Чинний президент України Володимир Зеленський запропонував за/впродовж двох років перенести міністерства та інші органи виконавчої влади в регіони. Мета – деконцентрація, нові робочі місця на периферії, зменшення навантаження на Київ і стимулювання економічного розвитку.

«Зерно» як спеціалізоване видання в цьому контексті цікавить, безумовно, місце дислокації профільного міністерства – аграрної політики та продовольства.


Звісно, для агровідомства нині актуальнішим є питання повноцінного запуску, а не переїзду. Не сказав би, що під Мінагро земля наче підошви.


Впродовж своєї історії воно зазвичай розташовувалося неподалік інших державних органів для зручної і плідної взаємодії з ними. Далеким предпопередником (оптимальним чи ні – питання) Міністерства аграрної політики та продовольства України був Генеральний секретаріат земельних справ, створений 15 червня 1917 р. у рамках Уряду Центральної Ради на чолі з Володимиром Винниченком. Першим очільником відомства став Борис Мартос (його рід походив із м. Мартос в Іспанії), чия кооперативна діяльність наприкінці 1910-х рр. набула широкого розголосу.

Територіально воно розміщувалося в Києві по вул. Володимирській, 19.

22 січня 1918 р. Генеральне секретарство земельних справ було перейменовано на Міністерство земельних справ, яке мало ті самі повноваження та функції, але більш широку структуру.

На початках радянської влади керівництво галузевим виробництвом здійснювала спеціальна Земельна Комісія при Всеукраїнському ревкомітеті, яку згодом, із 20 лютого 1920 р., трансформували в Народний комісаріат землеробства України. Починаючи з 1923 р., Комісаріат остаточно взяв на себе функції координатора-господаря на селі як у питаннях виробництва, так і щодо науково-освітнього забезпечення. Законодавчо відповідаючи за всі перетворення на селі, цей наркомат зумів довести потребу в існуванні плановості всіх важелів народного господарства (таким тоді було прізвисько економіки) навіть під час зміни ідеології у бік так званого колективізму. У повоєнний час із Народного комісаріату землеробства УРСР у березні 1946 р. з огляду на переформування наркоматів було створене Міністерство землеробства УРСР. 10 лютого 1947 р. воно реорганізоване в Міністерство сільського господарства Української РСР. Деякий час мало назву Міністерство сільського господарства і заготівель УРСР.

У 1970-ті рр. аграрне відомство тодішньої УРСР оселяється на Хрещатику, 24 (колишня садиба поміщика Онуфрія Головинського, надалі шпиталь, інтендантство, Київська поштова контора, в повоєнні часи в новому приміщенні розташовувалося спершу Міністерство вугільної промисловості УРСР, опісля Міністерство промислових будматеріалів УРСР).

У листопаді 1985 р. увійшло до складу Держагропрому (Державного агропромислового комітету) УРСР. А відновлене було в  травні 1991 р., незадовго до початку незалежної доби для України.

ОК, вирушаймо в сьогодення. Нині ми все ще чекаємо на повноцінний запуск міністерства. Чи не затягнувся той режим очікування?

Днями Верховна Рада розглянула законопроєкт, який забезпечить бюджет для роботи міністерства. На черзі друге читання. Коли парламент ухвалить кошторис для міністерства, воно має розпочати свою роботу.

Міністр Роман Лещенко підкреслює: «Проєкт Закону не потребує додаткових видатків з державного бюджету! Вдячний депутатам за 257 голосів, а особлива подяка за підтримку всім депутатам аграрного комітету, які сприяють відновленню справедливості в сільськогосподарській сфері. Щиро сподіваюся, що отримаємо схвалення вже за кілька тижнів». Хай там як, а, схоже, в розпал посівної міністерства в нас таки буде.

Звісно, ми звикли до його київської прописки. Зручне розташування в середмісті неподалік кількох станцій метро завжди давало змогу безперешкодно дістатися цієї установи в разі потреби.

Зауважу, що й тим, хто приїздив до міністерства з регіонів потягом, особливих незручностей доїзд до установи не становив.

Київ має чудове транспортне сполучення з усією країною, і є логістичним оптималом. Інші, навіть великі міста, зокрема обласні центри програють Золотоверхому в цьому контексті.

Переїзд абикуди, оддалеки законодавчого нуртування? Створення завдяки цьому робочих місць? Ну, це твердження, коли м’яко, напрочуд суперечливе.

Не робітничі ж спеціальності потрібні в установі (й, хотілося би сподіватися, не лише кричуща лояльність чинній владі, хай яка би вона була), а, насамперед, агрофаховість.

Власною охотою чиновництво не покине цивілізаційні принади. Яким має бути той калач, яким міністерського професіонала (тут кажу без жоднісінької іронії) можна виманити зі столичної зони комфорту? Скільки бюджетних коштів піде на справжній цікавий фахівцю калач?


Знайти в обласному центрі кадри (дуже-дуже бажано професійні) для плідної міністерської роботи чи, скажімо, залучити «легіонерів», які зголосяться податися не на Печерські пагорби, а кудись у далечінь, може, й можна, та на це потрібні й час, і зусилля. А взаємодія з Верховною Радою, зокрема з аграрним комітетом? Хіба вона стане ефективнішою на віддалі?


Еси-флореси «реформаторів», які спершу взагалі відкидають потребу в існуванні міністерства для «локомотиву вітчизняної економіки», опісля його ліквідовують, передають функції до іншої установи, надалі визнають, що погарячкували, запускають процес його відновлення, а трохи згодом, ще повноцінно не відновивши, вже твердять про його міграцію, можуть спричинити посмішку стороннього спостерігача, захоплення плебсу (мовляв, трощити варто ту збутвілу чиновницьку банду) й острах і багатозначні перезирки в долучених.

Кропнути рекорд із збиточництва – це мета чи що?

Хайтам як, а сподіваюся, що міністерство повноцінно відновить свою роботу найближчим часом.

І складатиметься вона не з шарудіння папірцями на коштовних (чи менш коштовних) столах, а зі створення всіх умов для реалізації нашою країною потужного агропотенціалу та справжнього обстоювання інтересів аграрної України на зовнішніх ринках.