з чим порівнювати. Коли з України експорт був заблокований, тут ніщо не коштувало своєї ціни, тільки логістика зростала. Тому кукурудза за 200 зелених – неабияка радість. Соняшник узагалі таке свято влаш­тував аграріям, що вони просто полягали на нього й виголосили: нікому нічого, як той багач у заповіті. Врешті, «Кернел» плюнув і в умовах дефіциту сировини та її надмірної вартості взявся за переробку сої.

Тримати товар за найвищої ціни – теж інфантилізм. Або, якщо хочете, хибний менеджмент. Правильний – це дотримуватися сівозміни, продати зерно за умови, коли ціна забезпечує норму прибутку, подбати про насіння, добрива, ЗЗР і дизпаливо заздалегідь. Проте такі речі говорити вголос навіть соромно, однаково в нас кожен господар вчинить, як у дитинстві. Щось цінне заховає, аж поки воно не втратить ціну. Посіє арахіс або кіноа, бо, бачте, кум розповів, що то дороге та нужне. Мабуть, читачу, ви мене не впізнаєте. А себе впізнаєте?

Найтемніша ніч перед світанком. Однак вона ж і найкоротша. День буде збільшуватися.

Величезними проблемами АПК усю війну є логістика і слабкий менеджмент. Навіть не слабкий, а несистемний. Абсолютно зрозуміла відмова фермерів і деяких великих компаній від кукурудзи – величезні обсяги перевезень, високі затрати на гектар, дороге сушіння зерна. Однак хто знав, що потужно запрацює морський коридор і ціна, а ще й екстремальні температури – зумовлять високу прибутковість культури? Добре, якщо хтось віддав кукурудзяні площі під соняшник, але ж більшість посіяла сою й втрапила у дивний період низької ціни.

Фермерам, які три роки в збитках, це точно не під силу, хоч згортайся та йди в айтівці. Чом би й ні, точне землеробство дає базові знання і навички. Особливо потерпають фермери окупованих територій. Деякі йдуть під кацапів, інші перебираються на материкову Україну й потерпають від банківських лещат за придбану в кредит і втрачену на кацапії техніку… Ось тут і мала б сказати тверде слово держава, але нагадаю: зріла держава. А наша мовчить.

У лабетах слабкого менеджменту

Одного топменеджера великого холдингу недавно запросили на британську військову базу розпо­вісти про управління і реалії нашої війни солдатам й офіцерам Сполученого Королівства. Він був вражений, як у Британії військові живуть. Замість казарм – середньовічні замки, інтер’єри приміщень для навчання та відпочинку – просто розкішні. Його слухали з увагою, цікавилися несподіваним, а потім, коли він запитав військових про їхнє враження від наших вояків, почув таке: у вас є надпотужні підрозділи, такі, як «Азов» та інші, проти них воювати не зможе ніхто у світі. Однак у вас в Україні настільки слабке і недолуге вище командування, що проти невеличкої британської армії шансів не було б. Військові – люди конкретні й зовсім не дипломати. Оцінюють за результативністю, а не за ввічливістю. І вони праві. Демократична сокира бореться за те, щоб патріоти ввійшли до Наглядової ради при Міноборони, тому що треба припинити постачання на фронт мін, які не летять і не вибухають, та й не тільки – не буду перелічувати, бо не вистачить нашого журнального поля…

Здається, виходу немає. Війна нас усіх знищить, посвяткували й годі. Однак є віра. Є те, що тримає нас на світі й тримає нас в єдиному строю. Роззброєні, зраджені, ми давно мали б впасти під величезною масою ворога, який навалився на Україну і вчепився в горло гнилими іклами, але стоїмо і б’ємося. Війна – це теж віра, сказав Юрій Сиротюк, свободівець, і слова його луною котяться українськими полями. У війні програє не той, у кого слабша економіка, менше зброї, менше людей і ресурсів – програє той, хто першим зневіриться. І це не ми. Ми своєї правди не зречемося. Землі не віддамо, ворога будемо нищити до кінця. До останнього ворога тобто.

Заборонити популізм

Друга річ, яку необхідно законодавчо заборонити в Україні, – популізм. Хоча не тільки в Україні, але в Україні – особливо, щоб у нас не трап­лялися випадки, коли депутатами й керманичами обираються найкращі актори й перукарі, а обиралися б професіонали та талановиті управлінці. Так, зараз ви скажете, що так може вчиняти тільки зріла держава, і що неможливо вибудувати законодавство, яке б зберегло демократію і кваліфікувало б удаваних начальників як непридатних до управління.

Ну, ми ж можемо провести диджиталізацію процесів на заздрість зрілим державам. Та й зрілі держави обирають іноді людей, які здійснюють Брекзит або, як-от дорослий Трамп, пропонують зробити 51-м штатом Канаду чи купити Гренландію. Ольга Трофімцева недавно звернула увагу на статтю у німецькому «Фокусі» Штефана Гребеля, СЕО Метро АГ, найбільшого європейського постачальника продовольства до столу мешканців 30 країн. Зрозуміло, що в полі зору пана Гребеля – виробники продовольства всієї Європи, зміни й тренди, й ось що він сказав. Це добре, коли політики (власне, популісти) щемлять фермерів, забороняють пестициди, вводять Зелений Лад, безкарбонове сільгоспвиробництво тощо. Всі ми будемо здорові й веселі. Проте голодні. Бо продовольства в Європі вже малувато.

Доступність продуктів харчування в довгостроковій перспективі буде значно більшою проблемою, ніж ціни. Діставати продовольство для мережі, говорить Гребель, дедалі важче. Це пов’язано з державним регулюванням, змінами клімату й політичною волею. Тваринництва в Німеччині стало менше – і докуповувати доводиться в Іспанії. Іспанія ж вирощує менше цитрусових – і їх треба везти з Африки. Змінюються правила внесення добрив, стає гіршим корм для тварин, молоко втрачає жирність – і в підсумку ми бачимо відчутне подорожчання вершкового масла. Органічні фермери вироб­ляють молоко по 70 євроцентів, а отримують лише 60.

Чому перемога неминуча

Це не наша проблема, але й наша також, адже ми активно адаптуємо наше законодавство до європейського, інтегруємо наше агровиробництво в європейське… Проте, як бачимо, там готував реформи й нові правила слабенький менеджмент. Дуже ймовірно, що найближчий час призведе до кардинальних змін в європейській продовольчій політиці. Й геть незрозуміло, як вони відмовляться від базової популістської моделі, від дотацій на гектар. А доведеться, адже на дотації витрачається майже 60 % бюд­жету ЄС.

Нам потрібні не популісти, а державники. Ті, з ким ми розіб’ємо ворога і підемо на посівну стрункими лавами. На посівну, в ЄС і НАТО. Три роки війни виснажили нас, ми знесилені й кволі. Однак нам потрібно зібрати себе в жменю, сталеві наші м’язи напружити до боротьби. Вірити. Ми вже багато разів перемогли ворога, ми повинні перемогти його остаточно. Стати зрілою державою. Без популізму й інфантилізму.

І це абсолютно не порожні гасла, це – єдиний наш вихід. І на оновленій землі врага не буде супостата. Коли поле зжер бур’ян, ми ж не кидаємо його і не йдемо з вузликом на палиці на простори ще не проданої Гренландії… Ми роками вбиваємо бур’ян і потім сіємо кукурудзу.

Ми віримо не в мрію. Ми віримо в те, що знаємо. Тому віримо в перемогу.

З Новим роком, читачу!

Обнімемося.

Віримо.

Ваш головний редактор