Обнімаю, дорогий читачу і дорога читачко! Ще один День Незалежності зустріла наша Україна. Ворога тримаємо на відстані, нищимо щосили, палимо його нєфтянку і бензоколонки, нафтогони й газогони, колошкаємося в дипломатії зі США, Угорщиною, Словаччиною й тепер із Польщею, збираємо врожай. Останнє – найуспішніше. Я завжди, роблячи прогноз валового збору, швидко забуваю цифру, але, здається, ми до неї точно наближаємося. В нашій справі, експертів-аналітиків, го­ловне – не наробити помилок із деталями. От передбачив, що буде 54 млн т. А по факту – 70 млн т.

– Шо? А, та я ж без олійних і бобових прогнозував.

– Гаразд… А якщо буде 85 млн т?

– А… Так я ж без картоплі та буряків прогнозував.

Проте, попри всі пальцемвнебо прогнози, я страшенно тішуся, що міцними й фаховими дядьками стають наші молоді хлопчики – я бачу їх в ІМК, у «ТАС-Агро», у «Харвесті», всюди. На величезних просторах вони вирощують величезні врожаї. І спростовують припущення, ніби на нас найшли чотири вершники Апокаліпсису або десять кар єгипетських.

Я гадаю, не так воно.

Коли в Україні так крали, аж свистіло з-під рук, коли закони писалися, як шляхтою для черні перед Коліївщиною, я скрипів зубами й говорив: важкий шлях до цивілізації, зате без війни. Ярмо оптиміста – отримувати батоги долі й орати далі. Песимісту краще. Він увесь час готовий до удару по хребту і тільки зітхає: я ж казав.

Найгірше українцю. Його доля найтяжча. Він і ліричний, як оптиміст, і ридає, мов песиміст, і лютий, як звір, отримуючи батогом по хребту від такого самого українця. Отже, без війни не вийшло. Отже, треба перемагати. І я гадаю, це не кари єгипетські, а випробування віри. А це найважче.

Сідайте, скажіть Дарині, щоб всипала вам борщу, налляла гранчак, і слухайте. Та стійте, куди ви одразу гранчак… Почекайте, сало й огірки нікуди не втечуть. Слухайте. У мене для вас італійська історія. Римська.

Давньоримська. Було це, коли літочислення ще до першої сотні не доходило від Христа. І був за імператора Тита (79 – 81 рр. н. е.) один військовий командувач, мав ім’я Плакида. Ніби як козацьке звучить. І був він доброю людиною, допомагав злиденним. От прокинеться вранці, покришить ворогів на капусту, на криваве клоччя, а потім подає жебракам, являє милосердя до сиріт і так далі. Мав добре серце. Такі бувають люди. Й одного разу на полюванні Плакида переслідував оленя, а той забіг на гору та обернувся до нього: між рогами оленя сяяв хрест і на ньому – Спаситель. Стався діалог між Христом і Плакидою. І тоді Плакида здобув віру. Повернувся додому і розповів дружині Феофистії (а вона в нього була красуня і модель). Вона, на диво, розповіла йому, що бачила сон, й уві сні Христос сказав їй, що прийдуть вони до нього всією родиною.

Згодом Плакида конем поїхав на те місце, де бачив оленя, і знову здобув одкровення. Христос сказав йому, що все це не безплатно, а будуть Плакиді тяжкі випробовування віри. Ну а що було Плакиді робити? Мусив покивати головою та їхати домів.

І тоді на дім і господарство Плакиди впав морок бід, померли всі слуги і стався падіж усіх тварин, усіх викосив ковід, ящур та АЧС. Нещасний Плакида взяв дружину, дітей і майнув шукати кращу долю, кораблем поплив до Єгипту. Та власник корабля страшенно зажадав його дружину, красуню і модель, і висадив Плакиду з синами на берег, а дружину залишив у себе.

Плакида продовжив свій шлях, і нове горе спіткало його. Переправляючись через бурхливу річку, він одного сина переніс і повертався за другим, коли одну дитину вхопив лев, а другу вхопив вовк.

І цей драмат стоїть перед очима, і кров холоне в жилах від цієї картини: самітній воїн посеред бурхливої річки, в якого доля щойно забрала дім, хазяйство, дружину та обох синів. Плакида підняв очі до небес, а свинцеві небеса тільки блиснули вогнем і обілляли дощем бідаку. Мало хто втримався б від ридань на березі тієї річки, але не ми, бо кожний утратив у цій війні хто майно, хто житло, хто близьких, хто друзів. Проте ми не втратили віри. Не втратив її і Плакида. З тією різницею, що Христос Плакиду завчасу попередив, а нас – ні.

Та й це не все. Плакида пішов до поселення Вадісс (я не знайшов його в інтернеті) і найнявся до якоїсь агрофірми робітником, працював там 15 років. І не знав, що пастухи відбили у звірів його синів, і вони жили десь поблизу, по різних берегах річки. І не знав Плакида, що нечестивий кораб­левласник швидко помер від жорс­токої хвороби, а дружина Плакиди, модель і красуня, залишилася недоторканою, жила в мирних трудах. Так вони й гарували, не маючи зв’язку та інформації, що найдорожчі люди – десь поруч.

Уже й імператор не раз змінився, й от Траян (98 – 117 рр. н. е.) встряв у важку війну і згадав полководця Плакиду. І відправив друзів Плакиди шукати його, бо здавалося, саме Плакида міг би покришити на капусту ворогів, бо мав до цього хист і талант. Друзі об’їхали купу громад і врешті прибули до поселення, яке я не знайшов в інтернеті. Старі пергаменти кажуть, що зустріли Плакиду в полі на роботі, він сторожив хліб. Історія й так виходить занадто довгою, тож не зупиняймося на цьому факті, хоча я, коли тільки починав працювати в агро, був здивований тим, що в одній агрокомпанії працювало 238 фахівців, половина з яких – охорона. Плакида намагався приховати своє ім’я, але хлопці впізнали побратима, бо на шиї мав характерний шрам, бойову рану. Дізнавшись, що імператору потрібна його допомога, Плакида повернувся до Риму і знову став воєначальником, а особистий бренд мав потужний, тож до нього прийшло багацько новобранців. Воювали славно. Особливо припали до душі воєначальнику два молодих воїни, два друга, які відзначалися кмітливістю й сміливістю. Звісно, це були його сини. Які й не відали, що вони брати, аж поки не почали розповідати біля вогнища хто звідки. От же було радості. Ще й цю розмову чула жінка, на подвір’ї якої солдати палили вогнище. Звісно, це ви­явилася їхня мати, але не відкрилася їм, а пішла до воєначальника просити дозволу слідувати за військом і – впізнала в ньому свого чоловіка. Вона розповіла йому про синів, і так щасливим фіналом мексиканського серіалу мала б завершитися ця історія, якби це була суцільна вигадка. Проте, здається, не так. Війна закінчилася перемогою, бо Плакида таки був видатним спеціалістом. Він повернувся до Риму з почестями. Однак музика грала недовго – змінився імператор, ним став Адріан (117 – 138 рр. н. е.), який зажадав відсвяткувати якісь події жертвоприношенням римським богам. Зрозуміло, Плакида не брав у цьому участі. Імператор лютував. Зараз вигнали б полководця послом до Великобританії, а тоді все було гірше і коротше. Плакида пояснив, що вірує в Христа, що віри своєї не зречеться, бо Христос дав йому і випробовування, і нагороду за віру, але суперечити імператору – кепська ідея. Імператор подав до суду на Плакиду, і суд прирік його та сім’ю на роздертя дикими звірами. Далі все сумно. Звірі не торк­нулися людей. Тоді приречених просто спалили. Вони не згоріли, залишилися сяючими, бо святі, але покинули цей світ. У християнстві Плакида мав ім’я Євстахій.

Мабуть, читачу, ви дивуєтеся, навіщо я все це вам навішую. Просто мене вразив цей образ: людина по груди у воді посеред бурхливої річки – у неї забрали все, крім віри.

Кожен підприємець хоч раз у житті в таку річку потрапляв. Коли, здається, немає надії. Проте випливали. Завдяки вірі. Зараз ми всі по груди в цій річці. І коли я їхав на «Битву Агротитанів» через Київ, усипаний після нічного бомбардування битим склом і цеглою, саме почувався самітником посеред річки…

Віра нас урятує.

Ну, і ще обіцяні тисячі разів «Грім», «Фламінго», «Нептун», і ще безліч важкого залізяччя з вибухівкою. Ще б полководця пошукати, але я навіть села того в інтернеті не знайшов.

Тепер ви вже можете посьорбати борщ, бо охолов, і випити горілки. Не хочеться? І мені не хочеться.

Рубіж у нас. Середина річки. І мало що залишилося, але віра в Перемогу незламна. Жнивуймо і борімося.

Віримо. Віримо. Віримо.

В Бога, в ЗСУ, в Перемогу.

Обнімаю.

Ваш головний редактор