40 років тому в колишньому СРСР пройшла Олімпіада. Може, зі спортивного боку ті старти й не стали надподією, адже через бойкот Ігор із боку західного світу (реакція на афганську авантюру) змагання виявилися такими собі внутрішньосоціалістичними розбірками, проте з погляду світосприйняття для багатьох зазалізнозавісних совків Олімпіада стала неабиякою подією.

Люди, які існували на відчепі цивілізації (щоправда, чимало хто про це не здогадувався), раптом виявилися долученими до заповнених полиць магазинів. Вітчизняних магазинів. Рубіновий ювілей – чим не привід згадати продуктовий рай-80!

Проте спершу про проблему з урожаєм-79.

Річ у тім, що тоді Україною ходили вперті чутки: мовляв, немає змоги вивезти зібраний урожай, адже вагонний парк у захмарній кількості возить пісок для реконструкції стадіонів (а було оновлено не лише тогочасний Республіканський, а й практично всі без винятку спортивні споруди української столиці).

Однак зрештою, проблема владналася, й внесок України у 205-мільйонний радянський зерновий вал сягнув 20%.

Переглядаючи чимало сюжетів і читаючи безліч матеріалів на тему Олімпіади-80 нині, ловлю себе на думці, що люди незрідка прогалини в пам’яті заповнюють якимись фантастичними домішками.

Так, прочитав нещодавно в одній із книжок про київський побут, що, мовляв, у Києві на стадіоні «Спартак» відбувся регбійний турнір Олімпіади-80. Регбі не входив до олімпійських видів спорту, і, власне, саме це твердження одного шановного дослідника київських реалій спричинило в мене іронічну посмішку: як можна так вчиняти зі своєю пам’яттю і з перевіркою історичних фактів!

Натомість молоді журналісти, що ще не жили в рік Олімпіади, готуючи відповідні сюжети тепер, часто-густо просто не мають снаги збагнути, як це, тішитися від наявності пластикового стаканчика з логотипом «Фанти» (в мене, до речі, такі стаканчики зберігалася ще добрий десяток років після Ігор) чи якоїсь там жувальної гумки.

Отже, в олімпійському Києві (у столиці України пройшла частина футбольного турніру Ігор, яке там регбі!) з’явилися небачені в нас до тогочасся делікатеси: фінська ковбаса (нарізка за ціною 35 коп. за 100 г), соки Marli (їх можна було пити з допомогою соломинки!), джеми-конфітюри (надто пригадуються журавлиновий та ожиновий) знову ж таки «з найкращої капкраїни» (так тоді на одній шостій частині суші називали Фінляндію за тісні торгові взаємини з великим сусідом), банкова «Кока-Кола», банкове пиво Sinebryhoff і Koff, а також перше радянське у банках – «Золотое кольцо» (коштувало 46 коп. за 0,35 л).

У центрі Києва у вільному продажу було фінське масло в невеличкій упаковці, а також супи в пакетиках так само виробництва країни Суомі. На тодішньому Республіканському стадіоні під час матчів Олімпіади можна було скуштувати чіпси радянського виробництва (тоді вони мали назву «хрустка картопля»).

Квас із бочок наливали в пластикові стаканчики (щоправда, не скрізь, здебільшого ближче до середмістя Золотоверхого). Ну, й, звісно, справжнім хітом стала «Кавова» жувальна гумка виробництва фабрики «Рот фронт».

40-копійчана пляшка «Пепсі» місткістю 0,33 л тоді не була вже рідкістю для радянських мегаполісів і курортів, натомість партнерство Coca Cola з Міжнародним олімпійським комітетом залучило до радянських міст, де відбувалися змагання, і вічних конкурентів компанії PepsiCo. І ще: не забувайте про цигарки.

Я тоді через надто молодий вік, зрозуміло, не назавміру цікавився подібним товаром, але появу яскравих пачок Marlboro в Києві пам`ятаю. До речі, й обслуговування в ресторанах було на рівні! Київських офіціантів перед Іграми возили на стажування до болгарського курорту Золоті Піски.

Одне слово, в нас настав кількатижневий продуктовий рай! Якщо полишити лірику й перейти на мову цифр, то варто зауважити: назагал у 1980 р. у тодішньому СРСР імпорт сільгосппродукції становив 18,1% від рівня сільськогосподарського виробництва великої країни (а наприкінці 1970-х рр. цей показник не перевищував 10%, зазвичай, становивши близько 9,9%).

Ігри відгомоніли, гості роз’їхалися, полиці радянських магазинів поступово повернулися до автентичного вигляду. Натомість радянський споживач, доторкнувшись до певного стандарту, еволюціонував, ставши вибагливішим.

І через півтора десятки років у нас, уже менш радянських стали з’являтися приватні виробництва смачненького. Спілкуючись тоді, на межі ХХ і ХХІ сторіччя з їх власниками, незрідка чув від них: саме упаковка з олімпійських арен змусила мене звернути увагу на цю складову мого бізнесу.

Обіцяний совковими ватажками у 1980 р. комунізм насправді мав капіталістичне обличчя: завдяки Олімпіаді ми певною мірою зрозуміли, що «всепереможне вчення» веде у глухий кут.

Натомість нині, на жаль, небезутратно, з численними зупинками, подеколи якось перехильцем, але просуваємося до цивілізаційних принад. І безсуперечно, рано чи пізно подолаємо цей шлях.