Вітаю вас, читачу, і вас, сестро-читачко, обнімаю, радий новій нашій зустрічі.

Ми посіяли, і воно росте. Як полководець Максимус Децим Мерідій, виходимо в поле і йдемо, торкаючись кінчиками пальців зеленого колосся, що вже сягає опущеної руки. Воно росте. Росте ріпак, різко зросла ціна і в перс­пективі може сягнути 500 доларів. Росте ціна на кукурудзу, за травень додала 1000 гривень. У Європі фіксують максимум ф’ючерсів на пшеницю, 269 євро за тонну. До речі, у Франції багато посівів пшениці у поганому стані. У задовільному – 63 %, а минулого року було 93. Клімат для рослинництва там помітно попсувався. Як і у нас.

Як приємно відчувати ріст цін кінчиками пальців. І як це криво влаштований світ: щоб виростити десять тонн пшениці, треба стільки докласти зусиль, стільки вкинути азоту, стільки наприскати триазолів, імідаклоприду, і бац – 9,2 тонни, не дотягнуло. А тут – сидиш у кріслі під кондиціонером, і тобі замість 120 євро за тонну – 269. Тому що є ймовірність ускладнення експорту з Причорномор’я. Та якого дідька! Експорт і так ускладнений до усрачки. Трохи кацапських корит потопили, дай Боже здоров’я нашим героям, та й потроху пливе. Складніше, ніж вивезти пару тисяч тонн з країни, що стікає кров’ю, але воює, вже не буде.

Все заново, все з нуля будуватимемо

Однак ми це вже не раз проходили. Світ не кривий, він такий, який є. Це ми б хотіли його бачити рівним і струнким, приязним і справедливим. А він ні то, ні то, ні то. Тому справжній аграрій стійко, як гладіатор Максимус, приймає удари долі. Які приймає, які відбиває.

Я великий оптиміст. Я не маю рожевих окулярів щодо могутності нашої держави, я маю величезну віру в могутність нашої нації. Наша сила – як у гладіатора на арені, шматок заліза в руці і вогонь у серці. Можливо, у мене цинічний погляд, але я завжди казав, що нашу металургію треба зрівняти з землею і побудувати на її місці енергоощадливу і сучасну. І коли я проїжджав у Трипіллі повз гори вугілля, які з’їдала Трипільська ТЕС, я теж мріяв про сучасну енергетику. Електростанція віком у понад 50 років несла всі вади брежнєвських часів.

Немає у нас тепер ані металургії, ані енергетики, ані промисловості. Найкращий імпорт – зброя, найкращі люди – в ЗСУ.

Я оптиміст у тому, що твердо знаю, – у наших ворогів усе знач­но гірше, ніж у нас. Ми вийшли з одних дверей, але якщо ми хоч трошки йшли, через Майдани, через кризи і біди, то вороги зачепилися свиткою за двері і там стоять і досі, смикаючись. Ось у цьому мій оптимізм.

А світ дивує своєю кривизною нащадків трипільської культури. От є у вас рушниця «Зауер», ви її любовно пестите і ладуєте до зустрічі москалів. Тут приїжд­жає Шольц і кричить:

– Білку можна стріляти, зайця можна, москаля не можна німецькою зброєю.

– Тю, ти що, вареників об’ївся? Як це ти вказуєш людині з рушницею, що можна, а що ні?

– Така у нас політика. Рушницю продали, але, як виробник зброї, накладаємо обмеження.

– Так зроби, щоб я тебе ближчим часом, хоча б до нашої перемоги, не бачив і не чув.

– Ах так? Тоді ми припинимо продавати набої.

Тут є про що подумати. Налагодити виробництво власних набоїв – довго і дорого. Тому діємо у простий спосіб, підпускаємо москаля близько і лупимо прик­ладом, бо з приводу прикладу обмежень не було.

Хоча налагоджувати власне виробництво ой як треба. І «Вільха», і «Нептун», і «Грім», і «Богдана» повинні рости у нас як ріпак і пшениця. І набої до рушниці. Сподіваємося, що «Рейнметал», відкриваючи виробництво в Україні, знає що робить. Заводи повинні бути підземними, захищеними ППО, і готова продукція теж не стоятиме на подвір’ї, як культиватори і сівалки на майданчиках європейських заводів.

Ми потроху замислюємося про швидке наше майбутнє, коли в Україні треба буде за короткий час збудувати все. Енергетику, всю інфраструктуру, школи, житло, дороги, промисловість – ну все. Біля будинків розбити грядки з помідорами, ставки зарибити, у Чорному морі розвести устриць і омарів. На той час нам треба повністю змінити судову систему, прокурорську, ввести на всіх щаблях нульову толерантність до корупції. Що це ви закашлялися, читачу? Ні, ви не відходьте, стійте тут і дивіться мені в очі. Гадаєте, я марю? Неможливо побороти корупцію? Енергоощадну високоефективну металургію побудувати – так, атомні електростанції – йєс, а корупцію – нє?

Якщо ми вистоїмо в цій війні, ми здатні на все. Крім того, більшість світових інвестиційних інституцій уже втомилася чекати з грубими стосами євро і прагне вкласти їх у найприбутковіший проєкт століття – відбудову України. Звісно, вони не вкладуть ці гроші в липкі руки наших чиновників. Вони самі контролюватимуть витрати і закупівлі.

Зв’язати в ґрунті вуглець

Я багато їздив Європою в останні місяці. Я бачив заводи, які розраховують майбутнє щонайменше на 15 років наперед, бачив людей і відчував їхні настрої, знаю, що їх непокоїть. У своїй переважній більшості вони не бояться війни і не думають про неї. Війна, кажуть вони, це жахливо: «Проте боятися треба тим, хто там, ближче, Фінляндії, Швеції. Ми не боїмося».

Ну гаразд, можна зрозуміти, – якщо круасани в місцевій артісан буланжері щоранку свіжі, перей­нятися війною складно. Як і у Києві. А чим же вони переймаються? Ну ніби серйозними речами, кліматичними змінами, наприк­лад. Французька «Берту» впровад­жує технологію «Снайпер», для точкового знищення бур’янів, щоб не поливати хімією поля і економити кошти фермеру. Британська «Мзурі» презентує нову технологію Про-тілл, це розвиток Стріп-тіллу з висівом і внесенням добрив в один прохід, – це капітально зменшує викиди СО2. Австрійський «Пьотінгер», активно продаючи сівалки «Терразем» і фронтальні косарки з причепами-прес-підбирачами, взагалі мислить про обробку полів роботами з шириною захвату 90 см у ближчому майбутньому. Загалом усі переймаються зв’язуванням вуглецю в ґрунті, збором метану від тваринництва, і, здається, за десяток років сільське господарство буде лідером екологічних кліматоохоронних технологій у людській діяльності. Звісно, доведеться перейти в хатні город­ники фермерам з 11 гектарами. Однак життя на планеті того варте. Зараз в Україні бурхливо розвиваються фірми, які надають аграріям вуглецеві сертифікати, і вже з’явилися фірми, які подібні рухи роблять по метану у тваринництві.

Боже благословення

Нічо, вирулимо і виїдемо. На паркінгу я якийсь час спостерігав, як приємна дівчина на більшенькому «Рено» намагалася знайти шлях на волю. Я взявся допомогти, керувати її діями, і вона хутко вирівняла машину на виїзд і глянула на мене, і я чекав, що вона скаже: «Юначе, я вам так вдячна, ось вам мій номер телефону». А вона сказала: «Спасибі вам, добра людино, нехай вас Бог благословить!».

З одного боку, це не номер телефону, але – що б я робив з її номером телефону? З іншого боку, Боже благословення – воно надійніше, це і оберіг від пригод і негараздів, і трохи міцніше здоров’я. Так що я у будь-якому разі в плюсі.

Ми всі дивимось, як воно росте… Росте втома і виснаженість людей. Тепер усі чекають, коли два дідугани в США почнуть борюкатися за президентське крісло, яке вже скоро буде інвалідним. Один цурпалком, другий милицями вимахуватиме. Однак добре те, що і один, і другий наступного року на гасло «Слава Україні!» відповідатиме – «Героям слава!», бо іншої відповіді історія не знає і не прийме.

Обнімемося – і до праці, до бійки, до справ, що кому випало. Щось зробимо для України, для ЗСУ. Якщо ми не надто готові до штурмовиків, то можемо бути водіями, механіками, – я, наприк­лад, добре готую. Як прийде наша черга, рушимо.

Проте – Боже благословення. Може, й не треба буде нам вирушати, здохне наш ворог до кінця року. Встигнемо зібрати врожай і приготуватися до найбільшого в історії України свята.

Ваш головний редактор