Новинні стрічки спалахнули: «В окрузі Лінц-Ланд в Австрії власник фермерського підприємства з переробки овочів закрив на карантин 15 сезонних працівників з України, побоюючись, що вони хворі на коронавірус і можуть заразити інших працівників». За повідомленнями, 12 українців із розумінням поставилися до цього, а троє написали скарги на роботодавця. Через це до розв’язання проблеми було долучено земельну службу із захисту прав робітників.

Доброхіть поїхавши на заробітки на чужедальщину, наші люди опинилися в карантинній пастці. Хто правий, а хто винний у ситуації, що склалася? Зрозуміло, що пілігримство за валютними сприянками не завжди має тихий-гладкий перебіг. Утім, здебільша обопільна користь від таких трудових взаємин не викликала сумнівів. Першопоглядно видається, що тут нашим співвітчизникам просто не погараздило. Українці, так уже виховані, попри навіть щось недобре зі здоров’ям, все одно стануть до роботи, та й розірвати будь-яке павутиння, чи свавільно-владне, чи карантинно-обмежувальне для нас це – така собі спортивна спромога. Не кажу, що нехтування здоров’ям – чеснота, однак, ніде правди діти, наша ментальна особливість. Натомість європейцям лячно від апокаліпсису, що насувається, про який лементують медіа, відтак пересічні бюргери намагаються деінколи самотужки, на власний розум, упорядкувати коронавірусний шал, понадміру суворіючи. Конфлікт світосприймань? Обстоювання кожним своєї правди рано чи пізно виведе до спільного знаменника. Важливо розуміти ментальні особливості одне одного й не дати волі суперечностям. 

Якщо ж такі поглиблюватимуться, то… Роботи на селі в нашій країні й так вистачало. У посткоронавірусній Україні, як на мене, її буде ще більший доданок. І маємо перетворити цей доданок на срібло-злото. Закриття кордонів – це, як модно нині казати, криза, але й можливість.

До речі в Польщі вже скучили за нашими працелюбними громадянами, підробиці тут.

Нещодавно (хоча вже здається, що карантинні часи були аж бозна-коли) в подорожній приватній розмові (залізницею: мені – до фермерів Львівщини, хлопцям-співбесідникам – до польських роботодавців) почув від одного із заробітчан презирливе слівце «біляпічники» на адресу тих земляків, хто, не намагаючись шукати фінансового доробку на чужині, залишається вдома (це було до того, як ці слова замемували). Вочевидь, суперечка між «легіонерами» та краянами мала всі ознаки для того, аби бути довічною. Однак карантинна реальність внесла в неї певне коригування. Раз по раз чую від керівників успішних українських агрофірм: «Для земляків роботу з пристойною зарплатнею знайдемо». Чи справді прийшли часи для нових трудових угод? Може, легше спільний знаменник шукати у ріднокраю?