Ми завжди знали, що в Україні неймовірні жінки. Мабуть, із часів Либеді, Кия, Щека і Хорива. Пам’ятаєте знамениту скульптуру Василя Бородая на березі Дніпра «Засновники Києва»? Струнка Либідь на носі човна розкинула крилами руки, мов оберігаючи своїх братів. Так і нині найактивніша частина нашого жіноцтва підставила в цій жорстокій війні свої тендітні жіночі плечі. Коли наші сусіди-нелюди стали вчиняти геноцид для українців, 38 тис. жінок пішло служити до ЗСУ, із них 5 тис. – на передову.

Наша героїня – трудівниця тилу, такого самого фронту, лише трудового. Вона не може, як Тетяна Чорновол, привітати Валерія Залужного з днем народ­ження знищеним зі своєї «Стугни» російським «бетеером». Однак її допомога придбаною технікою, військовим споряд­женням та екіпіровкою, бронежилетами, тепловізорами й просто тактичними рукавичками, продуктами харчування та медикаментами є абсолютно не менш вагомою для Залужного і Перемоги.

Молода білявка з вогником в очах і запальним задерикуватим характером, котру в навколишніх селах навіть сивочолі звуть Василівною. На обкладинці нашого журналу вона мало схожа на себе буденну: ні дати, ні взяти – замріяна панночка з тургенєвських оповідань. Можливо, такою вона б хотіла бути. Однак доводиться бути іншою – войовничою, впевненою, ініціативною та пробивною. Від неї ураганом віє несамовитою енергетикою навіть через телефон. Здається, що вона постійно на свіжих акумуляторах Energizer. Я бачив відео, як ця тернополянка своїми тендітними руками пробувала втримати кулемет на пікапі та пустити кілька коротких черг. Нелегка вправа й для чоловіків, не те що для жінок, хоча пікап і не рухався. Однак спробувала, отримала адреналін, не пошкодувала. Хоча відразу довелося їхати до манікюрного салону…

Наша розмова переносилася не один раз. І все ж вона відбулася в проміжку між численними справами й вояжами героїні. Отож, знайомтеся – Алла Стечишин, депутат Тернопільської обласної ради, директор ФГ «Калина Лошнівська» і ТОВ «Агропрогрес Теребовля», волонтерка, меценатка.

П’ятдесят поросят в один день

– Алло Василівно, яким був для вас перший день війни, я маю на увазі – повномасштабної? Країна прокинулася в новій реальності – на Київ, на інші міста полетіли російські ракети… Ваші перші відчуття, думки?

– Кожен українець скільки житиме, пам’ятатиме цей день – 24 лютого 2022 року. І ця дата страшніша за 22 червня 1941 року. Бо за вікном ХХІ століття, час, коли в подібне не можна було повірити. О п’ятій ранку мені подзвонили й кричать: війна, війна! Не розумію нічого, а над будинком уже гуркотять літаки – напевно, з Івано-Франківського аеропорту знімалися на Київ… Це був такий стрес… Однак швидко опанувала себе, я ж – донька військового льотчика й ніколи не впадаю в паніку. Моя мама каже, що здається, ніби мене батько виносив, а не вона… Бо характер у мене справді на 90 % батьківський – він із Сум, мама – з Коломиї.

Так ось, ми з чоловіком швидко їдемо до офісу, збираємо колектив і я кажу: «Я лишаюся тут, чоловік – тут, наші діти – тут, російські танки в нас по вулиці не ходять. Що ми робимо? Робимо насамперед те, що завжди. Готуємося до посівної, сіємо і будемо максимально допомагати своїй армії». І доки більшість людей ще перебувала в шоку, бігали по магазинах та аптеках, ми 50 свиней зарізали в один день! І стали закривати в банки тушковане м’ясо для ЗСУ. До нас приєдналися Теребовлянська і Микулинецька громади, всі старости приїздили, брали в нас м’ясо і працювали гуртом. За два дні виготовили й відправили 7,5 тис. банок тушкованки – м’ясної доброї домашньої! В себе наша їдальня спроможна зробити 300 – 400 банок, а от такі обсяги треба було осилювати гуртом.

Відразу виставили це в фейсбук, аби люди бачили й робили так само – хто що може, для армії та для своїх людей теж. Треба було такий посил давати в суспільство, а не множити зневіру та страх. Відразу отримали 300 тис. переглядів. І люди підхопили цю справу – як на Тернопільщині, так і в інших регіонах, потім дякували нам за цю «іскру». Й у нас самих дух відразу піднявся.

– А потім ваші регіони стали ледь не Меккою для біженців з окупованих територій чи сплюндрованих міст…

– Так. Найбільше напруження тривало до початку квітня, доки росіяни остаточно не обламалися під Києвом, Черніговом, Харковом. З квітня стало легше. А в гарячу фазу в нашому будинку й маминій оселі побувало 278 людей: хто на ніч-другу, хто – на тиждень. Телефонують: їдемо – зустрічайте, нас усього дві машини. А реально приїжд­жало по 5 – 6 автівок, у нас тут усюди все було заслане матрацами. Тут була вся Україна – Маріуполь, Дніпро, Запоріжжя, Київ, Харків… Я цілісінький день на ногах, мотаюся всюди, а вночі – тривога, й ті, хто прибув із територій, де реально відчули руйнівну силу цих прильотів, стукають, піднімають нас – треба йти до підвалу! Кілька днів ми з ними спускалися, а тоді я сказала: «Все, баста, люди добрі, мені о шостій на роботу. Треба сіяти, шукати гроші, гуманітарку, я вимучуюся фізично і морально. Ви собі страхуйтеся, а мене не чіпайте. Треба хоч кілька годин відпочити, нехай діється воля Божа…».

– Зараз у вас теж є люди? Це були жінки? Хтось проявляв ініціативу вам допомогти чи лише думали, як їхати далі?

– Уже давно в нас ніхто не проживає. Були здебільшого жінки й діти, іноді ніч перебували ті, хто їх привозив сюди. Одні далі їхали відразу на Закарпаття, потім – за кордон. Однак немало було й тих, хто тимчасово виїхав зі своїх територій, що були під окупацією. Серед них – і керівники фірм, вони підключалися до моєї волонтерської роботи, допомагали – закуповували продукти для своїх людей фурами й за можливості шукали шляхи доставляння їх своїм. Допомагали й мені з постачанням ЗСУ. Максимально роз’їхалися вже після Пасхи. Тепер ми вже друзі, як велика сім’я. Вони повернулися у свої регіони, однак телефонують, приїжд­жають. Допомагаємо один одному, згадуючи ті жахливі місяці.

Волонтерство як внутрішня потреба

– Війна надала багатьом жінкам новий досвід – волонтерство. Як ви прийшли до нього?

– Війна змінила нас усіх. Вона занурила українських жінок у постійний стрес і тривогу: вони хвилюються, чи повернуться діти живими зі школи, з прогулянки, чи не влучить у них ракета, чи не загинуть на фронті чоловіки, брати й батьки, чи самі вони переживуть цю жахливу війну. І тому, за відсутності в багатьох селах, на багатьох підприємствах чоловіків, жінки взяли цю ношу на себе. Насамперед ті, хто може це робити, хто відчуває в собі цю силу й потребу. Волонтерство – не обов’язок, це щира внутрішня потреба допомагати. Кожна із нас, жінок, щодня робить те, що вона може, й там, де вона є. Однак волонтерство – це більше.

Й оскільки я завжди та всюди була активною, то зайнялася допомогою нашим воякам від самого початку, з 2014 року. А коли наскочила фаза повномасштабної війни, то й у нас відразу зросли масштаби й географія збору такої допомоги.

В перші дні війни пішли воювати 89 наших пайовиків, тож ми всією громадою, всіма селами збирали кошти для них на форму, взуття, медикаменти, продукти й навіть пікапи. Закупили за власні кошти для окремих частин ЗСУ бронежилети, квадрокоптери, тепловізори, передали тисячу турнікетів. Потім відправляли власну техніку, без якої ми можемо обійтися, але яка стане в пригоді військовим – КамАЗи, ЗІЛи, мікроавтобуси. В мене багато друзів за кордоном – у Німеччині, Данії, Австрії, США, то ми з ними відправили до ЗСУ 28 одиниць спільно придбаної техніки. Вони передавали допомогу нам фурами, яку ми переправляли військовим, розподіляли внутрішньо переміщеним особам. Відразу після визволення Бучі та Ірпеня відправили туди продукти та інші товари. Отримані з-за кордону ліки передавали в госпіталі по всій Україні. Через священників та «Червоний Хрест» доправляли медикаменти, дитяче харчування, одяг у Маріуполь, який був в оточенні. Коли в Тернополі формували військові бригади, ми передавали їм харчі теж.

Наше господарство долучилося до формування для населення в зоні бойових дій 250 тис. продуктових наборів, що організував Координаційний штаб підтримки оборони України.

Я – учасник Всеукраїнської аграрної ради, яка від початку війни збирала кошти аграріїв і надавала всіляку допомогу ЗСУ. Днями відзначено вже рекордну цифру: за час від початку війни учасники ГС «Всеукраїнська аграрна рада» передали на фронт 1000 пікапів! Окрім пікапів вони закуповують і бензовози, й військову закордонну техніку, залежно від того, яке замовлення надходить від Залужного.

Юрист і соняшникове поле

– Ви – керівник аграрної компанії, однієї з кращих у районі та області, активна волонтерка, депутат обласної ради. Неймовірна кількість часу припадає на поїздки – в область, столицю, за межі України. А на поле час лишається? Не забули, як цвіте ріпак чи соняшник? Розкажіть про господарство.

– В полі насправді я дуже часто. Особливо зараз. Люблю дивитися, як там все росте, зеленіє, золотиться й збирається. У нас два господарства – ТОВ «Агропрогрес Теребовля» і ФГ «Калина Лошнівська», обробляємо 4,5 тис. га земель у Монастириській і Коропецькій громадах, у селах Лошнів, Сущин і Остальці Теребовлянської громади. Вирощуємо пшеницю, ріпак, ячмінь, цукрові буряки, сою й кукурудзу, навіть гречку цьогоріч сіяли. Нинішня весна добряче затримала посівну, однак засіялися нормально і нині дощі падають, урожай зріє всюди непоганий. Однак ці дощі заважають вчасно провести необхідний захист культур, так само й жнивувати, видно, доведеться між опадами. Втім, Бог добрий, і ми впораємося з усім. Ґрунтообробіток у нас різний, частково використовуємо оранку, раз у три роки проходимо всі площі, частково глибокорозпушувачем Ecolo Tiger, ну й десь обходимося дискуванням і культивацією. Залежно від поля і культури. В одному з господарств свого часу пробували й нульовий обробіток, однак відмовилися, не для нашої зони. Маємо чимале стадо з 5400 свиней і 750 свиноматок. Колись земля тягнула свиноферму, тепер свиноферма тягне зерновироб­ництво. Я не уявляю, як живуть аграрії, котрі не мають якоїсь переробки або тваринництва.

Хочу зазначити, що 50 %-ва бронь для чоловіків – працівників аграрного бізнесу нас дуже врятувала. Жінки багато в чому здатні замінити чоловіків, але сісти на самохідний обприскувач з 27-метровим крилом ми ще не можемо. А від роботи такого обприскувача чи не весь урожай нині залежить. Хоча й Валерій Залужний сказав, що йому механізатори з села дуже потрібні – такі, щоб і на БТР, позашляховику Hummer їздили й усе ремонтували: від мотоцикла й до пікапа. Однак когось у себе й ми маємо лишити.

Бізнес у нас сімейний: чоловік – генеральний директор, а я – виконавчий директор. Я знаю поле, люблю його, однак то більше чоловіка турбота, я опікуюся фінансами, будівництвом, юридичним супроводом усіх угод і договорів, працюю з пайовиками. Ось тут мені юридична освіта у великій пригоді, тут я контролюю все. Будували ми немало, зводили свинокомплекс, тепер розширяти його треба, треба нові елеватори, склади. А скільки по селу ми робили допомоги: як була головою сільради, то школи, дитсадки, ФАПи – знала куди кожен гвіздок забивався.

– Ваш чоловік, Андрій Стечишин, із відомої хліборобської родини…

– Його батько був дуже відомим головою колгоспу в Лошневі, чиє ім’я звучало на весь наш край. Кандидат економічних наук, у ті часи захищався в Москві. Трапилася біда – напередодні свого 50-річчя він загинув в автокатастрофі. Андрій Володимирович, його син, розвивав власне підприємство з пластмасових виробів і не мав справи до землі. Аж доки пайовики не звернулися до нього за допомогою: мовляв, спробуй врятувати село, бо все розвалюється, розтягується. І тоді він разом зі шваґром, німцем за поход­женням Гансом-Альбрехтом Мюллером (сестра Андрія Надія – доктор педагогічних наук, знавець іноземних мов), створили підприємство й почали реанімувати поля і село заодно. А потім і я приїхала сюди. Я родом із Коломиї, що в Івано-Франківській області.

– Випускниця вишу внутрішніх справ, кандидат юридичних наук – і в село?

– Ну так, я ж уже була в селі. Вчилася в Івано-Франківську (Прикарпатський факультет Національної академії внутрішніх справ), трохи похитнулося здоров’я, і вже пройшло романтичне захоплення поліцією-міліцією та красивою формою, то перейшла на заочне навчання і працювала в сільраді. У батька був кооператив у Підгаєцькому районі, де трудилося 100 осіб, туди ми й переїхали з Коломиї. І я вже ось 18 років у місцевому самоврядуванні – секретарем, потім головою сільради не один термін, заступником міського голови Теребовлі, паралельно закінчувала магістратуру та аспірантуру в Харкові. Мій тато теж (як і тато Андрія) потрапив в автокатастрофу, після чого не відновився й незабаром помер, а мама понад 20 років працювала в Італії. Я мала заробляти сама і вже відчула потяг до роботи з людьми. В той час і вийшла заміж. Андрій же з Теребовлі. А в самоврядуванні й нині, оскільки я депутат обласної ради. Чоловік – теж депутат, до речі, Теребовлянської громади.

Війна і люди

– Війна змінила людей чи ні?

– Змінила, це правда. Особливо простих сельчан. Вона всіх нас підштовхнула до Бога, до віри. Люди стали добріші, відкритіші, згуртованіші. Всі ми мріємо про одне – Перемогу, це реальна і бажана мрія, все інше – на потім, і це дуже об’єднує. Варто мені лише попросити людей щось приготувати на передову, то всі беруться до справи без вагань. Правда, люди сильно збідніли, бо раніше хтось їздив на заробітки за кордон, а сьогодні цього нема зовсім…

– А не простих сельчан?

– Знаєте, я не буду критися, мені це болить. Це стосується не тільки жителів західних регіонів, котрих крило війни обпалює менше. Так, нам не падають ракети й шахеди на голови, як це чи не щодня трап­ляється в Києві, Дніпрі чи інших прикордонних містах і селах. Однак ми так само часто стаємо на коліна, зустрічаючи чоловіків і дітей, що загинули. І все ж трапляються такі – й у вас, й у нас – котрі живуть, немовби немає цієї війни. Коли мені зустрічається така людина, яка переймається лише власними буденними турботами, то я швидко стаю «руки в боки» й пояснюю «з чого починається Батьківщина…». Я розказую їм, як нашим хлопцям на передовій – у багнюці й холоді було навесні, й нині в спеку з екіпіруванням мінімум у 30 кг на собі бути під постійними шквальними обстрілами. Хтось гине що божого дня, хтось втрачає кінцівки, а ти один раз допоміг і все? Допомагати треба постійно, війна не скінчилася.

Тут яка заковика. Для армії за кордоном ми закуповуємо здебільшого старі машини, це правда. А от запчастини до них – дорогі. Й на фронті, на тих болотах, побитих дорогах і перекопаних полях ці машини виходять із ладу швидко. А ремонт кожної машини обходиться в 50 – 100 тис. – це великі гроші, а їх нам треба збирати постійно. І стежити за тим, коли таке звернення надходить від військових, то робити його негайно! Передусім. Прості люди останнє віддадуть, а підприємці – ще ні, не всі. Слід розуміти, що ти ведеш спокійно свій бізнес і ракета не летить тобі на голову тільки тому, що десь там на позиціях стоять наші хлопці. І вчасно відремонтована техніка здатна врятувати комусь життя.

Я ось у фейсбуці багато виставляю про нашу роботу, але не для того, аби похвалитися, а для того, аби показати людям, що насправді йде ВІЙНА, хоч вона наразі й далеко від Тернополя. Ось тому і їжд­жу до хлопців на передову, а вони – до нас. Ось тому й закуповуємо для них усе можливе й неможливе – по Україні та світу.

– Ви буваєте серед військових. На передову, звісно, вас не пускають. Однак ось там, ближче до фронту, як вам як жінці – тривожно, лячно?

– Звісно, до окопів мене не допускали. Не буду брехати, скільки разів збиралася, не пускали – ні вдома, ні там. Коли я тут тихенько зібрала наплічник і хотіла відвідати деякі частини фронтові, то на роботі колеги мене швидко «здали» чоловікові й мені стільки роботи тут накидали, до того ж украй необхідної, що яка там поїздка на схід! Мовляв, треба зароб­ляти тут, аби було що передавати на передову. І все одно в липні збираюся дихнути тою атмосферою. Там, де я була, не лячно. Навпаки, коли тебе оточують такі сміливі вояки, гарно екіпіровані, озброєні, оптимістично налаштовані, то й у самої дух піднімається.

Поцілувати Залужного

– Ви отримали нагороди від Валерія Залужного та від міністра оборони Резнікова. Поцілувати Головно­команду­вача не вдалося?

– На жаль, ще ні. Почесний нагрудний знак «За сприяння війську» від Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного я отримувала тут, ще на 8 березня, приїздили військові. Це була відзнака за те, що коли в Чорткові був ракетний обстріл військової частини, то я перша об’їжд­жала громади, аби зібрати кошти на допомогу військовим і підготуватися їм до зимівлі. Потім Валерій Залужний спілкувався з нами по відеозв’язку, коли звертався до аграріїв Тернопільщини за допомогою новоствореним армійським бригадам. Були різні подяки за цю роботу – медаль від міністра Олексія Резнікова «За сприяння Збройним Силам України», відзнаки від командувача Військово-Морських Сил ЗСУ Олексія Неїжпапи, від командування 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади і 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс». Приїздив до нас і командир однієї з гаубиць подякувати за те, що постійно підтримуємо харчами й технікою їхній підрозділ на фронті. Це постійна робота.

– І як чоловік витримує таку вашу непосидючість?

– Він старший за мене, мудріший, то змирився. Спочатку до управління господарством допускав мене обережно. Посміхався, мовляв, пробуй. Потім, коли захворів на ковід, мені довелося зануритися в справи й проб­леми по самі вуха, і я сказала: «Ого!», Андрій посміхнувся знову: «Ну ти ж сама цього хотіла?! Справилася ж! Значить, працюй і далі». От і працюю.

– Дві доньки у вас. Отже, на кухні хоч-не-хоч, а треба бувати. Можете замісити тісто й наліпити вареників?

– Так, донькам 10 і 13 років. Старша гімнастикою займається, співає, творча дитина. А молодша вже каже, що буде головою колгоспу, – сміється Алла. – Колись на кухні я все робила, а тепер на це немає часу. Діти мене бачать лиш у темну пору доби – коли я рано виход­жу з дому й коли пізно повертаюся. А мої друзі кажуть, що нині побачити Аллу – то велика розкіш. Багато завдань, багато справ – то по господарству, то людям допомогти, то військовим, волонтерство, меценатство. То в мене від батька.

Мамі я дуже вдячна, багато зробила для мене, мого рідного брата – він військовий. Я її дуже люблю, хоча характерами ми не сходимося, вона каже: навіщо тобі те, навіщо інше? Батько в мене був із непростим характером, але не було нікого в селі, хто б до нього не звернувся й батько йому не допоміг. Так і я, не можу інакше, то все моє. Як каже чоловік: вона тим живе – допомагати, рятувати і заробляти, звісно.

Та я не всесильна, за такої ритміки дуже виснажуюся, тому хворію часто. Можу тиждень-два «літати», а тоді днів три лежати зі «складеними крилами» – або під крапельницю, або просто нерухомою. Однак і тоді телефон мій гарячий – усім відповідаю, відписуюся. Бог тримає на землі кожного, доки він робить добрі справи.

Королівський Лошнів

– Що за село таке – Лошнів?

– У нас дуже красиво, село розташоване на березі річки Гнізна, що біжить долиною. Дуже давнє село, згадується в книгах галицького суду ще 1445 року. Зберег­лася церква 1888 року, її розписував відомий український художник із Тернопільщини Ярослав Бурд, нещодавно відновлено старовинний костел, його внутрішнє убрання. Є залишок старовинної фортеці. За Середньовіччя Лошнів був королівщиною, за переказами тут князівські дворові випасали коней-лошаків. Звідси й одна з версій назви села. Однак є й інші версії: від литовського слова «лаш» – лосось, ад­же в давнину в нижній течії Гнізни водилася ця риба. Ну й найпростіша – від «лощини», улоговини, яка справді тут є.

У нас три села, й коли я сюди приїхала, скажу відверто, була для всіх чужою. Тепер вони мені всі, як рідні: й села, і люди. Бо що мені треба, я звертаюся до громади, й вони мене залюбки підтримують у всьому. Живемо в Теребовлі, зовсім поруч, біля самого підніжжя Замкової гори, передмістя Сади зветься. Приїжд­жайте в гості, ми готуємо чудові стейки. А по Перемозі відсвяткуємо вже по-справжньому, зі всім колективом!