Сірого листопадового дня 2019 року Петро Петрович Дригайло вийшов стежкою вздовж посадки до ріпакового поля, зупинився, набрав повні груди повітря й тихенько заспівав «дороги іншої не треба». Не було ані вітру, ані дощу, ані снігу. «Як тепло», – подумав Петро Петрович. Спогади віднесли його до іншої осені, коли гуляли вони з Жанною берегом ще теплого Середземного моря, де ще цвіли при стежках кущі гібіскусів, і листопад був таким лагідним та мрійливим…

Ясного грудневого дня 2019 року Петро Петрович Дригайло під’їхав «Аутлендером» до поля озимої пшениці, вийшов, потягнувся, мов кіт, піднявши вгору передні лапи, сказав «хах» і, озираючи непевну зелень посівів, подумав: «От грудень, а ні дощу, ні снігу немає, і температура плюс 12… Дивна зима, європейська, як у Парижі… Коли гуляли з Жанною від готелю «Ла Клеф Шампз Елізе» вулицею Бассано до Єлисейських полів…»

2 лютого 2020 року Петро Петрович Дригайло дибав межею поля озимого ячменю. Світило сонечко, температура піднялася до 10 градусів, дощу і снігу так і не було. «Європа!» – подумав Петро Петрович і пригадав, як у цей день колись гуляв із Жанною по Унтер-дер-Лінден у Берліні до Бранденбурзьких воріт, які були сосиски та брецелі в кав’ярні «Лебенс Арт», який спокій панував в атмосфері міста, яка легка музика ледь чутно лунала під старезними липами.

О, доброго дня, дорогий читачу! І ви тут? Ну давайте поспостерігаємо разом за прогулянками нашого арія-аграрія з його підкреслено арійською Жанною українськими полями, які зазнали європейської зими та надалі чисто українських витівок природи.

Отже, далі було тепло, безсніжно, дощів не було, Петро Петрович хутко посіявся. І сильно похолодало. На кілька днів, до мінус сім – мінус одинадцять, але це зупинило всі культури в рості.

От сумний іде Петро Петрович між полями, аж бачить – сидить великий собака, ґрунт ущільнює. Тільки хвіст не собачий, а тонкий і з китицею. Коли це воно почуло кроки, озирнулося – ні, не собака. Маленькі ріжки й п’ятачок свинячий. Чорт!

– От чорт! – гукнув Петро Петрович.

– Умгу, – сказав чорт.

– Ти що тут робиш, зараза?! – намацуючи хрестик на грудях, гарикнув Петро Петрович.

– Та оце дивлюся, як ти посіяв. Яка у тебе фаза бур’янів, яка температура ґрунту.

– Ти що, агроном, трясця твоїй матері?

– Я історик, так у книжках пишуть.

– А ну геть з поля! Пропади, нечиста сила!

– Е ні, – лагідним красивим баритоном відповів чорт. – Тільки якщо ти знаєш чарівне закляття!

– Гезагард!

Чорт зіщулився і заточився, відчувши міць і нищівний вплив ґрунтового гербіциду.

– Харнес! Зенкор Ліквід! Бутизан Стар! – зрозумівши, що попав у ціль, вигукував Петро Петрович.

Над полем танула хмарка сірчастого диму. Цю біду вдалося відвернути.

А потім пішов дощ, так уперіщив, що двомісячна норма випала за добу. І всі були такі щасливі: й люди, й корови, й вівці, й коти.

Проте чорт недаремно сидів на полі.

Як потім з’ясувалося, він приходив не сам.

Уже влітку, коли вже і ячмінь пропав, і пшениця зіжлуктилася, примітив Петро Петрович дивну бабу на тому самому полі, де чорта бачив навесні. Вона сиділа, витягнувши ноги, схиливши голову в брудній хустці набік, і тихо мимрила якийсь узбецький нескінченний наспів. Петро Петрович кашлянув, щоб привернути увагу, але вона не ворухнулася. Біля її правої кістлявої руки на траві лежала іржава коса.

– Драстуйте, жіночко! Що ви тут розсілися на чужому полі з косою? Ви що, смерть?

Баба потроху засовалася, важко підвелася, спираючись на косу, і врешті повернулася до Петра Петровича. Очі її дивилися повз нього. З поля війнуло холодом.

– Драстуй, чоловіче, я смерть твоя.

Петро Петрович, людина ХХІ століття, котра побувала в Туреччині, Парижі й Берліні з Жанною, спромігся зрозуміти, що це жарт.

– Так ви тоді невчасно, я не збираюся помирати.

– А ніхто не збирається… То вже як кому на віку написано… Потім історія все покаже…

– Стривайте, то ви що, теж історик?

– Та ні. Історію пишуть інші, а я операційний менеджер, виконавець.

– Однак я справді не налаштований помирати, я недавно обслідувався, здоровий.

– Ну, може, я й не зовсім твоя смерть. Наприклад, смерть твого підприємства.

– Та теж ніби нереально. Я вже бачу, що буде неврожай, але ж є різні асоціації, об’єднання, різні кредити, переб’юся.

– Ні, не переб’єшся. Асоціації тебе зрадять, товарних кредитів ти вже набрав, як собака бліх, а банки тобі кредит не дадуть – застави не маєш, документи не в порядку, та не це головне.

– Жіночко, майте совість, за що ж ви зі мною так??? Де я так нагрішив???

– На виборчій дільниці. Ти і твоя Жанна. Гаплик вам. Пішла я вас знищувати. Де тут у вас кантора?

Ой, стоп. Ми ж про політику не пишемо. Ми про клімат і неврожай, про агрономію й таке інше.

А як не писати, коли приїздить Петро Петрович до району, починає ходити у справах по кабінетах, вибивати дозвіл на спецводкористування, прочиняє тихенько двері – а там вже сидить відвідувач зі стосом паперів, а навпроти, схрестивши копитця на пузі, – чорт.

Побачив Дригайла, впізнав, кивнув і далі слухає прохача. Петро Петрович тоді пішов до держенергонагляду, а там за столом сидить та сама знайома баба. І коса в кутку стоїть. Вийшов Петро Петрович на ґанок, зиркнув на площу – все заліплено бігбордами, і на одному чорт із гаслом «Чорт – це ти», а на другому баба-смерть із гаслом «Зробимо твоє підприємство разом!». І гендерна квота дотримана.

Поїхав у свої поля Петро Петрович, а там рейдери – ті самі чорти, тільки вже без бабів. «Ви що тут робите???» – «А привезли комбайни, кукурудзу зберемо. Ось у нас чорний папірець від чорного нотаріуса, ось чорне рішення суду». І, значить, мисливську рушницю з-під брезенту показують. Вони думали, Дригайло зараз крик здійме, під комбайни кидатися буде, а він тільки усміхнувся й рукою махнув – збирайте. Ті в поле, а там нема кукурудзи. Згоріла. Качан, як палець, стоїть суха, шурхотить листям, настала їй природна десикація… Не зібрали рейдери кукурудзу, поїхали, підраховуючи втрати від перегону комбайнів.

Приїхав Петро Петрович додому, ввімкнув телевізор, а там баба-смерть розповідає про аналітику вчених, які вважають, що в найближчі кілька десятиліть кількість опадів в основних сільгоспрегіонах світу зменшиться удвічі, температури підвищаться і глобальна посуха стане нормою. Запахло смаженим салом, Жанна заправляла борщ.

Аж тут підбігла до Петра Петровича донька Маринка, п’яти рочків, білявка синьоока.

– Тату, ти со сумний?

– Ех, – узяв Маринку на руки, – ніяк не збагну, як ото хазяйнувати. І техніку нову узяв, і насіння якісне взяв, і технологію дотримав, добрива вніс, усі обробки зробив, а воно, бач… Спалило…

– І со? Тепер нам нема со їсти?

– Та ні, тобі завжди буде й молоко, і каша.

– Тобі треба досць?

– Ой треба, треба…

Маринка всміхнулася, й надворі загриміло, блиснуло. Петро Петрович посадив дитину на диван і хутко вибіг надвір. З чорних небес впали перші краплі, а потім як вперіщило, як полилося, а ніщо ж не віщувало дощу, та й баба в телевізорі сичала: опадів не передбачається. Петро Петрович, зачарований, дивився на струмок води, який лився зі стічної труби, і в ньому діамантами виблискувало світло з вечірнього вікна.

Спантеличений Петро Петрович повернувся до кімнати й глянув на Маринку, яка вже вбирала свою Барбі до шлюбу.

Є чорти, є смерть, а є наші діти, і просто треба знати, у кого просити допомоги чи поради. Була у мене ідея, щоб Маринка раптом заговорила низьким переконливим голосом, що треба ретельно обирати ФАО і строк посіву, що краще посіяти пізніше, але з гарантованими дружними сходами і безпекою від приморозків, що ґрунтообробіток повинен бути вологозберігаючим тощо, що треба думати про зрошення, але я її відкинув за непотрібністю.

Ми недоберемо врожаю. Проте це не означає, що наші діти голодуватимуть. Це ж основне. Дещо зменшиться експорт, валюти до країни надійде менше, але ж це не назавжди.

Наступний рік буде і зі снігом, і з дощами, бо Петро Петрович Дригайло вже знає, до кого звертатися за опадами або сонцем.

Шкода, що багато господарств на півд­ні збанкрутували й вже не піднімуться. Держава неспроможна врятувати своїх фермерів, та й взагалі на що вона спроможна, коли в ній керують чорти й смерті. Однак на місце збанкрутілих прийдуть інші. Поняття, які традиційно ми сприймаємо як усталені, слід поміняти місцями. Те, що називають державою, насправді – бюрократичний апарат, а наші арії-аграрії і є держава. Держава, країна, Україна.

І саме зараз ми з вами, читачу, плануємо наступний рік. То ж плануйте його зі снігом, з дощами, з мінімалкою, але все ж таки не зловживайте кукурудзою з ФАО 380 – нехай її кількість у посівних площах не перевищує 30 %. Ризик-менеджмент, ось що вам потрібно. Починаючи з ґрунтообробітку, продов­жуючи вибором насіння.

Коли ви вранці відкриваєте кантору, то не гримайте ключима, не гупайте дверима, а заходьте тихенько-тихенько. І ви тоді побачите, як у бухгалтерії баба у сірій свитці гортає книгу приходів-витрат, колупаючись у носі і злісно крекаючи.

– Жіночко…

Шшшшух – і нема її, лише іржава коса дзенькнула об одвірок.

Проте вона завжди поблизу. Пильнує ваші помилки, хиби, прорахунки.

Все буде добре, читачу.

Засумуєте – візьміть доньку чи онуку на руки, поговоріть про її турботи й проблеми та між іншим попросіть дощу та сонця.

Це єдині чарівники на землі, які дадуть вам дощ і сонце, ваші діти й онуки.

Ну, а з сонцем і дощем ми з вами – королі у полі.

Покладіть на полицю книгу казок, нам з вами пора до роботи.

Пора.