Як українські холдинги лякають сімейні європейські ферми

«ЗЕРНО» вже пропонувало читачам статтю з цієї теми добре знаного в нас Жан-Жака Ерве. Продовжуємо запрошення до дискусії тезами з роботи Ельзи Реньє та Орлі Катало з IDDRI – французького аналітичного центру для сприяння переходу до сталого розвитку. Ельза Реньє є науковою співробітницею IDDRI, яка працює над дослідженням політичної та законодавчої динаміки європейської аграрної системи, з акцентом на тваринницькому секторі. Орлі Катало – директор програми «Сільське господарство та продовольча політика» у Франції. Далі – стислий переказ деяких тез дослід­ження «Український аграрний сектор: огляд та виклики у світлі можливого розширення Євро­пейського Союзу», що була торік замовлена та представлена IDDRI.

Українське агро – це не лише холдинги

Аграрні перемовини вважаються чи не найскладнішими в процесі вступу до Європейського Союзу. Чутливість перспективи розширення, що сприймається як додаткове випробування для і без того крихкої фермерської спільноти ЄС, була продемонстрована ще 2022 року ворожою реакцією багатьох європейських фермерів на наплив безмитної української продукції на спільний ринок.

Однак дебати про саму природу українського сільського господарства, його динаміку та відносини з ЄС залишалися малопомітними, хоча інтеграція України й спричиняє гостре занепокоєння в певних секторах.

Сільське господарство України, як і багатьох колишніх радянських республік, зчаста представляють як двоєдину структуру: дуже великі господарства площею в кілька сотень тисяч гектарів співіснують із невеликими фермами, що мають щонайбільше кілька гектарів. Цей примітизований погляд приховує розмаїття фермерських господарств різного розміру, статусу й орієнтації. Офіційна українська статистика розрізняє фермерські господарства, зареєстровані як комерційні підприємства, та малі форми, що організовані навколо домогосподарств і не підлягають реєстрації. Хоча цей формат часто залишається поза увагою, на 4 чи 5 млн сільських домогосподарств припадає 32,1 % виробленої в країні продукції. Вони обробляють майже п’яту частину орних земель країни на полях, розмір яких здебільшого не перевищує 1 га.

Комерційні сільськогосподарські підприємства – це 67,9 % вироб­ництва. Їх також можна класифікувати за різними категоріями. До 2018 року офіційна українська статистика розрізняла «фермерські господарства» (не плутати з сільськими домогосподарствами) та інші сільськогосподарські підприємства. Звідтоді єдина офіційна категорія стала охоплювати близько 40 000 підприємств сільськогосподарського виробництва в Україні, попри відчутні відмінності в їхніх розмірах, методах управління та ведення сільського господарства (з погляду капіталомісткості й рівня технологій).

Сімейні фермерські господарства є найменшими: середній розмір становить від 50 до 100 га, що робить їх схожими на французькі фермерські господарства, які пересічно мають 68,6 га. Ці господарства покладаються здебільшого на працю членів сім’ї.

Сільськогосподарські підприємства (так звані першого покоління) завбільшки в кілька сотень або навіть тисяч гектарів безпосередньо походять від колишніх радянських колгоспів чи радгоспів.

Агрохолдинги, або сільськогосподарські підприємства другого покоління, є найбільшими: вони можуть охоплювати сотні тисяч гектарів і зазвичай складаються з материнської компанії, котра контролює кілька виробничих ділянок площею в кілька тисяч гектарів (часто це сільськогосподарські підприємства першого покоління). Агрохолдинги інтегровані горизонтально, тобто вони контролюють увесь ланцюжок створення вартості від вироб­ництва до експорту. Десять найбільших агрохолдингів контролюють 2,6 млн га сільськогосподарських угідь, або 8 % української ріллі.

Українські підприємства характеризуються дуже низькою диверсифікацією та високим рівнем механізації. Кукурудза, пшениця та ячмінь становлять 97 % вироблених зернових, натомість соняшник, ріпак і соя – 99 % олійних культур. За винятком курятини та меншою мірою свинини, фермери майже відмовилися від вироб­ництва продукції тваринництва через вищу вартість входження в ці сектори. Навіть сектор курятини в Україні є висококонцентрованим: шість компаній відповідають за 90 % виробництва.

На противагу цьому, сільські домогосподарства, що залишаються поза радарами, складаються з невеликих змішаних мікроферм, які вирощують продукцію для особистого споживання та для продажу на відкритих ринках. Вони відповідають за основну частину виробництва картоплі, овочів, фруктів і ягід, молока та яловичини в країні й покладаються переважно на ручну працю членів сім’ї – лише 22 % мають доступ до машин і сільськогосподарського обладнання та мало використовують синтетичні засоби виробництва.

Ці радикально різні моделі відіграють різну роль і в економіці України. Тоді як саме сільські домогосподарства забезпечують продовольчу безпеку країни, агропідприємства є основними постачальниками іноземної валюти. Понад 40 % українського експорту припадало на аграрний довоєнний сектор, і ця частка ще більше зростає під час війни – 2023 року агропродовольча продукція становила 60 % українського експорту. Саме тому великі сільськогосподарські підприємства мають стабільну прихильність органів державної влади, які підтримують їх за допомогою пільгового оподаткування.

Водночас сімейні фермерські господарства та меншою мірою сільськогосподарські підприємства першого покоління, безсумнівно, є тими, на які агрохолдинги впливають найбільше. Ці структури – прямі конкуренти агрохолдингів за ринки збуту або за доступ до землі. Маючи у своєму розпо­рядженні більший капітал, агрохолдинги дістають кращі землі. Кредити, зазвичай, недоступні для фермерських господарств із розміром земельних угідь менш як 500 га, що обмежує їхню здатність розвиватися та конкурувати. Сімейні фермерські господарства, котрі репрезентують більш як половину українських аграрних підприємств, зараз перебувають під загрозою через тиск великих гравців.

Чому українське агро так лякає і чи не впаде воно само

Конкурентоздатність українського сільського господарства ґрунтується на кількох чинниках. Перший – природний. Україна має велику сільськогосподарську територію з ґрунтовими та кліматичними умовами, які є дуже сприятливими для виробництва. 2021 року країна мала 41 млн га сільськогосподарських угідь, з них 33 млн га ріллі, з котрих половина – чорноземи. Клімат, окрім зони півд­ня, переважно сприятливий. Другий чинник – низькі витрати на виробництво. Сільськогосподарські землі доступні за дуже низькими цінами й у великих кількостях, ґрунт багатий органічними речовинами, тому потребує менше добрив, витрати на робочу силу також напрочуд низькі. З інших переваг – відчутна кількість землі вже поділена на поля по кілька сотень гектарів. Нарешті, хоча українська аграрна галузь начебто не сильно субсидується, сільськогосподарські компанії, що спеціалізуються на експорті зернових та олійних культур, підтримуються владою – через вигідне оподаткування, як уже згадувалося, лобіювання торгівельних угод і надання різноманітних послуг.

Ця модель має екологічні, соціальні й економічні вади. Частка тваринництва в складі агросектору 2000 року впала з 41 до 22 % 2020 року. Потреби внутрішнього ринку здебільшого забезпечуються виробництвом на рівні домогосподарств. Різко зменшилися посіви кормів – із 7 млн га 2000 року до 1,5 млн 2021 року. Ці тенденції призвели до дефіциту органічної речовини в ґрунті, що було почасти компенсовано різким зростанням використання синтетичних добрив. Надлишок азоту в середньому становить 18,8 кг / га (в ЄС цей показник 48,9 кг / га); баланс фосфору негативний – мінус 2,5 кг / га (+1,8 кг / га в ЄС).

Ці цифри спричиняють занепокоєння щодо довгострокової стійкості аграрного сектору України, адже виробництво мінеральних добрив на основі фосфатів обмежене в усьому світі. З соціального погляду високоінтенсивні господарства, де зайнято лише 7–10 працівників на 1 тис. га, сприяють демографічній кризі та занепаду сільських територій. Ці дуже великі організації надають лише 20 % сільськогосподарських робочих місць у сільській місцевості. Одержаним доходом ці господарства здебільшого забезпечують рентабельність капіталу, що становить від 79 до 89 % доданої вартості. З економічного погляду, їхня експортна продукція має низький рівень доданої вартості, вона мало або зовсім не оброблена, і набір її надзвичайно вузький: вісім товарів становлять 75 % усієї вартості сільськогосподарського експорту. Поширені методи господарювання, скорочення сівозмін і відмова від худоби призводять до посилення ерозії ґрунтів: 40 % українських земель уже потерпає від ерозії, а близько 40 % – під цією загрозою.

Як шукати гармонію та спільні прибутки

Європейське сільське господарство змушено відчути парадокс, у якому опинилося: з одного боку, континент залежить від імпорту кормових зернових й олійних культур з України, з іншого – європейські господарства структурно менш конкурентоспроможні для певних груп товарів, тому можуть відчувати загрозу з боку українських конкурентів. Справді, розміри європейських ферм не можна порівняти з українськими мегаструктурами, які до того ж мають численні переваги, котрі неможливо відтворити в Європі (родючі ґрунти, низька вартість праці та землі). Ця суперечність робить перемовини про вступ України до Євросоюзу дуже делікатними.

Деякі дослідники розглядають цей конкурентний шок як позитивний, вважаючи, що він може привести до реформування САП (спільної аграрної політики), а це сприятиме підвищенню продуктивності й конкурентоспроможності європейських фермерських господарств.

Однак гонитва за конкурентоспроможністю, яка, по суті, ґрунтується на прагненні збільшити обсяг виробництва, видається складним шляхом для європейських фермерських господарств, особливо в західних країнах – членах ЄС: Україна все ще має чималі можливості для технологічного вдосконалення, але гравці з ЄС обмежені щодо цього. Врожайність у Західній Європі стабілізувалася впродовж останніх двадцяти років унаслідок кліматичних потрясінь, зменшення кількості запилювачів і деградації ґрунтів, причому максимальної фізичної продуктивності практично досягнуто.

Ба більше, конкуренція між європейським й українським сільським господарством, що заснована лише на ціновій конкурентоздатності, видається ризикованою стратегією. Крім того, ця конкуренція не є єдиним сценарієм, за яким Україна може приєднатися до ЄС. Насправді ситуація вже зараз може погіршитися через те, що Україна та ЄС пов’язані між собою Угодою про асоціацію з 2014 року, що передбачає посилення торгівельних відносин.

Варто зрозуміти: приєднання України до спільного ринку означатиме не стільки розрив із минулим, скільки прискорення часом прихованої динаміки, що вже спостерігається в Європі. Хоча така динаміка неминуче чинитиме тиск на європейський аграрний сектор, вона також відкриває безліч можливостей.

По-перше, ухвалення європейських стандартів такою великою сільськогосподарською державою, як Україна, зміцнить статус Європи як нормотворчої сили на міжнародній арені.

По-друге, інтеграція українського сільського господарства у виробництво харчових продуктів у ЄС могла би певною мірою підвищити самозабезпеченість ЄС білком. Адже європейські фермери вельми залежать від імпортованого рослинного білка для виробництва кормів, зокрема від сої з Аргентини, Бразилії та США.

Можливий вступ України до ЄС також має низку наслідків для українського аграрного сектору. Це може створити певні можливості для деяких фермерських господарств, відкрити доступ до спільного ринку та субсидій САП, але це також потягне за собою чималі внутрішні реформи.

Щоб стати членом ЄС, країна-кандидат має ухвалити все європейське законодавство, відоме як acquis communautaire. Під час перемовин про вступ це законодавство поділяється на 35 розділів. Три з них стосуються безпосередньо аграрного сектору. Це розділи 11 («Сільське господарство та розвиток сільських територій»), 12 («Безпечність харчових продуктів, ветеринарна та фітосанітарна політика») та меншою мірою 27 («Навколишнє середовище та зміна клімату»).

Розділ 11 охоплює три аспекти – це: маркетингові стандарти для сільськогосподарської продукції; здатність сектору впоратися з конкуренцією всередині ЄС; адміністративна здатність імплементації САП, політики спільного управління. Останнє означає, що фінансування надходить зі спільного європейського бюджету, яким опісля розпоряджаються держави-члени. Вони відповідають за визначення фермерських господарств, які мають право на САП, виділення коштів і моніторинг фермерських господарств.

Якщо труднощі з доступом до кредитів для малих і середніх фермерських господарств триватимуть, існує ризик того, що вони виходитимуть із ринку, прискорюючи процес концентрації та укрупнення сільськогосподарських підприємств, що вже відбувається. Це не має вплинути на сільські домогосподарства, які працюють поза ринком і тому не підпадають під вимоги відповідності стандартам, однак вони виключені й із фінансової підтримки, яку могла б надати САП.

Тоді як САП представляє потенційну можливість для українського сільського господарства, якщо не буде реформ, вона може також посилити нерівність усередині системи. Без введення додаткових обмежень на підтримку в рамках САП деякі українські агропідприємства могли б отримувати до € 4,7 млн щороку, тоді як найменші фермерські господарства взагалі не одержували б жодних субсидій. І це не гіпотетичні припущення: у Румунії, чия агроструктура має чимало спільного з українською, три чверті фермерів не дістали жодної допомоги 2010 року, а на 0,4 % фермерських господарств припадало 40 % бюджету САП, виділеного цій країні.

Післявоєнна структура сільського господарства України, а отже, і рішення, ухвалені українською владою під час процесу відбудови, матимуть вирішальне значення для майбутнього всього європейського сільського господарства, зокрема в разі включення України в ЄС. Саме такі рішення та позиція Києва в європейських інституціях щодо аграрної політики визначатимуть як структуру, так і природу торгівлі між ЄС та Україною.