Людська цивілізація сформувалася завдяки міграції, бо риба шукає, де глибше, а люди, де ліпше. Проте українці належать до народів, котрі схильні до цього явища чи не найбільше.

Кожен стоїть однією ногою в себе на городі, а іншою – десь у Мадриді, чи Торонто, або на польських, британських, німецьких полуничних плантаціях.

Не лише бідність, безземелля, пошуки кращої долі женуть наших єдинокровних братів за кордон, а й особливість унікального геополітичного становища України.

Ми розташовані на межі трьох цивілізацій: євроатлантичної, євразійської і мусульманської. Впродовж останніх віків ці геополітичні брили, торкаючись одна одної, та ведучи боротьбу за цю межу, спричиняли струси, котрі й призводили до міграційних хвиль. Загалом, нагадаю, було п’ять хвиль міграції. Перша тривала з 1895 по 1900-й, друга – з 1914-го по 1920-й, третя – з 1941 по 1947-ий, четверта – з 1991 по 2000-й, п’ята – з 2014 по 2020-й.

Напрямки міграції – Канада, США, Бразилія, Аргентина, Чилі, Парагвай, Австралія, Європа, останнім часом до цього переліку додалася Туреччина, Китай, Сінгапур, Таїланд, Японія, Африка, одне слово, наші є скрізь. 

Особливість останньої П’ятої хвилі полягає в мобільності, вона діє за принципом припливів і відпливів, або човників, тобто може й не осідати в інших країнах, як чотири попередні, а повертатися додому і знову вирушати за кордон.

Осідають і пускають коріння лише ті мігранти, які повністю втратили надію на позитивні зміни в нашій країні. Ці люди втікають із невільного світу у вільний.

А він у нас, на жаль, невільний. Як не крути, все вказує на те, що вся територія колишнього СРСР ще й досі належить до невільного світу.

Це, коли люди беззахисні перед бюрократами, бандитами, мажорами, рекетирами, рейдерами, корупціонерами, бідністю, хворобами, неправдою, терористами, агресорами. 

Останній випадок, який стався в Кагарлику на Київщині, де двоє покидьків поліціянтів вибивали свідчення з допомогою ґвалтування та катування, дуже красномовно свідчить про те, що ми живемо в країні, збудованій на традиціях правового нігілізму, коріння якого йдуть у царську унтер-пришібєєвщину та енкаведистську радянщину, де правоохоронні держиморди чинили точно так же, як і кагарлицькі садисти в погонах.

У світі невільному діють не закони, а система кругової поруки, договорняки, телефонне право і право сили. Тобто жахлива і непереможна система, яку формують погані традиції.

От і думайте, чому в Україну з її величезними економічними можливостями, багатющими ресурсами інвестиції обходять десятою дорогою, хоча завдяки цим вливанням можна було б створювати робочі місця, розбудовувати економіку.

Це територія ризику. Знаю масу випадків, коли інвестор приїздив у якесь депресивне містечко ( а їх в Україні – море), звертався до місцевої влади з проханням виділити земельну ділянку під будівництво підприємства, але тут же наражався на «гостинність» мера і депутатської братії, котрі вимагали й собі по жирному шматочку.

Інвестор, звісно, показував їм дулю в кишені і розвертав голоблі, а місцеве населення змушене було шукати заробітку за кордоном. 

Окрім залучення інвестицій, макроекономіка знає низку інших методів стримування міграції: мікрокредитування, зниження відсотків за кредити, підтримка малого та середнього бізнесу( особливо в аграрній сфері); виділення державних грантів на бізнесові стартапи; розвиток аграрного дорадництва, завдяки якому можна було б підтягнути професійний рівень дрібного фермерства; підвищення рівня мінімальних заробітних плат, що постійно підхльостувало б ріст оплати праці на внутрішньому ринку, посилена увага до професійного навчання, повноцінне фінансування науки й вищої освіти і таке інше.

Впродовж останніх двох десятиліть можна було б вибудувати цілісну систему заходів, спрямованих на розвиток конкурентоспроможної економіки, однак наших можновладців, які підпорядковані олігархам, такий варіант, вочевидь, не влаштовував.

А тому трудова міграція стала складовою кланово-олігархічної системи.

Заробітчанство виконувало для неї роль запобіжного клапана: якщо накопичувалася критична маса ініціативних, креативних, енергійних – клапан автоматично відкривався – вони автоматично вилітали. Окрім цього економіка одержувала бонус у вигляді заробітчанських перерахувань від одного млрд дол у 1992 році до 12 млрд дол у 2019 році.

Дехто помилково називає ці гроші інвестиціями, хоча вони були спрямовані в основному на проїдання, тобто підтримку стабільного споживчого попиту в середині країни попри різні кризові коливання. Тобто міграція практично підпирала систему, підвищуючи її життєздатність, і в той же час стримувала розвиток громадянського суспільства і держави, оскільки знекровлювала їх, ставила хреста на розвитку науки, освіти, медицини, управління, культури.

Тобто міграція внесла дуже вагомий внесок у жахливу деградацію, яка вразила буквально всі сфери нашого життя. А тому мусимо або обмежити міграцію, або сушити лапті.

Ще один важливий аспект: трудова міграція підтримує систему лише в дозованому вигляді, збільшення чи зменшення потоку заробітчан може створити для неї непотрібні проблеми.

Що, зрештою, й сталося після 2014 року, коли почалася П’ята хвиля. Тоді українці перевиконали норму із заробітчанства відсотків на 300, що одразу викликало напругу на внутрішньому ринку праці: роботодавці, в тому й числі аграрники, аби втримати кваліфікованого механізатора чи іншого фахівця, вимушені були підвищувати заробітну плату до рівня близького європейському.

Це одразу позбавило нашу відсталу пострадянську економіку головної фішки – дешевих трудових ресурсів, завдяки якій вдавалося триматися на плаву та одержувати непогані прибутки. 

В 2020-му після оголошення світового карантину, пов’язаного із COVID-19, на внутрішньому ринку праці виник перекіс в інший бік: в Україну повернулося близько 1,2 млн мігрантів П’ятої хвилі.

Так, ми й справді мріяли про повернення більшості заробітчан, але ж не так раптово! Це ж просто удар нижче поясу!

Чи треба бути великим економістом, соціологом, щоб передбачити катастрофічні наслідки цієї ситуації: обвал на внутрішньому ринку праці, зростання рівня злочинності, підвищення політичної напруги, бо виникає благодатний ґрунт для популізму, який своєю чергою, може призвести до нового вибуху, який не переживуть ні система, ні держава.

Ну, системі туди й дорога, а от державу шкода, бо дуже вона для нас дорога. В цій ситуації найрозумніше було б за найменшої нагоди відпустити заробітчан на волю, і навіть організувати для них чартери, тим більше попит на наші руки у Європі шалений. Згідно з даними Financial Time, до кінця травня для сезонних робіт в Німеччині потрібно 300 тис, в Італії – 250 тис, у Франції – 200 тис, в Іспанії і Великобританії – по 80 тис, але найбільше сезонних працівників потребують у Польщі – 480 тис. 

Однак український прем’єр пан Шмигаль став із себе зображати великого реформатора, пообіцявши дати кожному заробітчанину по лопаті і кайлу та сплачувати за це щомісяця по 6-7 тис грн.

Вочевидь, йому примарилися лаври Рузвельта, котрий у часи Великої депресії врятував країну будівництвом інфраструктури, або він вирішив приміряти кашкет товариша Сталіна, який в ті ж роки гнобив мільйони людей на будовах під час соціалістичної індустріалізації.

Одне слово, у програмі прем’єра не пахне ні здоровим глуздом, ні ринковим мисленням, ні стратегічним завбаченням. Це все той же дрімучий совок, який будується на трьох китах: «нє пущать», «запрєщать» і «стращать». 

З такої країни і справді хочеться втекти на край світу.