Вітаю, рідний мій читачу, дай Боже нам усім сил і терпіння, мужності й натхнення.

Ми собі тихенько колупали землю й били траву палкою, аж тут раптом прийшла страшна біда – і кожен збагнув те, чого не збагнув раніше. Звісно, це у філософському плані великий нам плюс і орден, однак і чарівний пендель: ми повинні негайно збагнути те, що знадобиться нам завтра.

Чотири вершники Апокаліпсиса були в Іоанна Богослова у шостій главі Одкровень, і перший був Чума, і кінь у нього був білий, і прийшов він у світ – у нашому випадку це був Ковід, який зупинив життя і комунікації та вбрав людство у респіратори й маски, і дав страшенні заробітки виробникам масок і вакцин, а в інших заробітки забрав.

Іоанн говорить після кожного вершника, що стоять у черзі на вхід до України: йди і дивись. Ні, ніхто нікуди не дивився, крім на рахунок в 1С, а там гроші танули, а не приростали. А треба було дивитися хоча б у Біблію, читати, що там ще три вершники, й до них готуватися треба. Бо перший – Чума, або Ковід, – не найстрашніший. Та й той трохи закомизився в Україні й гукає до інших:
– Мужики! Шо його робить? Тут механізатори в полях по одному, як їх у чорта Ковідом узяти?
Трубний голос йому відповідає:
– Ну чекай, поки до кантори прийдуть або до сільпо.
– Та в сраці вони мали кантору… Орють і бутери гризуть на ходу…
– Та й годі, рушай на Польщу й Німеччину.

І суне другий вершник, на рудому коні – й це Війна. Суне і радіє, що легковажні українці висновків із 2014 року не зробили, там і там вдалося війська прибрати, можна вільно увійти й усе захопити, за три дні дійти до Києва, південь загарбати, зерно вкрасти, людей вбити – була така стратегія 1939 року в москальській армії, за нею вони й діяли під проводом другого вершника.

Якби українська армія діяла за тією самою стратегією 1939 року (а іншої і не було), вона б мала стояти насмерть на кордонах, і ми втратили б свої славетні ЗСУ за місяць­два під вогняним валом тварюк, які б везли з усієї кацапії смертоносне старе залізяччя і знищували б нас, що вони й досі намагаються зробити на Донбасі. Проте щось пішло не так. Кацапи захопили 20 % території, явили світу своє звірство і зневагу до законів війни та Божих законів.

За цей час вдалося знищити десятки тисяч, які 70 кілометровими колонами перли по вузеньких дорогах, підняти світову спільноту на боротьбу з москальським фашизмом, отримати сяку­таку зброю і паралізувати навалу. Вершник на рудому коні тупцює і не знає, куди ткнутися: звідти Байрактар по голові хєрачить, звідти – Хаймарс, ззаду – інші вершники чекають на в’їзд.
– Мужики, шо його робить???
– Рускій воєнний карабль, пішов на…

Ну вже, не дочекавшись своєї черги, тигидим, тигидим третій вершник на вороному коні, ім’я йому Голод. Тигидим, тигидим, а далі кінь не йде, кукурудза стоїть триметрової висоти й пшениці ІМК зібрав 6,7 т / га на площі понад 18 тис. га. М’ясо є, птиця, яйця, молоко, масло, олія, борошно, крупи. Городина в кожного своя.
– Мужики, шо його робить??? Я тут ніколи не проїду, тут харчів із головою!!! Кінь не йде, кукурудзу силосну ЛНЗ хрупає!
З небес трубний голос:
– Іди і дивися… Іди за руським кораблем…

Для четвертого вершника теж оперативного простору не було. Українці під час війни – самураї, які вважають, що загинули ще вчора, і глип – ні, новий день, дякую, Боже. І так день за днем – як подарунки і Божа милість. Дякувати не забувайте.
Тож четвертий вершник, на коні блідому, ім’я йому Смерть, і пекло слідує за ним, розвернувся та й питає перехожого:
– Прастітє, а ви не відєлі, куда паплил рускій ваєнний карабль?

А що нам, українцям, робити в годину чорної біди, як не сміятися?
Сміємося й не здаємося.

Знайомий таксист, який підвозив мене в часи чорних хмар над Києвом і вивозив людей з­під обстрілів, розповів історію:
 Мені на час штурму Києва фашистами залишили люди свої квартири з тваринами, яких не змогли вивезти. І на мені залишились алабай, коти, папуги, миші, всіх треба було вигулювати, годувати. Однак колись дзвонять: треба серйозного підприємця вивезти з Вишгорода… Я їду, і це виявляється 66 річний Олександр, засновник інноваційного підприємства з виробництва літальних апаратів на біопаливі, який мав одну рису: в нього з собою завжди було кілька пляшок горілки, і він періодично перехиляв чарочку. Ми їхали з Вишгорода до Воскресенки 9 годин, і я бачу, що до Переяслава, куди йому треба було дістатися, ми ніяк не встигаємо. Олександру необхідно переночувати в якійсь із залишених мені квартир. Підходила для цього тільки одна, туди я його й повіз. Ми зайшли. У клітці, яка займала пів квартири, вітав нас, розправивши величезні крила, чорний орел із білою манишкою на грудях. Олександр закляк. Однак потім сказав: «Мені б закуски…». У ближньому «Сільпо» продуктів майже не було, тільки цукерки та мідії. Я взяв йому три пачки мідій. На ранок приїжд­жаю – Олександр говорить: «Ми з орлом подружилися, я йому двадцять крапель налляв, він мідіями закусив».

Можна перемогти такий народ?
Хто спробує?

Нема бензину? Мій друг приїжд­жає на «Теслі», 450 кінських апокаліптичних сил, і на моє запитання, що то за чудо, відповідає:
– То тесля, самашедша табуретка.
І бензину не просить. Правда, в селі інколи світла нема, але то через грози й дощі, які псують пшеницю, а нею ж з пайовиками розраховуватися, то недобре. Ну та вже ніби позбирали.

Я валовий збір прогнозував у 72,34 млн т. І це до торішнього врожаю (а він же ж був рекордним, 108 млн т), звісно, великий мінус, але наш журнал виходить 16 років, і ми пам’ятаємо врожаї по 40 млн т. Так, я надміру оптиміст, але побачите, мій прогноз буде близьким до реальності.
Тут нічого робити третьому вершнику Апокаліпсиса. Як і всім іншим вершникам. Давай, кіннота, повертай і гайда звідки прийшла, до кацапії.

Порадував мене Гліб Лук’яненко, онук великого Антонця, який дбайливо зберігає систему Семена Свиридоновича і модернізує її. Обсяги органічної продукції не такі й великі на шести тисячах гектарів, вирощувати її складно. Проте, Богу дякувати, були дощі, було тепло, і в підприємстві – прекрасний льон, добрий ріпак, цікавий соняшник і цього року – ще експерименти з кондитерським соняшником, гарна пшениця, гречка аж по груди, соя наливна, і головне – на все є покупець.

Через невеликі обсяги забирають машинами, платять у євро. А ще ж чарівні корівки Антоніни, екзотичні ангуси. І ще цього року на вшанування пам’яті великого землероба, Семена Свиридоновича Антонця, Двічі Героя України, на зведеному ним храмі у Михайликах встановили вхідну ікону Сімеона Богоприїмця. І сяє вона золотою смальтою над полями та просторами, де живе і квітне його справа.

Так, я відчуваю весь тягар і всю глибину катастрофи, яка спіткала Україну. Проте розумію велич і висоту шансу, який подарувала нам доля, – стати лідером вільного світу.
Не змарнувати шансу. Якщо ми завернули вершників Апокаліпсиса, треба йти до кінця. Хліборобам – вирощувати, думати, детально розраховувати власну ліквідність на рік наперед. Не бавитися з імовірними цифрами, що матимемо впродовж року і на яку самашедшу табуретку розраховуємо, а розділити те, що маєте зараз, на 12 місяців. Бізнес знає тільки два правила. Якщо бракує доходів, збільшуйте доходи. Якщо немає можливостей збільшувати доходи, зменшуйте витрати.

Наші героїчні ЗСУ боронять наш день і наше сонце. Одна проблема: як іконописцям незабаром відтворювати образ ЗСУ? Це ж не може бути Залужний. Це кращі сили народу, корінь нації. Ну якось намалюють, а нам – бити поклони.

Наша влада далі мутить воду, коли Залужний мутить двіж, але на все свій час. Люди, які дають великі гроші Україні для оборони, попильнують, щоб влада не спортила перемоги. Ну і ми не дамо обідити наших героїв, як казав мій друг поет Неборак, «не дай вам Боже, собачі діти, не дай вам Боже».

Читачу мій, друже мій, обнімемося і до скорої зустрічі.
Шануймося, бо ми того варті.
Перемагаймо, бо іншого доля не пропонує.
Все буде Україна.

Ваш головний редактор