Вітаю вас, дорогий читачу й дорога читачко! Складно вимовити просте слово – дочекалися. Живемо у часи непевності, невизначеності, непередбачуваності. Я дуже сподівався на цей квітень, що ворог здохне, а українське сонце зійде. Квітень видавався мені дуже зручним і приємним місяцем для перемоги, щоб бульдозерами і екскаваторами загорнути всю нечисть і рушати у поля. Вкот­ре за цю війну я виявляюся надмірним оптимістом, ворог ще не здох. Так, чуйка не підвела, у квітні сталося чимало важливих для ходу війни подій. Великі повені на кацапії, які сильно загострили їхні внутрішні проблеми (я дотримуюсь думки, що внут­рішні проблеми мокшан стануть основним чинником нашої перемоги); нам надали допомогу США, і це може сильно змінити хід війни, нам готують таку ж величезну допомогу європейці. Сталися важливі зміни в економіці світу, похитнулися Іран, Індія, Китай, що різко зменшило кацапські зарібки від продажу нафти і газу. Платити своїм оркам їм буде набагато важче. Однак все ж таки величезного розгрому кацапії ще не відбулося. Хоча хтозна. Поки я пишу ці рядки, до кінця квітня ще чотири дні, може, якраз. Утім, хоч я і надмірний оптиміст, але не настільки. З іншого боку, я завжди вірив у дива, і вони акуратно траплялися по вірі моїй. А може?

Мабуть, ні. Тому що перемога України – не диво, а історична закономірність. Для решти світу воно буде дивом, а для нас – звичайною роботою. Закономірність – біси дохнуть, сонце сходить. Ми так живемо віки і тисячоліття. Так було, так є і так буде.

У квітні починається ера світла. І це не тільки коли о сьомій вечора кермуєш із Золотоноші на Кременчук і дивуєшся, що не темно. Це тоді, коли над полем стоїш, тракторист тягає сівалку, а ти дивишся і млієш від магії весни, яка заливає світлом прос­тір, мов липовим медом, усе стає золотим і прозорим. Це коли їдеш і чуєш свист, і думаєш – невже ремінь генератора? – а потім, прислухавшись, розумієш, що це птахи на деревах співають тобі у відкрите вікно машини. Це коли ти виходиш у заллятий сонцем вишневий сад і всім серцем відчуваєш цей плин енергії цвітіння і радості природи, магію краси і симфонічну велич епохи, до якої доклав рук, адже ти сам вибирав ці вишні у розпліднику, коли вони ще прутками були тонюсінькими, а тепер це дорослі дерева, які буяють цвітом і гудуть від бджіл, мов вулики.

Це магія і це весна.

Не кожен поет є аграрієм, але я не зустрічав аграрія, який би не був поетом. Неможливо не говорити віршами, коли твоє життя тече під відкритим небом, під таким високим і світлим, з-поміж квітучих дерев і співу птахів. Аграріїв треба вміти слухати, тоді неод­мінно розчуєте у розповіді про дороге дизпаливо і контрафактне насіння – поезію любові до своєї землі, до України.

Такої ранньої весни я й не пам’ятаю. Люди вже 12 квітня подекуди відсіялися по куку­рудзі. Велике тепло на початку квітня просто ошелешило, і всі побігли в поля, мов опечені. До того ж йшли рясні дощі. Потім, передбачувано, похолодало. В підсумку ми маємо нетипову посівну, якій і присвячено цей випуск журналу, нетипове в звичному житті. Хоча життя наше звичним не назвеш у час війни, тож – нетипове у нетиповому житті. Для багатьох життя від початку повномасштабки зупинилося, чекаємо на завершення. Проте чекати не можна. Треба діяти.

Аграрій Трохим Петрович, вісім тисяч гектарів, важко вилазив з машини і дихаючи, мов паровий котел, ішов у ріпак робити селфі.

– Що так важко, Петровичу?

– Оце маю два питання… Коли закінчиться війна?

– В цьому році.

– Ага. А от друге: чого це «Лендкрузер» щоразу роблять хужий від попередника? У мене була «сотка», так я з неї вилітав, як горобець, ширяв над полями; з «двохсотої» вже важче вилазити. А з «трьохсотої» вже ледве-ледве вивалююся на землю. І залазити важко. Чи не можна ото зробити зручну машину для землероба?

– Ой, Петровичу, то не машина. Сотий «Лендкрузер» ви мали 2000 року, і було вам тоді трохи за сорок. Двохсотий узяли 2012 року, рестайлінговий, і було вам тоді п’ятдесят з чималеньким гаком. А тепер, вибачайте, коли ви купили трьохсотий, вам скільки років? То не машина, то час. Він чимдалі, тим більш незручний для заскакування у джип…

– М-да… Сфоткай мене, ти краще вмієш.

– Вам для районної газети?

– Та нє, доньці пошлю, онукам…

Доньці. Онукам. Для них працюємо, горобцями пурхаємо над полями під сонцем і для них вирощуємо врожай.

Посадити розсаду і саджанці я приїхав у село, яке вже стало моїм прихистком, розговорився з сусідами. Кажуть, завтра ховатимуть загиблого героя, хлопця з села, який дзвонив рідним 23 квітня, казав, що буде ротація, на Великдень буде вдома. Поліг у бою 24-го. Кажуть, тепер уже точно на Великдень буде вдома.

Де ж взяти сил, Святий Боже, Святий кріпкий, щоб винести весь цей біль і стримати чорну ненависть до лютого гада, який тягне пазурі та ікла до нашої неньки, до наших домівок, до наших дітей. Де? Побратими Героя читали на похованні молитву. Там можна взяти силу:

«Україно, Свята Мати Героїв, зійди до серця мого, прилинь бурею вітрів кавказьких, шумом карпатських ручаїв, боїв славного Завойовника Батька Хмеля, тріумфом і гуком гармат Революції, радісним гомоном Софійських Дзвонів. Нехай душа моя в Тобі відродиться, славою Твоєю опроміниться, бо ти, Пресвята, – все життя моє, бо Ти – все моє щастя. Спали вогнем життєтворчим усю кволість у серці моєму. Страху нехай не знаю я, не знаю, що таке вагання. Скріпи мій дух, загартуй волю, в серці замешкай моєму! І зрости мене до ясних чинів. У чинах тих хай знайду я смерть, солодку смерть у муках за Тебе. І розпливуся в Тобі я, і вічно житиму в Тобі, ВІДВІЧНА УКРАЇНО, СВЯТА, МОГУТНЯ І СОБОРНА».

Сильний голос відлунав, могилу засипали, і над нею вітер розгорнув синьо-жовте знамено.

Стара молитва, але те, що ми нездоланні і вічні, бринить у ній.

Марні спроби наших ворогів задушити націю, бо земля наша живить нас незбагненною для тварюк могутністю. Біси здох­нуть, сонце зійде.

Дітей шкода до нестями. Однак їхній подвиг буде не лише в серцях живих закарбований, – золотими літерами в історію України вписаний буде. Не забудемо і не простимо.

Ми діємо, і перемога буде, – наші «Кейси», «Клааси», «Массей Фергюсони» і «Фендти», «Джон Діри» і «Нью Холланди» зараз у полях кують сталь перемоги. Світ з нами і в полях, і на полі бою.

До речі, крім зовнішніх ворогів, Україну завжди терзали внут­рішні. Ось недавно нашому аграрному міністру викотили підозру за справу семирічної давнини, пов’язану зі спорами по землі. Якраз ми з одним великим аграрієм напередодні товк­ли про те, що, здається, маємо найкращого міністра за часи незалежності, і якщо аграрна спільнота завжди мала міністра, на якого заслуговувала, то тепер має міністра, до якого ще треба дорости. Та ні, комусь нагорі так кортить знову скоротити аграрне міністерство, що нетерплячка аж пече. Кожен, хто купував паї або займався збільшенням земельного банку чи відштовхував конкурента, який перекуповує землю, знає, наскільки це каламутна справа, і посадити можна всіх учасників цієї оборудки. От комусь міністр став скалкою в оці. Микола Тарасович і сам просився у відставку, але його не відпускали. Врешті завели справу. Проте, видно, завели не ті, хто не відпускав, обов’язки він продовжує виконувати. Це лише свідчить, що після перемоги нам знадобиться чимало гербіцидів та інсектицидів, щоб випалити бур’яни і шкідників у владі.

Тому збираємо сили, читачу і читачко, вічні і незламні, незнищенні сини і доньки Великої України. Нам ще працювати і працювати. Посівна – це ж тільки початок. Дух наш безсмертний.

Дожили до Великодня, а він пізненько цього року. Христос Воскрес! Воістину Воскрес!

Поборемо.

Переможемо.

І зберемо врожай, для дітей і онуків.

Для світу.

Ваш головний редактор