Доброго дня вам, рідний читачу! Бачте, весь час, поки я видаю цей журнал для вас – 16 років, пам’ятаю: спочатку від квітня по травень, а потім від липня по вересень ми молилися разом із вами про дощ. Здається, домолилися.

 

Дощів стільки, що хоч греблю гати. Соняшник і кукурудза мокнуть і пропадають. Кукурудза, кажуть мудрі (?) люди, стоятиме в полі до грудня. Соняшник треба збирати, хоч і з відставанням на місяць, бо погниє. Збирати й сушити.

Сушка подорожчала практично вдвічі. «Нібулон» торік сушив по 80 грн за тонно-процент, зараз – 152 грн. Пшеницю ще так-сяк зібрали, понад 19 млн т, але тут інша біда. Чим везти й куди везти. Та й ціна – 5189 у гривні – така, що хочеться стати посеред двору і плакати разом із дощем. Оскільки за реальним курсом долара 41 це виходить аж 125 доларів. Електрика дорога, а газ ще дорожчий.

Цікаво, що мій журнал теж, мабуть, друкують на газі. Позаяк, коли друкарня викочує рахунок, то всі працівники редакції збираються в купку, наливають у склянки окріп без цукру і заварки та гірко плачуть.

Словом, накопичуємо вологу, хоч хотіли б накопичувати долари, аж до того, що на весну будемо боротися з болотами.

Люди в нас золоті. Іноді, коли їм щось доручаєш, вони спростовують цей факт, але коли отак вони мовчки поруч, то щире золото.

Насправді ми в ці страшні й скрутні часи показали себе справжнім народом, мужнім, незламним і затятим.

Колись я написав дитячу книгу для дорослих – «Василева сила. Як звірі свої Карпати боронили», і хотів перед війною написати продовження про те, як звірі, перемігши ворогів, загрузли в корупції та кумівстві. Лось, лисиці, миші геть чисто прокралися, і сила карпатського ведмедя Василя знадобилася не для битви з ворогом, а для наведення порядку у власній оселі, а це, виявилося, ще складніше…

Тепер, коли ми жнивуємо під ударами іранських дронів і обстрілами рашистських «Градів», я думаю, що продовження казки про ведмедя і його лісових побратимів повинно називатися «Василева лють». І в ній вороги прийдуть із великими новими силами, і тоді загине не один борсук, а багато поляже захисників рідних місць… Однак перемога буде. Книга не може закінчуватися інакше, казка це чи документалістика. А третя книга називатиметься «Василева слава», оскільки я переконаний: героїзм українців має стати прикладом і дороговказом для всіх людей світу, для всіх людей світла.

Сьогодні золоті наші люди гинуть на фронті. Війна й армія так влаштовані, людські життя – це паливо для цих процесів, це чиста механіка. Є мужність, є патріотизм і талант командувачів, які бережуть солдата і сержанта, але війна так влаштована: хоча б одного до десяти фашистів доводиться відпускати на небо, щоб рухатися й визволяти свої території, і з небес наші янголи дивляться, як кришать чорну силу їх батальйони, батальйони живих.

Цього вересня пішов до полків янголів Дімка Тактик, хлопчик, якого я знав і посильно опікувався ним з 2014 року. Хлопчик, який шепотів мені в трубку: а подивіться в інтернеті, як розрядити протитанкову міну. Хлопчик, який приносив мені тубуси від «Мухи», з гордістю стверджуючи: відстріляно в Донецькому аеропорті. Хлопчик, якого вбити було неможливо. Навіть коли снайпер поцілив йому в руку, він не кликав на допомогу своїх, бо на це снайпер і розраховував, а повз по дну окопу на базу, тамуючи біль. Іноді він приїжджав до Києва, бачилися, обнімалися: «Друже Зерно» – «Друже Тактик». При харківському контрнаступі в автомобіль, в якому він їхав, влучив снаряд. І я ще довго говорив близьким: не вірте, поки не побачите тіла, не вірте, Тактик не міг загинути. Хлопчик… У мене три доньки, а сина не було. Тактик був. Сто кілограмів сміху і зухвалості.

Я піднімаю очі, і з небес падає дощ, і ніби й не видно сліз. Проте як розриває на шматки серце Буча і Маріуполь, Запоріжжя і рудий пес Крим, і ось тепер прислана геолокація з цвинтаря в Кропивницькому – останній привал Тактика. Як дорого нам коштує свобода й Україна.

Я не мав би цього говорити вам, читачу, але – як не вам, то кому?

І що повинно залишитися в нас у душі – ненависть, гнів чи горе?

Залишається пам’ять. Жоден із загиблих героїв не пішов на небо марно. Проте всі вони – це ми, ми зроблені з того, що переживаємо. За кермом трактора чи комбайна, в полі біля соняшнику чи на елеваторі, навіть роблячи оцей журнал – ми живемо вже не тільки своє життя, а й життя тих, хто своє не зміг прожити, бо поклав його на вівтар нашої перемоги. Пам’ятаємо.

Ми й на підлість чи малий якийсь гріх більше не маємо права, тому що з небес дивляться наші янголи. А під ногами земля стогне від страждань закатованих, чиї зубні коронки знайдено в коробці в селищі, звільненому від окупантів.

Я гадаю, провідники козацтва старих часів і козаки українських легенд були б задоволені нами. Вибили зуби рашистській гадині, а далі ще й хребет зламаємо. Не осоромили гідності предків.

М-да, читачу. Не знаю я, як тепер нам із вами говорити про гербіциди й культиватори. Втім, українці тим і відмінні від інших народів, що мають добру пам’ять і хист – нам своє робить. Культиватор, про який ви прочитаєте далі, саме допоможе зекономити, тому що за один прохід і рихлить, і добрива вносить, до того ж прив’язує їх до насіннєвого ложа. Так, годилося б з агрономічного погляду підживлювати всю площу, але в нас завдання – вижити. Аграрний комітет подав поправки до Закону про Держбюджет з 10-мільярдною підтримкою сільгоспвиробників.

По сівозміні, гадаю, ви зорієнтувалися, що пшениця – то святе, а от кукурудза може й почекати, бо важка і дорога.

Краще вивезти з поля три тонни ріпаку з гектара або чотири соняшнику, гречку або льон, аніж 12 тонн кукурудзи й у ній 4 тонни води. Аж бігом треба ставити котли на соломі або щепі – для школи, для села, для лікарні, для контори. Думати про енергетичну вербу та міскантус. До речі, є реальний кейс, коли фермер зібрав із 40 гектарів нікому не потрібну солому сої та… висушив нею свою кукурудзу. Нам треба жити, ми не лише за себе живемо.

Й усміхатися. Оскільки янголи наші не для того віддали життя, щоб ми ходили з кислими фізіями та бідкалися. Вони мріяли про щастя – і ми повинні бути щасливими. Позаяк щастя – воно одне на всіх, це енергія, яку можна випромінювати й поширювати. Нею можна заряджати інших і піднімати слабших.

Ми переможемо.

Жодна книга не може закінчитися інакше.

У ці важкі часи ми, працівники журналу, кланяємося в пояс і безмежно дякуємо тим, хто підставив нам плече і дав можливість зробити фронтові випуски. Це Антоніна Антонець і Гліб Лукьяненко з «Агроекології», Дмитро Кравченко з ЛНЗ, Алекс Ліссітса з ІМК, Андрій Душейко з «Дніпра», Петро Євич з «АгроРосі», Анатолій Петренко з «Криничуватого», Ірина Павленко з «Фрау Марти», Мирослав Парій з ВНІСу, Олег Звягінцев з «Агросему», Дмитро Кашпор з ADAMA, Сергій Клішин та Олексій Стеценко з Syngenta, Сергій Харін із Corteva Pioneer, Вадим Андрущак із Pottinger і багато інших.

Я клянуся, що, коли закінчиться війна, замовлю бронзову плиту, на якій віділлють імена всіх причетних до збереження нашої аграрної преси й нашої спільної звитяги.

Однак нам треба сіяти озимину.

І вже потім братися за відлиття імен у бронзі.

Обнімаю вас усіх.

Ваш головний редактор