130-річчя від дня народження Павла Тичини – привід згадати його поетичні рядки та потеревенити про його переконання і триб життя.

Більшістю своїх програмних поезій Тичина прагнув настановити на комуністичний розум уересерівську юнь. Чи успішно? Історична поразка «молодості світу» буцім і безперечна, однак червоняві ідеї зрівнялівки трударів і ледацюг ні-ні, та й спливають на поверхню політичних боліт дотепер. І навіть через три десятки років після краху марксово-ленінських утопій ще міцно сидять у головах чималої частини наших співвітчизників. Вкоренилися…

Отже, виснуємо: немарні були намагання «еталонного поета», ой немарні!

Надуспішна радянська кар’єра Тичини – директор інституту, депутат, голова Верховної Ради двох скликань, міністр, академік, лавреат, автор гімну УРСР (зі знущальницькими рядками щодо України: «між вільними вільна») і прочая, і прочая – не могла не зумовити канонізацію його творчості за серпасто-молоткастого ладу («двісті раз куплений я», як дотепно та влучно спародіювали відомий тичинівський вірш «І Бєлий, і Блок…»).

Поетичним даром Всевишній не обділив Павла Григоровича, а там уже сам Тичина успішно конвертував його в посади й привілеї.

Символізм однойменних віршу та збірки «Партія веде» неоднораз відзначали дослідники українських літературних пам’яток у бажанні добрати ладу в поетичній спадщині комуністичного високопосадовця. Лютує голод в Україні? Та ні, «о прекрасний час, неповторний час», – стверджує Тичина у «… веде».

Ода тоталітаризму (до речі, за спогадами сучасників, один дитячий журнал відмовився друкувати цей панегірик сталінщині через буцімто низьку художню якість твору, хтозна, опублікували би для малечі, може, й не дійшло би це творіння до головної комуністичної газети) мовби визнання: змагання за волю Україна програла.

Проте був же в Тичини й ранній етап із поезіями на кшталт віршу-реквієму «Пам’яті тридцяти» (про молодь, що загинула під Крутами), побоювання щодо панування тиранії («І знов тиран, і знов неволя…») або гімну національної революції «Золотий гомін»: «Над Сивоусим небесними ланами Бог проходить, Бог засіває, падають зерна кришталевої музики, з глибин вічності падають зерна в душу».

Відповідь на запитання, чи проросли ті зерна, очевидна. Тичина став заправляти балом оспівування «нового дня». А вже в пізні 1980-ті деякі кумедники влучно переінакшили Павла Григоровича на «співця старого дня». Проте навіть ті жартівники кєдись-не-кєдись, а процитують шкільнопідручного віршомовця.

За всієї тенденційності більшої частини тичинівського поетичного спадкування пророчий дар в «еталонного поета» був.

«Революцію на майдані» передбачив. «Чабан за отамана буде» – так само певною мірою відповідає дійсності. Закличне «паліть універсали» чи не можна застосувати до українського першого десятиліття нинішнього сторіччя? Та й філософське твердження «тверезить земля» ой яке дочасне в 2021 р.

Заклик із вірша «Сійте» зі збірки «Плуг» – «сійте в рахманний чорнозем» – хіба не про сьогодення? Тичина констатував: «У землю врізає плуг». Врізає він у нас, може, вже й нечасто (заклики забувати про плуги, думати по-іншому на наших сторінках аж ніяк не рідкість), проте сам образ плуга в Тичини – це якесь уособлення сподівань на краще життя. Поетичні витвори уяви: «І скрізь, де буде поле, – плуги, плуги». Хай не завжди плуги, а сучасна сільгосптехніка на теперішніх українських ланах є!

«Воля! – єдиний хай буде наказ» – рядками Тичини можна проілюструвати чимало явищ суспільного життя. Хто ж заперечуватиме доконечну потребу в свободі!

Проте чіткість поетичних формулювань поета-чиновника та реалії часу, ним оспіваного, відчутно різнилися…