Виповнюється 120 років від дня народження Григорія Епіка – письменника, перекладача й публіциста доби «Розстріляного відродження».

Життя Епіка – трагедія талановитої людини, приреченої виживати в жорстокі часи.

Еволюція його поглядів – від щирого захоплення од «сонцеясного вільного травня» до багатозначного «глитайня посунула назад» і спалення новел та роману, писаних «во славу Чека», – відбулася за невеличкий шмат часу – трохи більш як десятиріччя.

Маючи неабиякий літературний хист, він майстерно розвінчував комуністів-переродженців (звісно, задаючи бодай собі запитання, чи то справді переродженці, чи яскраві уособлювачі комуністичної суті, глитайчуки-пустобрехи, однак усе ж таки не насмілюючись промовити це вголос), пристосуванців («папероїдів», на прапор такі виносять покору дужчим і знущання зі слабших), змальовував не надто барвисте життя простолюддя, щиро довіряючи попервах комуністичним базікалам.

А ось колективізацію Епіку вийшло змалювати правдиво, коли-не-коли з відвертим знущанням над недолугістю охочих завести «наріт» до червоного щастя. «У свідомості головне – вершок, вершок пролетарської свідомості», – виснує герой роману «Перша весна».

Так, у «Першій весні» начебто є обов’язкові на той час атрибути антипатії до заможників («шалено вели атаку куркулі») і симпатії до бідоти, однак опір колгоспному раюванню селянство чинить, і це видко з роману. Водночас «насіннєву допомогу одержують бідняцькі та кооперовані господарства, терплять на цьому, а куркуль сіє свою, випробовану, і щороку жиріє».

Природньо, після таких слів читач замислиться: а що ж поганого у висіванні «свого, випробованого»? Натомість тоді в СРСР панувала філософія цькування того, хто вибився в достатки, й прославлення злидарчуків (незрідка, до речі, тих ще ледацюг, але на цьому не наголошували). Хай там що, а збори мають закінчитися, як зазначено в романі, «з потрібним ефектом».

У 1930-х червоні служки навчилися читати між рядків. Ось й Епіка прочитали уважно: «Куркульське коріння треба виривати. Але виривати його треба, вміючи. Хто вириває його так, що разом із тим корінням руйнується загалом увесь основний ґрунт сільського господарювання, той – хоче він чи ні – робить велику шкоду справі колективізації».

Про руйнування «основного ґрунту» – щира правда. Про ницість ідеї колективізації (себто важкої праці забездурно) здогадається вдумливий читач, побачивши гірке повідомлення одного з героїв – сірої шапки: «Беззаконія були!».

Тривали вони й надалі, в звичайному житті, сягнувши вершини вершин сумнозвісного 1937 р. Наслідок виходу роману – звинувачення Епіка в приналежності до контрреволюційної націоналістичної організації, яка буцімто планувала теракти проти керівників партії та уряду, арешт і зрештою розстріл 3 листопада 1937 р. в містечку чорної туги Сандармоху.

Влада нездар-нероб не пробачала навіть натяків на правду! Два десятки років по тому, 1956 р. в розпал «відлиги» постановою Військової колегії Верховного суду СРСР Григорія Епіка посмертно реабілітовано «за відсутністю складу злочину»…

«Надбаний протягом кількох десятиліть досвід хороший господар не викидає на смітник», – твердять герої епікової «Першої весни». Цензорам із серпасто-молоткастими партквитками тут примарилося щось компліментарне на адресу куркульства. Слушно?!