100 років від дня народження Павла Глазового минає. Як нам не вистачає цієї людини тепер, коли слід якнайтрафніше вицирклювати нарцисизм, дволикість, зарозумілість, зневажливість до коренів тощо.

Й, трясця, як і дотепер актуальні його гуморески! Так само неуки зневажають мову (водночас часто-густо постять запатріотичні малюнки-світлинки з текстиками криво-косою українською). Так само затяті мудрагелі ставлять себе вище за інших (мовляв, знали, але не хотіли здіймати бучу – у підсумку й вийшла інша Буча, жахливе місце виявлення мерзотних ознак ординців). Так само плетуть замудровані комбінації псевдонауковці («Десь у клубі виступав Лектор із столиці Вчив людей, як піднести Урожай пшениці»). Так само багато хто з нас гребує знанням і рідної, й іноземних мов («Не зна мови, як то кажуть, Ні рила, ні вуха»). Так само нас пронизують бацили меншовартості («Українцям дав би сала, А хохлам – не дам!»)

Ступити на тонку кригу сатири в тоталітарні часи означало приректи себе на заледве не довічне лавірування між заборонами, забобонами й дозволами згори. В Глазового це виходило настільки майстерно, що навіть найсуворіші цензори не могли стримати усміх. Гірка й дотепна правда, може, в когось із наднамників і спричиняла дратування, та більшою мірою все ж таки змушувала замислитися. І коли вже ти поїси всі розуми, то збагнеш усю гіркоту того гуморескового вектора. Влучення Глазового в саму цяту – 100%-не!

Може, нині ми й змінилися на макове зерня порівняно із самими собою тодішніми. Як на мене, певний внесок у наше дистанціювання від власних нечеснот зробив і Павло Прокопович Глазовий. Чому лиш на макове зерня? Тому, що й дотепер в нас є «великі цяці», «мерседесні дами», «шалапутні Івани», «жевжики й мудрагелі», псевдосторожі-«Недрімайла», ну, й, звісно, «ледарі, п’янюги та різні хапуги». Проте війна з оркостаном, на жаль, дорогою ціною, та примножує ці макові зернини, жорстоко позбавляючи наш люд совкових ілюзій і відповідного світогляду.

…А гумореска «Концерт Кобзона» щодо залицяння до іншокультурного пласту заграла в нашочасся новобарв’ям. На жаль, сучасні «прапорщики Задранцеви» ставлять під сумнів прагнення Дерев’янків «орати, сіяти» на своїй землі й конче пориваються вчинити морд українців, творити нову реальність – мовляв, «теперь орать здесь буду я». Зась!