Рік Бібер: «Не робіть свої рослини кокаїністами»

– Ріку, розкажіть трохи про себе, свої корені, про свої витоки любові до землі, до ґрунту.

– Я фермер у четвертому поколінні – після прадіда, діда та батька. Зараз уже на пенсії, лишив ферму сину, п’ятому поколінню. Батько навчив мене фермерувати, навчив орати, однак розуміти, любити й дбати про ґрунт навчила мене бабуся. Коли мені було 6 років, вона за руку вела мене в поле, лопатою копала ґрунт, брала в долоні й казала: подивись на нього, послухай його, попробуй на смак. Учила, що найголовніший інструмент – це лопата, аби дивитися в ґрунти постійно.

– Ваша родина – уродженці Дакоти?

– Ні. Ви будете здивовані, якщо я скажу, що в мені є крапелька й української крові?

– Буду. Й дуже.

– Мій прадід родом з Одеси. Він дуже давно емігрував до США й сказав, що хоче працювати на землі. Уряд у Нью-Йорку запропонував йому: ваша земля у Північній Дакоті, беріть і господарюйте. Це було за 3 тис. км, глибинка. Потім естафету землероба прийняв мій дідусь. Їх у сім’ї було семеро братів і сестер. Дідові дістався найбідніший шматочок з усього цього наділу. Прадід сказав дідусю, своєму сину: ти найрозумніший з усіх дітей і зможеш зробити щось путнє з найбіднішим шматком землі. Й так сталося, що згодом усі брати й сестри продали свої ділянки дідусю. Потім настала черга мого батька.

– Знання й досвід у династії вочевидь зростали, нарощувався земельний банк.

– Батьку не подобалося, як фермерує дідусь. Дідусь був дбайливим і заощадливим. А батько хотів бути бізнесменом – мати на фермі великі блискучі трактори й сівалки, використовувати всі добрива і всі засоби захисту, що були на ринку. Хотів робити все, що рекомендували консультанти, аби стати успішнішим. І на це він брав велику кількість кредитів. У нього справді були найвищі врожаї в регіоні. Однак кредитна петля все тугіше затягувалася на його шиї. Тому врешті-решт і збанкрутував.

Коли я за два тижні в Україні побачив оці землі, вашу красиву потужну техніку й скільки українські фермери всього вносять у ґрунти, скільки здійснюють зайвих обробітків, то це мені нагадало мого батька. Невдовзі ці врожаї перестануть повертати затрати на себе.

Банк надіслав батьку листа: «Більше кредитів не буде, треба терміново повертати борги. Хочете, ми викупимо вашу землю». Й запропонували дуже низьку ціну. Батько, звісно, не погодився. Тоді завели розмову зі мною, мені вже було 25 років. Мовляв, ми не проти відтермінувати борги, якщо син візьметься фермерувати, поступово повертаючи відсотки. Однак все одно без нових кредитів. Батьку віри вже не було.

– Землі у вас було багато?

– 1700 акрів(близько 700 га. – Ред.). Я продав усю техніку, яку купив батько, крім одного трактора й комбайна. Батько був дуже злий, однак треба було повертати старі кредити, треба було купувати пальне і насіння. Залізо у дворі врожай нам не принесе. Батько спитав: а чим сіяти тоді будеш? Я пішов по найближчих лісосмугах, куди свого часу батько постягував дідове залізяччя. Відремонтував і налаштував старі сівалки, придбав насіння, пальне й посіяв. І все спрацювало.

– Ви мали агрономічну освіту?

– На агронома я не вчився. Закінчив початкову школу, пішов служити в армію, відслужив – повернувся на ферму. Коли ви здобуваєте освіту, вам проповідують із трибуни й пропонують свої думки. Однак здебільшого ці думки й правила вам вбивають у голову не практики, а люди, які зовсім не нюхали землі. Не ті, хто на цій землі досягнув якогось успіху, а хто, навпаки, не ризикнув працювати на ній. Так, є академічна наука, фундаментальна, вона необхідна, це так. Однак ці люди пропонують своє бачення як сіяти, обробляти, скільки і чого вносити, як збирати! Тільки тоді, коли ви будете ближчим до землі, лише тоді ви зможете навчитися любити її.

У штаті Дакота було багато земель, на які нога людини навіть не ступала. Бо Сполучені Штати були дуже молодою країною. І я міг ходити там, де не було обробітку, не було фермерства, де не вирощувалися монокультури, й придивлятися, як рослини ростуть у симбіозі, як впливають одна на одну. Й це те, чого мене вчила бабуся. Коли дідусь із бабусею починали свою справу, тоді аграрних коледжів узагалі ще не було. Все, що вони мали, весь їхній досвід – це те, що вони самі спостерігали. Й ось ці органи чуття: очі, вуха, запах, смак – це допомагає тобі отримати знань більше, ніж коли хтось тобі втокмачує свою думку.

– З банком швидко розрахувалися? Більше кредитів не брали?

– Борги я повернув доволі швидко, оскільки земля була в заставі, банк пропонував її викупити. Однак я вже заробив достатньо грошей, аби придбати кращі землі, в іншому місці, а батьківські лишив банку. Кредит під нові землі взяв і виплачував за них упродовж 20 років. 2012 року площі в мене сягнули піка – 40 тис. акрів. Після цього я спинився й подумав, навіщо мені стільки? Це явно забагато. Я не міг охопити навіть очима цю кількість. Я не міг накрити ці акри своєю тінню.

Й тому, скажу чесно, не розумію бажання українців мати все більше й більше землі. А кожен цього хоче: малий фермер хоче бути більшим, великий – ще більшим. А великі землевласники про ґрунти не турбуються, вони для цього наймають когось іншого. У вас є діти?

– Так, син.

– Ви ж турбуєтеся про нього? Ви ж не наймаєте інших людей дивитися за своєю дитиною, так? Якщо я своєю тінню не можу покрити свою землю, не можу її обійти, не можу всю понюхати, значить я не можу принести їй свою любов. І в США фермери теж увесь час шукають гроші, гоняться за ними. І мій батько це робив. І через це весь час шукав, де їх взяти. Нині в нас в обробітку 25 тис. акрів. Звісно, їх своєю тінню мій син не накриває, якщо ви про це подумали буквально, але це достатній для контролю земельний наділ.

– Що вирощуєте?

– Коли ще працював батько, а я йому допомагав, ми вирощували пшеницю у двопільній сівозміні: пшениця – пар, пшениця – пар. Бо уряд платив дотації, аби ми так фермерували. Коли я став управляти сам, найперше, що зробив, – відмовився від літнього пару. Зараз на нашій фермі вирощується озима пшениця, куку­рудза, льон, соняшник, просо, горох, сочевиця, люцерна. Вирощуємо покривні культури, випасаємо на них тварин. У нас є корови й треба вирощувати корми, багато вирощуємо люцерни, маємо пасовища.

– У скількох країнах ви побували як експерт?

– У 20 чи 25. В деяких по кілька разів. Єдина країна, в якій я був усього один раз, – це Казахстан. В Україну я приїжджав, коли у вас активно тему ощадливого землеробства вів «АгроСоюз». Поїздки по деяких країнах були схожі на нинішній тур.

– У вас дар викладача, насамперед у полі, добре виходить переконувати. Ви, як в пінг-понгу, швидко реагуєте на запитання, знаходите влучні порівняння.

– Дякую. Я намагаюся наукові істини донести простими словами на прикладах із життя людини.

– Чи сильно різняться фермери різних країн?

– Вони багато в чому схожі, однак порівнювати дуже важко. У кожного фермера є певні обмеження, в яких він повинен виживати. Обмеження урядом, умовами. Й вони впливають на рівень землеробства. В одних країнах ґрунти дуже перезволожені, десь більше тепла й сухіше, кожен живе у своїх умовах і ухвалює відповідні рішення.

Під час консиліуму ми об’їхали здебільшого великі ферми, малих було одна-дві, але й ці малі теж хочуть стати великими. А великі не хочуть ділитися з малими. У нас, коли ми переходили з великої кількості акрів на меншу, було інакше. Якщо знаходився молодий фермер, який хотів працювати, ми просто давали йому частину своєї землі. Молодий прагнув фермерувати, то чому не дати? Він же буде сусідом. І коли мені потрібна буде допомога, то хіба не допоможе мені цей молодий фермер? Такого в Україні я не побачив.

Так, історично мої предки коренями з України. Однак є величезна різниця між українцями, які виїхали до Америки 120 років тому, й нинішніми. Мій прадід із прабабусею емігрували як вільні люди й вони дуже гарно співпрацювали з сусідами, аби допомогти один одному побудувати нове життя. Потім у вас був час радянський, коли імперія контро­лювала Україну, ви не були вільними настільки, щоб думати вільно й робити те, що хочете. Зараз ви звільнилися й думаєте, що хочете. Однак ментально ви ще не звільнилися, бо при цьому майже кожен стає жадібним. На всіх рівнях.

– Які найхарактерніші помилки ви бачили в наших полях?

– Ми бачили гарні компанії з хорошими показниками. З хорошим станом посівів здебільшого. Однак не бачили живого ґрунту, біологічної активності. Навіть там, де вологи було достатньо. Тримання ґрунту голим, не покритим рослинністю, практично було всюди. Сонячна енергія потрібна для фотосинтезу, життєдіяльності рослин, але тільки в разі якщо вона перенесена з листка до ґрунту. Прямі промені на ґрунт спричиняють високу температуру і вбивають життя в ньому. Або ж вкидають біоту в сплячку.

Розрізи ґрунту ніколи не брешуть. Коли ви часто обробляєте землю, плугом перевертаєте рештки вниз, ми бачили – вони не розкладаються по тій самій причині – немає біологічного життя на всій глибині. Ми дуже рідко бачили мікоризу, бачили всього один-два черв’яки на 25 полях. Фізично впродовж поїздки насправді я не бачив ні Strip-till, ні No-till, хоча дехто підходив і показував фото: мовляв, у мене ось так, як ви кажете. Однак чиє він показував фото, я не знаю. В побачених полях здебільшого орали, дискували, робили масу культивацій. Однак навіть там, де не орали, ґрунт у міжряддях був не вкритим рослинністю все одно. І коли в повітрі температура була +37°С, на землі – перевищувала +50°С, то в природній рослинності обабіч поля вона була лише +25°С.

Люди, які й досі обробляють ґрунт, не розуміють життя всередині ґрунту. Обробіток – це як бомба в будинок. Ми зруйнували будинки маленьких черв’яків, мільйонів інших мікроорганізмів. І не важливо, це був вибух, від котрого все розлетілося, чи будинок просто дав тріщину – ви однаково зруйнували їхнє місце для життя. Так само й краплина дощу, яка падає на оброблену землю, спричинює руйнацію верхнього шару, розносить по рослинах усіх збудників, які є в ґрунті, збиває його, цементує. А та, що впала в густу рослинність, тихо проникає в товщу ґрунту, зовсім не випаровуючись.

Кореневій системі знаходити поживні речовини істотно допомагають різні групи мікроорганізмів і грибів. Їй, образно кажучи, потрібен рот, аби споживати цю поживу. Й функцію рота виконує мікориза. Найбільше засвоєння відбувається на тоненьких волосках корінців рослини, верхня частина коренів і їхня бокова система мають шкірку і не пропускають вологу та поживу. Щоб пожива активно заходила в рослину, треба біологічний симбіоз з мікоризою, з фабрикою мікроорганізмів. Тоді коренева система збільшується в рази. А ми бачили воду на дні шурфу, тоді як коренева система навіть туди не досягала. А загалом вона мала б удвічі перевищувати надземну частину. Треба фермерувати на глибину 1 м, а не 25 см.

Ґрунти голодують на живу кореневу систему. Незалежно від того, занадто сухо чи сезон закінчився. У відходах життєдіяльності черв’яків – копролітах – може бути 59% азоту, причому амонійної форми, тоді як у ґрунті далі від копролітів його буде не більше 11%. Це природна програма живлення. У нас через п’ять років на тій самій локації навіть колір ґрунту змінився – він став структурований, розсипається.

– Однак ці компанії вносять міндобрива й отримують заплановані врожаї. З цим біологічно неактивним ґрунтом.

– Так. Якщо ви хочете, щоб людина працювала вище своїх сил, дайте їй кокаїну. Можна заряд­жати її наркотиком, і вона буде сильніше працювати. Врешті-решт вона впаде без сил. Так і з вашим полем. Воно виснажиться від вашого кокаїну – міндобрив – і відновити його буде дорого.

Зрозумійте, я не кажу про абсолютну відмову від добрив. Роль синтетичних добрив виконують інші культури, їхні залишки, ексу­дати, копроліти черв’яків і продукти життєдіяльності мікробіоти. Ці самі культури й замінюють роль агрегатів обробітку в полі, розпушуючи його.

Спочатку я був таким фермером, у якого має бути завжди ідеальне поле. Сусіди питали: чи це не божевілля бува? Однак, у міру того як ми збалансували ґрунти, я задумався: можливо, треба менше вносити? Й одне поле розділили навпіл: на одній половині застосовували найкращі практики з повним набором добрив, на іншій – нічого, крім насіння. Однак там я практикував чергування культур холодного і теплого сезону, злакових і широколистих, застосовував покривні й кулісні культури, вирощував цілі коктейльні набори. Перші чотири роки на половині поля без добрив урожай був меншим, рослини мали зрозуміти, як нагодувати біологію і як збалансувати все, що є в ґрунті. Однак в наступні 20 років урожаї в мене зростали. Практично без внесення добрив і навіть без пестицидів. Природа сама регулювала.

У нас зайняло багато років, аби зрозуміти, як це робити правильно. Однак тепер маємо конк­ретні цифри: власні й університетські дослідження на нашому господарстві, які свідчать, що цими технологіями ми потроїли наші врожаї. Головне ж, маємо хорошу економіку.

Я не агітую, просто розповідаю, як ми це зробили. На будь-якому ґрунті воно може спрацювати. Хоча локація, де я живу, це фактично інший бік глобуса. Однак середньостатистичні опади за рік не 900, а 450 мм. І, до речі, аналізи на якість, поживність вирощеної продукції на половині поля без міндобрив показали, що їхня концентрація в цій продукції була вищою, ніж у вирощеній із хімією. Природа сама подбала.