За Лохвицею кілька кіло­метрів такоооої дороги, що ніякі вороги не пройдуть. Ворожі танки та бронемашини піхоти пообривають піддони, гусениці, загублять башти й пройдисвітів на броні. Тут проїхати можуть тільки українці – і я цей тест на національну свідомість пройшов. Я проїхав і викермував на шовкову дорогу, обабіч якої стояла сучасна заправка невідомої мені мережі «Урожай».

А це зовсім і не мережа. Це заправка агрофірми «Урожай», де головує Михайло Іванович Шевченко, який і зустрів мене там. Привіталися, і я поїхав за ним слідом до елеватора. При елеваторі – офіс компанії, теж сучасний та ошатний, з написом, що видно здалеку.

Господар, точніше, господарі, бо Михайло Іванович одразу представив мені й сина, Володимира Михайловича, який керує елеватором, приязні й ніби давно мені (і вам, читачу) знайомі.

Сімдесятитисячник Шевченків – і гордість, і центр життя регіону. Слава Богу, що приїхав я перед жнивами і мав нагоду на кілька годин відволікти керівників «Урожаю», бо в інший час хвилина роботи коштує ой як дорого. Та й нема її, жодної. Йде зерно, розвантаження, сушіння, зерновози й вагони.

 

Хто просить дощу, має за нього заплатити

Саме перед моїм приїздом пройшов дощ, з чим я і привітав Шевченків. Михайло Іванович сказав:

– Я вважаю, який би дощ не йшов, це на добро. Однак раніше дощі були інші – падав собі потихеньку цілий день. А тепер – налетіло, налило, дерева поваляло, але я кажу: за прохання дощу треба платити. Дерева пиляти… Щось робити з полеглою пшеницею…

– Дуже міцне у вас господарство, просто на заздрість.

– Та ні, – заскромничав Михайло Іванович. – Є багато кращих за нас. Люди взялися за переробку, пшеницю на борошно мелють, борошно за кордон відправляють. А ми поки що робили те, що вміємо, збирали землю, обробляли землю… Може, й не брали б, якби на ній інші добре господарювали, але ж не в усіх виходить, знущаються з землі. То сіють незрозуміло коли, то збирають взимку, а то й навесні…

– Я дивлюся, у вас в агрономічних операціях головне – терміни.

– Аякже. Обов’язково зяб треба виорати, обов’язково! Тому що весняна оранка і зяб – це велика різниця! А коли виорав зяб, якнайраніше треба закрити вологу весною. У нашому дитинстві було так: 25 листопада земля замерзла, й у березні починають сніги танути, вода йде. А тепер клімат змінився, на Різдво було шість градусів тепла. Коли це таке пам’ятають у наших краях? Раніше на Різдво було 20–25 градусів морозу. 21 листопада – Михайла, казали: Михайло завжди приїздить на білому коні, тобто сніг уже лежав. І лежав до весни. А тепер і серед зими дощі йдуть, плюсові температури. Куди йде волога? У ґрунт, накопичується. І вологонакопичення зовсім не таке, як весною. Весною треба якнайскоріше заборонувати, не тоді, як за боронами йде пилюка. І вже потім відстежувати погодні умови для сівби. Ми сіємо кукурудзу 10–14 квітня. Завжди сумніваємося, чи не зарано, може, ще морози будуть. А цього року побачили, що посіви кукурудзи в перші строки, 10–12 квітня, – найкращі.

– Цього року люди ж і в березні сіяли…

– Можливо, десь на півдні, але ми так не ризикували. Та й бачимо, весна була мінлива, то тепло, то холодно… Раннє тепло нас не спокусило. А тоді ж на початку травня був морозець. Кукурудза вже посходила, але жоден гектар у нас не загинув. Деякі листочки підморозило, а інші почали розвиватися. Ранні гібриди кукурудзи в нас піонерівські, 8521…

Ціна години й хвилини

– А ви робите досліди, вивчаєте, що у ваших умовах краще родить?

– Є дослідні ділянки, тому ми і обрали дослідним шляхом DKS, Pioneer, інші гібриди. У нас же яка особливість: ми досить багато сіємо пшениці по кукурудзі. Тому нам потрібні гібриди ранні – ми у вересні збираємо кукурудзу, готуємо ґрунт і сіємо пшеницю. У нашій структурі пшениця йде по зерновій кукурудзі. Напевно, ми це з «Райзу» запозичили, у нас іде «кукурудза – кукурудза – пшениця» або «кукурудза – кукурудза – соняшник». Сою ми не практикуємо, щоб не змішувати на елеваторі. Колись на елеваторі була ситуація, коли аналізи показали, що куку­рудза – ГМО, хоча з’ясувалося, що це потрапило кілька зерен сої… Тому ми остерігаємося сої. До того ж у нас сівалки, коли пішли сіяти, то їх зупинити й переналагоджувати – непросто, адже година дорого коштує. Я читав, що у США сівба кукурудзи проходить за два дні. Ви ж тільки уявіть собі рівень організації робіт і обсяг техніки! Україна вирощує 25–27 млн т кукурудзи, а США – 320 млн! Більше, ніж ми, у 12 разів! Скільки це треба техніки й людей?!

Я замислився і відзначив про себе: не вперше Шевченко говорить про терміни та про час. Якісь особливі стосунки з часом у людини, якось вона його відчуває не так, як інші.

– Ми сіємо 7 тис. га кукурудзи, зокрема і силосної…

– А ви не думали про біоетанол, біогаз?

– Та думали, але це дуже великі теми. Поки що в нас збут є, елеватор є, сушимо ми на щепі. Сушіння не таке дороге, то ми не шукаємо добра від добра. До того ж ми віємо перед відправкою, в нас утворюється кукурудзяна мучка, відходи – ми збираємо відходи, робимо суміш. Два ковші щепи, один ківш мучки і ще може пів ковша соняшникових відходів, полови. Така суміш дає дуже велику енергію, адже щепи теж треба дуже багато… А з додаванням відходів ми її економимо й отримуємо додаткову енергію.

Ми поговорили про ідею зі щепою Анатолія Кобзаренка, і я знову подумав про час: Анатолій пішов від нас, а люди його пам’ятають і справа його живе.

Агроном – це назавжди

– Михайле Івановичу, ви ж маєте агрономічну освіту? Я припускаю, що ви самі буваєте на всіх полях.

– Так, бува таке… Робимо об’їзди, оглядаємо, даємо вказівки та розпорядження…

– А як виходить управляти земельним банком? У вас же понад 10 тис. га…

– Є і керівники на місцях, й агрономи, ми збираємося постійно на наради. В «Урожаї» працює близько 300 осіб. Людей у селі тримає молочна ферма. Роботів у нас немає, тому люди по 50 корів у групі доять, ну і фуражири, слюсарі, весь необхідний персонал… До нас приєдналося шість колишніх колгоспів, тому в нас шість великих тракторів «Джон Дір». А колись у кожному колгоспі був тракторний парк – 30 тракторів, ремонтники, зварювальники… Ще й були люди, які діставали запчастини… А тепер усе це замінює один трактор. Людей тримаємо ще й з інших причин. От коли холдинги заходять на жнива – зерно зібрали, солому розкидали, міндобрива внесли й усе. Ми ж солому збираємо на ферму і навіть на токах поставили сушарки на пшеничній соломі. Прес-підбірники в нас клаасівські, квадратні, великі. Й коли кукурудзу збираємо, солому теж збираємо, пресуємо, і вона за енерговіддачею краща, ніж пшенична. Горіти може 40–50 хв, тримати температуру. А коли на елеваторі поставили дві сушарки на щепі, то вся щепа йде сюди.

– Посадки чистите?

– Так, посадки підрізаємо, бо вони вже подекуди в поле позаходили. Є в нас закинуті хутори, де теж багато гілок збирається… Всюди потрібні люди, і є для них робота, є зайнятість. А що механізатор на «Джон Дірі»? Посіяв кукурудзу, потім чекає, коли молотити пшеницю. А в нього ж і прес є на тракторі, він сіно, солому попресує. Кормозаготівля чимало робочих рук вимагає. Кожний день косять корми, тваринництво вимогливе. Від початку тваринництво ставилося як соціальний проєкт, тобто щоб воно не завдавало збитків, але давало роботу і зарплату людям.

– А тепер воно ще й прибуткове. Скільки вам платять за молоко?

– Та вже і по 17, і по 18 гривень. Проте це недавно. Дуже масло подорожчало, тому і на молоко ціна зросла. На добу ми продаємо 24–26 т молока…

Не шукати добра від добра

– Все ж таки щодо ґрунтообробітку: ви вважаєте, що це найкращий шлях для рослинництва? Про мінімалку що скажете?

– Мінімалка у нас програє оранці, ми багато експериментували. По оранці в нас кукурудза дає більше на 20 ц, ніж по дискуванню. Ми хіба що перейшли на глибокорозпушування. Коли обробіток робимо після кукурудзи під пшеницю, в нас іде Tiger, глибокорозпушувач. Порівняно з оранкою врожайність майже однакова. Глибоке розпушування обов’язково треба робити раз на два-три роки по оранці. Річ у тім, що коли ми вносимо гній, його бажано переорати. Навесні головне якнайшвидше закрити вологу. Колись Володя їхав полями й запитав мене: «Чому на одному полі кукурудза добре пішла, а на іншому ледь-ледь проклюнулася?» – «Дуже просто, – відповідаю, – де пішла в ріст – там оранка, земля чорна і добре прогрілася. А по пожнивних рештках земля пізніше прогрівається». Колись було восени ми орали, і пішов сніг. Ми сніг приорали, а навесні він довго не танув у ґрунті, тримав холод. Хоча надалі, якщо дасть Бог, треба і в мінімалку йти, й у Strip-till. Однак поки що ми тримаємося найпродуктивніших напрацювань.

Шевченко знову сказав: «Від добра добра не шукаємо», і його здоровому консерватизму мені нічого було заперечити. Тим більше я не знаю, які тут ґрунти, можливо, оранка і є найкращий варіант для отримання високих урожаїв. Сумщина край суворий.

– То ви, якщо вносите гній, напевно, зменшуєте кількість міндобрив?

– Ні, ми норми внесення не зменшуємо. Коли ми збираємо пшеницю, обов’язково 100 л КАСу вносимо для того, щоб перегнивали рослинні рештки. Коли сіємо озиму пшеницю, одразу даємо і добрива. А під кукурудзу вносимо з осені Технограм (польське доб­риво, по 150–200 кг), з осені й весною – 32-й КАС (100 восени й по 150–200 весною). КАС дуже здорожчав, то ми й балансуємо – від 200 л на 100 л переходимо… А коли кукурудза вегетує, вносимо мікродобрива за технологією.

– Ви робите аналізи ґрунту, складаєте карти полів за основними елементами?

– Ми робили, але ще не дійшли до того рівня, щоб вносити по картах. У нас головний лімітуючий фактор – волога. Якщо хороше зволоження, то й міндобрива дають хороший результат, а якщо вологи недостатньо, то й добрива ефекту не дадуть, більше їх внесеш або менше… Ми обираємо золоту середину (це як у Леонардо Да Вінчі, але про це згодом. – Ю. Г.).

– А полив не рятує?

– Полив у наших місцях проблемний… Думали ми про нього, але забирати воду з ґрунтових пластів, я вважаю, – це забирати у майбутніх поколінь, онуків, правнуків. У нас тут тече Сула, але вона не дуже повноводна, це не Дніпро. І ми дійшли думки, що нема звідки забирати… Це якби овочі вирощувати, то без поливу не обійдешся, або сад, він теж без крапельного зрошення неефективний, а ми кукурудзу й так виростимо. Колись до війни я був у Криму, так там кукурудза на поливі така висока й гарна була… А ми будемо сподіватися на природу, наша справа вчасно виорати восени, вчасно закрити вологу весною та зберегти те, що дає природа. Крім того, ми ж спілкуємося з колегами, хто зай­мається поливом.

Нам колись і Моторний, царство йому небесне, розповідав, як йому викручували руки з платнею за воду… Крім того, дозвільні документи, до чого не візьмися, чи елеватор будувати, чи полив, чи щось споруджувати – це забирає стільки енергії та сил, що на саме будівництво менше йде. Скільки ми говоримо, скільки міняється міністерств, урядів – і ніхто нічого, віз і нині там. На півд­ні ж України нічого не можна зробити без зрошення, без води, дайте ж працювати господарствам. Ясно, що війна забрала всі кошти й ресурси, держава не має нічого, та ще й окуповані території поблизу – щось збудуєш, а потім це розіб’ють. А якщо взяти перспективу України, то ясно, що південь має бути на зрошенні. Що там вирощувати, пшеницю-кукурудзу чи овочі, це вже треба думати по структурі збуту і попиту… Тому в нас така ситуація з поливом і таке ставлення до нього.

За методом єгипетських жерців

– Яка у вас середня врожайність при дотриманні золотої середини в усьому?

– Пшениця у нас дає 50–60 ц, але ж річ у тім, що ми сіємо по поганому попереднику – 80–90 % по куку­рудзі зерновій. 100 ц кукурудзи – не дивина сьогодні, але буває 120–130. Соняшник, третя наша культура, дає 32, до 40… Ріпак не сіємо. Маючи елеватор, ми зробили ухил саме в кукурудзу, по всіх поперед­никах сіємо кукурудзу. Все залежить від полів, від гібридів – може дати 150, може дати 80. І від посухи залежить. Узяти насіння DKS – воно дорожче, але якщо сприятливі умови склалися, дає врожайність на 30–40 ц вищу, а от якщо посуха, розриву врожайності вже не покриє. А звідки ж ми можемо знати, буде сухе літо чи ні? Якщо літо сухе, то варто б сіяти куку­рудзу з малим ФАО… Однак і тоді втратиш у врожайності…

– Михайле Івановичу, ви господарюєте з 1996 року…

– Ні, це я самостійно відтоді господарюю, а агрономом я працюю з 1982 року.

– Добре, на сьогодні ви вже 42 роки агрономствуєте. І що, ви досі не знаєте, яке буде літо?! – запитав я напівжартома.

– Еее, нє, не знаю, – посміхнувся й Михайло Іванович. – Наприклад, цього року було дуже багато вологи в ґрунті навесні. І все ми зробили вчасно, закрили вологу – і доб­рий розвиток рослин був, а пішла посуха, і сантиметрів 5–6 – суха земля. Потім пішли дощі й усе ожило: кукурудза стала темно-зеленою, забрала весь азот. Росте й сміється. Якби посуха ще трохи потривала, накопиченої вологи б не вистачило. А ви кажете: господарюєш, то повинен знати…

Я побудувався на батьківському подвір’ї, де й народився. Там стоїть батьківська хата. Залишив її як реліквію. Коли ще ходив до школи, у погребі збиралася вода, піднімалася. Перед тим батько всіх шикував: давайте, виносимо картоплю, бо підходять ґрунтові води. А коли я побудувався, то зробив погріб під хлівом, і зробив його глибшим, ніж був у батьків. І вода в ньому піднімалася доволі часто. Тепер змінився клімат. Коли я був школярем, у батьківському погребі вода була чи не кожний рік. Останні 30–40 років у батьківському погребі води не було. А в моєму під хлівом періодично була. І цього року в січні чи в лютому пішла вода в моєму погребі. Що це означає? Вода згори пішла до ґрунтових вод і підняла їх. О, кажу, це нормально, хоча й незручно, треба в погріб чоботи взувати, щоб банки брати… Однак вода зовнішня з’єдналася з ґрунтовими водами, ґрунт насичений вологою, і це дуже добре. Проте вже тепер вологи малувато, надто велика спека…

– Колись давненько я в лютому полетів до Єгипту… Що там було тоді, пара годин від Борисполя…

– Та ні. Три з половиною години.

За цим коротким зауваженням Шевченка я подумки відзначив, що людина ретельно шанує час, що в Єгипті він точно був один раз, що оцей шлях до золотої середини – робота дуже чітка і прецизійна.

– Ну добре… Три з половиною… І я поплив круїзним пароплавом по Нілу до Луксора. Я побачив місто, збудоване 2,5 тис. років до н. е., тобто має воно 4,5 тис. років… І мені показали колодязь, який сполучувався з Нілом. Жерці зазирали до нього і за рівнем води вираховували, який буде врожай і скільки податків отримає казна. Я подумав: йолки-палки, а у нас же зовсім усе навпаки порівняно з системою, яка була 4,5 тис. років тому. Нагорі сидить якась камарилья і визначає, скільки треба їм платити, незважаючи на те, який у нас урожай! Однак цей колодязь – це ж точно ваш погріб. Ви, як давньоєгипетський жрець, визначаєте рівень вологи!

– Я такої історії не чув!

Я був радий, що зміг потішити Михайла Івановича, тому що твердо вважаю: якщо люди в нашому віці неспроможні один одному якусь радість передати, то й приятелювати їм не варто.

Старий гарт, стара школа – нове обличчя територій

– А все ж таки бобові ви недо­люб­люєте? Он, Віктор Григо­рович Гала, недалеко від вас, робить ставку на горох, і частенько у нього 4,5 т виходить…

– Горох – нестабільна культура, ціна на нього то є, то немає. А ми склали сівозміну так, що вона дає непоганий прибуток будь-коли, і тримаємося цієї стабільності.

– Ви збудували величезну структуру, я вважаю, що 10 тис. га з елеватором, вагонами-зерновозами, з фермами, своїми автозап­равками… Це, можливо, не вражаюча величина, але в Європі такого не знайдеш. Проте, бачу, за максимальними врожаями ви не женетеся. Це для вас не голов­не. А що ж головне?

– Та хто його зна… Стабільність, напевно. От дивіться, щодо тваринництва – з корови можна за кілька років усе видушити – і вже немає її. Ми стараємося сім-вісім лактацій утримувати, здаємо корову, коли вона вже дуже стара. Проте намагаємося тримати якнайдовше. У Сумах у нас була нарада, там шукали золоту середину, як добитися, щоб і лактацій було більше, і продуктивність вища. Думаю, ми близькі до цього – преміксів не даємо ні коровам, ні свиням. Молочна продуктивність у нас під 9000 кг, цілком задовільна. У людей є й 11, і 12 тис., але ми літом даємо тільки люцерну, суданку, вважаємо, що природні вітаміни й елементи здоровіші для тварин. Сіно даємо і влітку, не так багато, як взимку, але даємо. У роздріб продаємо 2 т молока, машиною возимо людям. І люди нашим молоком не нахваляться. Висока чистота, висока якість. Жирність молока понад 4 %, взимку більше. Тваринництво взагалі не надто вигідне, але тримаємо. От ви кажете: максимальний прибуток… Все ж таки люди працюють, ходять на роботу на ферму, отримують зарплату, їм не треба десь по заробітках їздити. А зробити так, щоб у селі працювали п’ятеро, а для інших немає роботи – якось рука не піднімається до такого.

Он як. Виявляється, напівсоціальні проєкти Шевченка – це не тільки про бізнес. Це і розвиток територій. Я бачив порожні села на Сумщині, це страшно. Мороз по шкірі буквально. А завдяки турботі Михайла Івановича села напов­нені життям. Це соціальна відповідальність бізнесу.

– Ми старого гарту… Можливо, молоді думають інакше, що прибуток – це головна мета бізнесу, а ми, як склалося, так і працюємо.

– Воно ж не само так склалося. Це ж ви так склали.

– Брали ферми, робили реконструкцію, іноді на фермі один фундамент був. Старалися користуватися власними коштами, а кредитів брали дуже мало. Ризикувати ми не любимо.

 

Консерватизм з інноваціями

– А як ви починали господарювати?

– Та були загальні збори… Йшлося про те, що треба по-хазяйськи підходити, берегти обладнання, інвентар… Я встав і сказав, що вважаю, колгоспна система не здатна існувати, треба нам створити підприємство селян-одноосібників. Хто хоче, виходьте з колгоспу з паями і приєднуйтесь до мене. Голова колгоспу забігав: Шевченко розвалює колгосп. Тоді ж ще й партія була на місці. Так що мені не дали створити таке підприємство, тому я пішов у район – де, питаю, землі в постійне користування для фермерства. І мені виділили 48 га, на яких я почав працювати сам. З капіталу в мене був цукор, тоді механізатори й агрономи заробляли по 5–6 т.

Почав господарювати, сіяли цукрові буряки. Приїхала сільгосптехніка, трактор, сівалка, посіяли буряк, а сапали його і теща, і мама, і сестра, і дружина, і бригаду наймали з Західної України… На другий рік ще додали 50 га, а на третій – уже прийшли люди, в яких колгосп валився, попросили взяти під своє крило. Тоді цілими колгоспами йшли. Просилися в районі: нехай би нас Шевченко прийняв. А в районі були не проти, навпаки, дзвонили: от би ти взяв то те село, то те село. Тоді холдингів не було. Так додавали, додавали землю… Були комбайни «Нива», «Джон Дірів» не було, кредитів не брали, боялися розоритися.

Думаю я про господарювання Шевченка, і перше, що спадає на думку: здоровий консерватизм, такий, як у Британії, – панування раціональності й мінімізації ризиків. Однак щось муляє і випадає з системи. Що саме? Елеватор на 70 тис. т, 54 вагони-зерновози й автозаправки. Це три окремих бізнеси, кожен з яких потребує великих інвестицій і фахового персоналу, кожен з яких має певні ризики й специфіку управління, конкурентне середовище і необхідність розвитку. Правда, Шевченку пощастило, у нього цим займається син, Володимир Михайлович Шевченко. Проте з такими бізнесами господарство постає в абсолютно іншому фокусі, це вже не консерватизм, це насправді, попри всі застереження, справжнісінькі інновації. До яких Шевченко зовсім не схильний – він класик і традиціоналіст. Він господар старої школи, налаштований діяти так, щоб був прибуток і менше небезпек. Не новатор. Проте – як? Як це уживається в одному господарстві, ще й робить його стабільно прибутковим й ефективним?

– А ціна ж на зерно, коли починали, коли потроху збирався земельний банк, була зовсім ніяка?

– Ніяка! Проте якось потроху кінці з кінцями зводили. Тоді нам запропонували господарство заводу АТС, майновий комплекс, ми погодилися взяти. Уклали договір із фондом держмайна, використовували трактори. Був там невеликий тік. Потім я пішов до керівника ДАП «Хліб України» Рішняка Івана Миколайовича, кажу: «В районі не буде сіятися 8 тис. га, давайте ми візьмемо 1000, щоб бур’яни не росли». Він відповідає: «Ти помиляєшся, не 8, а 18 тис… Що тобі треба?» – «Дайте тонн 200 зерна». Написали – з віддачею. Посіяв я рядовий ячмінь по пирію – врожай був невеликий, зрозуміло, але віддавати не було чим. Я йшов просити продовження на наступний рік. Мені відповіли: «Ну нехай, але ж ти прийшов, а більшість узагалі не віддають і не збираються!». Ми розрахувалися на наступний рік.

Однак от про ваше запитання – ви казали, що на зерно ціни не було, але ми сіяли багато цукрових буряків. Зерно треба сушити на току, а буряки ми одразу везли на завод, і ціна на них була непогана. Вони давали рентабельність, і завдяки бурякам ми піднялися. Наймали людей із заходу України сапати. Готували їм обіди… Був у мене приятель у Липовій Долині, каже: «Дивись, Михайло, он люди кредити беруть, купують «Джон Діри», комбайни. Може, і нам треба?». Я відповідаю: «А ти банк можеш кинути? Не можеш, совість не дозволить? А ті, що беруть комбайни у кредит, рік відпрацювали і пригнали комбайни, поставили під банком, віддавати кредити нічим». Ми, зростаючи, йшли по лезу ножа, щоб обробити землю, виростити врожай і в кредити не влізти.

– Як же сталося, що у вас з’явилися «Джон Діри»?

– «Джон Діри» з’явилися не нові, але вони й зараз працюють, хоча, звісно, потребують вкладень… Поруч був «Райз», із ними співпрацювали. Є такий політик, який виступає й каже, що власні кошти повинні йти на розваги, а вести діяльність бізнес має за кредитні кошти. А ми все робили за власні гроші. Попервах і сім’я була в скрутному становищі. Дружина в мене працює головним бухгалтером, завели ми вдома свиней, щоб якісь кошти були, і гроші за них складали окремо. Потім купуємо дизпаливо, а грошей бракує. Я до неї, вона каже: ну гаразд, і докладає з сімейних коштів. Сім’я жила в умовах жорсткої економії… Я спілкувався з Віталієм Цехмістренком. От каже: «Навіщо ти сієш той ячмінь, овес… Я взяв кредити, зробив реконструкцію заводу, побудував елеватор за кредитні кошти». А потім долар так скакнув, що врятувало його тільки те, що кукурудзу викупив Аграрний фонд і дав йому можливість розрахуватися з банками… Сина його пам’ятаю, йому тоді років 12 було, бігав він навколо нас, коли розмовляли…

– Син його, Григорій, загинув під Бахмутом… Прилетів із Канади воювати в ЗСУ…

– Він не зміг інакше. Світла йому пам’ять.

– От сиджу і думаю, був крутий «Райз» – і де він тепер? А ми з вами сидимо за борщем, сало їмо… Ніхто не знає, яка система господарювання краща.

Якби не війна

Війна була незримо присутня всюди, в кабінеті висіли прапори відомої штурмової бригади…

– Допомагаємо. Ми ж не знаємо, чи є там достатня підтримка держави, чи немає… Однак намагаємося, щоб не було це голосно й публічно, бо скажуть, тому дав, а тому не дав, тому багато дав, а тому мало… Не розголошуємо, таке в нас кредо. Оплачуємо рахунки за ремонт машин, деякі машини повіддавали на фронт…

– На початку війни, напевно, і ваші заправки працювали для війська?

– Було…

– Ваші сусіди займаються різними бізнесами для душі, оленів розводять. Не їздили подивитися? Гарно.

– Немає часу, – похмуро відповів Шевченко.

– Отаке, зараз немає часу, а потім буде час, але не буде вас.

– Ні, я це розумію, що треба й про себе дбати, але поки здоров’я не підводить… Періодично не підводить… У деяких господарствах засновники поставили керуючих, самі іноді приїздять і контролюють, але в нас таке не проходить. Треба всюди бути самому, наглядати, підказувати.

– Що ж, у вас склалося своє відчуття землі, умов, людей… Коли ви відчуєте, що воно вам треба, воно у вас буде.

– От якби в нас елеватора не було, про яку кукурудзу б ішла мова? Куди возити? Ми ж відмовилися від газу, щепою здешевили сушіння… Можна було б багато будувати, але – війна… Треба йти в сонячну енергетику, вітрову. Царство небесне Анатолію Кобзаренку – ідея його жива, він хотів збудувати електростанцію на щепі, але війна призупинила цей рух… У нас у війську близько 30 осіб… Тракториста поранили під Лиманом, довго лікували, а ветлікар пропав у полоні, немає й сліду… Ніби десь упізнали його на кацапських сайтах, поранений, нога перебита. Проте ніде не значиться у списках…

– Будемо сподіватися, от днями був випадок, коли жінка в репортажі про обмін упізнала сина, якого вже й поховала, й відплакала.

– Це найбільша наша біда зараз, що російські фашисти творять, й енергетику розбили, зруйнували міста. Страшно, що відбувається. Дошкульно, що Україна ж уже вийшла на хороший рівень, застосовує такі технології… Не тільки в сільському господарстві. Можна було б працювати, розвиватися. Російські фашисти гірші від німецьких: ті залишали підприємства, людей, а сучасні фашисти – варвари, вони все знищують під корінь. Ніякого здорового глузду, совісті… Українців повбивали, а скільки своїх поклали? Пів мільйона, і всім усе байдуже.

– Поки ми не зламаємо хребет цій імперії, діла не буде. Не думав, що це на нашу долю випаде.

– Ніхто не думав. Глобально ж у людства багато проблем: і клімат, і посухи, і голод в Африці, велика злиденність населення… Треба не озброюватися, а витрачати кошти на вирішення проблем планети, а путін зробив таке, що сьогодні буде озброюватися той, хто й не планував, і згортати соціальні програми… От жила собі Швеція, оборонний бюджет у них був скромний, а тепер треба і в НАТО, і літаки будувати, й ракети купувати… Це ж за рахунок освіти, культури…

Автозаправка з маркетом – для людей

Ми вибралися до поля, стали в пшениці, і я, зображуючи з себе великого експерта, припустив, що там стоїть 6 т / га. Михайло Іванович не заперечував, але поле на жнивах показало 74 ц.

74 ц з попередником кукурудзою – ой як непогано, ще й жнива прой­шли не пізно, пшениця не встигла ані захворіти, ані намокнути. Якість має бути високою. А щоб якість була високою, треба обов’язково внести у фазі молочно-воскової стиглості по 8–10 кг/га карбаміду.

– Колись куркулів вибивали, хто працював, тепер інший іспит нашій землі… – скрушно похитав головою Шевченко.

– Проте ж ми тоді вистояли й тепер вистоїмо.

– Так, вірити треба в добре і руки не опускати. От соняшник наш – насіння брали й у «Сингенти», й у ЛНЗ… Посіяли на початку квітня, нормально він почувається. Наші колеги на кордоні, кажуть, теж і відсіялися, і доглядають. Дивляться: за кордоном трактор виїхав, то й наші виїжджають, значить, обстрілів не буде. Ну нічого, вистоїмо. Аби втрати менші були…

– То у вас елеватор здебільшого для власних потреб?

– Так, але з запасом потужності, послуги ми теж надаємо. Це нас рятує, коли вагони стояли місяці, поки міст відновили… Елеватор нам проєктував «ЕлМаш» із Карлівки, будував ПП «Рубін», оцинкований метал фінський, обладнання робило «Лубнимаш», силоси, норії, – розповів Володимир Михайлович. – Ми скористалися державною компенсацією у 25 %, ще й вітчизняного виробника підтримали. Яким очікуємо цей рік? Наш елеватор готовий, скільки б не прийшло зерна, переробити, висушити й відвантажити. Якби тільки не впливали зовнішні фактори. Якщо будуть вагони та збут, ми можемо відвантажувати. Проте ж є ще такий фактор як відключення електроенергії. Ми можемо цілодобово працювати на генераторі, але ж тоді в рази збільшиться собівартість наших послуг. Ми працюватимемо як звично, але затрати будуть значно більшими.

– Якщо брати елеватор як окремий бізнес, ви очікуєте цей рік прибутковим?

– Зрозуміло, що ми плануємо прибуток. Урожайність очікуємо непогану, недавно пройшли добрі дощі. Раніше ми заповнювали силоси й чекали січня, лютого, коли ціна на зерно зростає, а зараз, через війну, можливо, й одразу будемо відвантажувати. Тож ми прогнозуємо непогану врожайність, але не можемо прогнозувати цін на зерно, чи будуть проблеми з портами, чи буде нормально йти відправка вагонами…

Ми постійно працювали з логістичною компанією і, коли придбали вагони-зерновози, віддали їм в оренду, але, коли нам потрібно вивезти власний урожай, вагони для нас є завжди, беззаперечно. Вони нам платять за оренду, ми платимо їм за логістичні послуги.

– А ваша автозаправка – чи вона вигідна? Вона ж у вас одна.

– Ми створили її, коли вийшли вимоги з ліцензування ємностей зберігання палива в господарствах. Ми вирішили зробити цент­ралізовану заправку, з обліком та лічильниками, але в процесі реалізації цієї ідеї пішли шляхом роз­вит­ку інфраструктури місцевості. У нас на 25 км немає заправних станцій на дорогах. І ми зробили її доступною для населення. Зробили з маркетом, з кав’ярнею.

– Там навіть продаються різноманітні сорти крафтового сиру.

– Так, це наш місцевий виробник, фермер, який таким чином і рек­ламує свою продукцію, і частково реалізує.

*****

Шевченки – люди неговіркі й не публічні, їм не потрібне визнання й увага. Їх пристрасть – робота і власна справа, вони розвивають середовище, в якому існують, роб­лять його комфортнішим і цивілізованішим просто тому, що їм так звично жити, бути господарями, поважати людей.

Михайло Іванович не замислюється над тим, що він не тільки послідовник єгипетських жерців, які вивчали прогноз вологи для майбутнього врожаю, а ще й має стосунок до Відродження і Леонардо да Вінчі, оскільки все, що він робить, вираховується формулою золотого перетину. Це формула гармонії. У бізнесі це називається баланс, не тільки бухгалтерський, це баланс між витраченою енергією й отриманим прибутком із мінімізацією ризиків.

Це велика місія, і Шевченки виконують її з честю.