Вітаю, рідні читачки й читачі! Обнімемося, бо живі й незламні.

***

Я тут мимохідь відзначив черговий день народ­ження, хоча розумію, що кількість цих днів жодного значення не має, і день, який приходить після дня народ­ження, – такий самий, як і перед ним був, 24 години – доба, вранці – сонце, вночі – темно, якщо дощ – ще й мокро. Значення має лише те, який ти в цьому дні: натхненний, засмучений, енергійний, кволий.

Ну, був я у свій день далеко, вивчав досвід Асоціації провідних фермерів Італії Колдіретті, як вони борються з дозволом ЄС використовувати сухе та згущене молоко для виробництва сиру – не треба їм сухого, вони з мокрого успішно роблять. І взагалі їх проблеми – експорт вина та оливок, у нас з експортом куди складніше… До того ж у країні, яка не знає сучасної війни, не знає Бучі та Бородянки, Маріуполя та Бахмута, Авдіївки та Мар’їнки – у такій країні дуже поширені миролюбні настрої, від яких аж тіпає.

***

«Люди повинні домовлятися з людьми», – говорив мені місцевий Ніколо, а я йому крізь зуби відповідав: «Та без питань, але вони не люди». Там, у тих місцях майже всіх чоловіків звуть Ніколо, бо там у крипті старої церкви лежать мощі Святого Миколая. Майже 1200 років тому барійські купці вкрали їх із Мір Лікійських, зв’язавши монахів, але вкрали не всі, а, кажуть, 65% Святого Миколая. Їм завадили венеційські купці, які теж прибули красти мощі. Тим дісталося 20%. Господи, що за люди. Нє, в нас, звісно, теж є очільники Верховного Суду, які отримують хабарі по 3 мільйони доларів у часи, коли Україна обливається кров’ю й останні кілька гривень донатить на «мавіки». Нє, в нас, звісно, теж є продавці яєць по 17 гривень солдатам. Однак усе ж таки… 65% Святого Миколая… Мене це вразило.

До речі, ухилення від податків у тих місцях існувало з ХVI століття. Там була заборона і високе оподаткування забудови, тому жителі будували труллі – будинки сухої кладки з конічним дахом. Технологія будів­ництва полягала в круговому складанні вапнякових плит без розчину, і коли наїжд­жали перевіряльники, митарі, досить було висмикнути запірний камінь – і вся будівля зі звуком «тррруллль» перетворювалася на купу сміття, яка не підлягала оподаткуванню. Ба, жителі навіть виставляли сторожові застави, щоб митарі не підкралися зненацька. Зараз уже цілком легальний бізнес, труллі будують на продаж – комфортабельні, з сантехнікою, інтернетом та всіма вигодами. Попит добрий і цілком дає змогу отримувати прибутки, які, зрозуміло, акуратно оподатковуються. Отак, якихось 500 років – і людство приходить до цивілізованих норм і високої податкової культури.

***

Як і ви, я радію надход­женням до України італійських гаубиць й американських «Бредлі», й німецьких «Леопардів». Як і ви, я тамую подих і чекаю на те, коли ми весь цей арсенал побачимо на полі бою, коли Валерій Залужний скаже всім: «А ну, вимітайтеся з кабінету». Відкриє шафку, хряпне чарку, загризе сальцем і цибулькою та скаже в селектор: «А ну, бігом усі сюди, халамидники. Починаємо».

Ну, оце їдемо в поля і все чекаємо цього надважливого для всіх моменту. Ну, в сенсі не коли Залужний чарку вип’є, а коли починаємо.

Бо посівну ми закінчили. І не знаю, хто скільки чарок перехилив, але таки кукурудзи посіяли багатенько. А це знак, сподівання на врожай і можливість його продати й вивезти. Тобто знову на ЗСУ і на Залужного.

***

І їдемо ми з Михайлом Бернацьким полями, а він показує: «Он бачиш? Люди кукурудзу збирають». – «Яку кукурудзу? 15 травня!» – «А торішню, – каже, – нашу, Галатея. Нормальної якості, 10% вологості».

Мене це вразило. Нє, ну я знаю, що багато людей залишали врожай у полі до весни… Проте 15 травня… Каже мені Олександр Іванович Яковенко, фермерує в тих місцях: «А я теж десь у ці дні кукурудзу зібрав. Качани повис­ли донизу, листя їх захистило від надмірної вологи та хвороб, 15% вологості. Завіз на Семенівський елеватор, поки віз – ще процент вологості втратила. Зробили аналізи, забрали по 140 доларів».

***

Доля всюди нам дає знаки, поперед­ження, заохочення. Будьте уважні, читачу, ото коли заїжд­­жаєте до їдальні, вантажите в позашляховик два величеньких контейнери та їдете в поле до механізаторів… Бо вже обприс­кують… Аж бачите, йде дорогою літній чоловік, бородатий, із довгим сивим волоссям, на костур спирається, і гальмуєте:

– Діду, ви куди? Підкинути?

– Так привітайся ж спочатку.

– Вибачте, доброго здоров’я. Підвезти вас?

– Та мені недалечко, до села. Ну, дякую, синку.

Поїхали. А приємний дід, якось спокійно й хороше з ним поруч.

– Що там у тебе в баняках хлюпає?

– Обід везу механізаторам. Борщ і гречка з відбивними.

– О, непогано вони в тебе живуть… Тільки в «Оптовичку» якоїсь «Кока-коли» їм візьми…

– От блін, забув баняк із компотом. Звідки ви, діду, знаєте?

– Ріпак кропите?

– Так… Звідки ви знаєте?

– Ти б подумав, що з тим ріпаком робитимеш… Європейці знову в свої політичні забавки гуляють, знайшли якісь зайві пестициди й не купуватимуть.

– Та там не порятуєшся, вони то одне, то інше вигадують, а в нас ціна падає. Звідки, діду, я вас знаю? Щось мені ваше обличчя знайоме. Ви в «Агро-Союзі» на конференціях з No-till ніколи не виступали?

– Могло буть, могло буть…

– Чи ото… Ні, не може бути, я тоді малим був, із велосипеда впав і коліно розбив, а ви підій­шли, подорожник розім’яли та й приклали… Однак це сорок років тому було, не може бути…

Дід усміхається.

– А ну, стань отут, біля пошти, дякую тобі, добра людина. Нехай тобі ведеться.

І вийшов, і зник з поля зору. А ви їдете розгублений і щось усередині ніби світиться, і раптом згадуєте: ваш дід Омелько розповідав, як у дитинстві, у Вереміївці під час голодомору втратив сили й свідомість і лежав на вулиці в пилюці під сонцем, аж раптом над ним нахилився літній чоловік, приємної зовнішності, сивий, із довгим пишним волоссям і борідкою, поклав руку на плече: «Вставай, дитино». І він встав, а в руці – добряча скибка хліба. Чоловіка вже не видно було, а та скибка врятувала і сестру Оленку, і брата Миколку…

Господи, де ж того діда тепер шукати? Повернутися? Повезти на поле, пригостити борщем, щоб він вашого ріпаку хоча б торк­нувся? Ні, оце було – і ця миттєва зустріч, незрозумілі відчуття, і більше ви його не побачите, хоч він і буде десь поруч завжди.

***

Я не знаю, коли ми підемо в наступ і чи добре продамо врожай, але я знаю, чому ми переможемо.

І ви знаєте.

Тому що наша земля має глибоку силу, і всі святі її боронять. Тому що ми, українці, нація переможців і трударів. За нас правда, за нас слава і воля святая.

Та й ви самі, мій рідний читачу, знаєте, що працюєте на цій землі від сходу сонця до темноти не через гроші, а через Богом даровану можливість бачити небо на світанку і Дніпро, вбирати свіжість ранку повними грудьми. І літати, як мартин, над водою й морем, а коли треба, перетворюватися на шуліку і з небес атакувати ворога.

Ми переможемо, бо відсіялися, і тепер нам треба зібрати врожай. Ми очистимо від ворога Чорне море, бо нам його треба буде вивезти.

Ми переможемо тому, що на нашій землі «врага не буде, супостата».

Так нам заповідано.

А заповіти – це святе. Й у заповіті сказано: «І на оновленій землі». Ось це оновлення і буде нашою головною ідеєю.

Обнімаю вас, читачу.

Ваш головний редактор