Доброго дня, вечора і ранку, дорогий читачу і дорога читачко! Обнімаю! Весна прохолодна і сонячна, дощова і вітряна, лагідна і пекуча таки прийшла, і передусім відчувається це через те, як побіг­ла в жилах кров. Хоча, може, вона й не через весну заструмувала потужніше, але то деталі, то не принципово. Може, то любов. Хоча чому любов навесні? Любов була завжди, є і буде.

До речі, любов узимку ще важливіша, бо весною і далі важливих справ чимало (рибалка, мандрівки, важливі розмови з приятелями), а от узимку хтось має зігрівати. Оскільки зима – час завмирання природи, а весною все починає потягуватися, розминати скам’я­нілі м’язи. Так, суха зима налякала аграріїв: на Кропивниччині пройшли пилові буревії, все вказувало на тяжкі посухи, аж тут весною трохи поляпали дощики по три міліметри – і стало веселіше.

На півдні сіяли вже в лютому. Проте в середині березня сіяли соняшник на Сумщині – ось що здивувало. Ризик неабиякий, адже при похолоданні насіння може пролежати кілька тижнів без руху в ґрунті, й стартові сходи будуть слабкими й нерівними, як авітамінозні фермери по зимі. Єдине, на що можна покладатися в агрономії – це на досвід та інтуїцію аграріїв. Це люди, котрі йдуть у спеціально збережену батьківську хату, коло неї спускаються в погріб, який копав ще дід чи прадід, і дивляться, скільки є ґрунтової вологи. Потім вилазять і командують: всьо, бігом сіяти. І так лунко в бубон: бум, буммм! Дивні люди, скаже нове покоління. Чом би не спитати в штучного інтелекту, чату джіпіті чи діп сіка. Воно порадить: сійте 27 травня і досягнете високої врожайності. Бо так десь писалося в старих інтернет-ресурсах, які ще на скелях видовбували прадавні айтівці. Проте там не сказано, що робити два місяці до сівби, коли всі сусіди вже в полях, випивають, сальце порізали, цибульку. Так, а що робити – сіяти пшеницю, ячмінь, овес, горох.

Амариліс можна посадити біля погреба. Цікава рослина. Квітне в березні, а потім восени засинає. Думаєш, помер, а воно – бабах навесні, величезних кілька квіток викидає на потужному стеблі. Одним із трендів інновацій у сільському господарстві є біотехнологія: біопестициди, біодобрива, біопластики… Сюди ж тяжіє генетика, виведення стійких проти посухи високо­врожайних ранніх сортів і гібридів. Амариліс, здатний засинати без води й прокидатися з опадами, цілком міг би передати свої властивості картоплі чи бурякам, кукурудзі чи ще комусь. От їдете ви «крузаком» полями, а там кукурудза пожовкла, качани зморщилися, все гине і лягає на розпечений потрісканий ґрунт, а ви: хі-хі, от побачимо, що буде за місяць! За місяць на полі тільки сухе бадилля. Аж раптом дощ! Як вперіщить! І виїжджаєте ви на поле – а там усе поле в амарилісах! Ну що ж. Величезні червоні квітки на зелених міцних стеблах теж можуть стати в пригоді. Ставите будку на трасі й саджаєте Катрю з контори. Продає квитки на фотосесію на полі з амарилісами. Думаю, 50 грн буде нормально. Чи переб’єте ви вартістю квитків вартість кукурудзи, незрозуміло – залежить від інтенсивності руху на трасі, але навіть якщо вийде так на так, зекономите на транспорті й сушці.

Амариліс, звісно, жарт, але на озимий коріандр мені вже треба брати патент. Бо він на дачі перезимував, уже зійшов і буяє на городі. Буде називатися латиною hibernum coriandrum Poltava editorial. Так що я вже з урожаєм. Не обвалити б нішовий ринок – це ж таке, як ринок гірчиці: трохи більше виростиш і ціни немає. А, нє, виявляється, озимий коріандр Пуебло канадської селекції існує. На Одещині в жовт­ні сіють, у березні сходить.

Утім, повернімося до інновацій. Цивілізований Захід туди відносить стале землеробство, безкарбонове, точне землеробство. Шанують роботизацію, створюють роботів для збирання овочів. Тут я пригадую білоруський «комбайн» для збирання огірків, над яким сміявся років 15 тому: причіпна рама з палетами, на якій лежать на животах 12 працівників, трактор тягне раму по грядках, вони руками хапають огірки, кидають у мішки.

Втім, для Заходу це не варіант, там робот покликаний зекономити зарплату працівника, бо це – дорого. Ще інноваціями минулого року значаться гідропоніка й аеропоніка, вирощування овочів і зеленини, ягід без ґрунту. Вертикальні ферми. Теж можемо гмукнути на це все, але відсутність вологи може спонукати й нас на тепличний варіант господарювання з крапельним зрошенням. Уявляєте собі? Поле, накрите плівкою, а по полю – вертикальні шпалери з кукурудзою та соєю. Ні, звісно, це варіації білоруського напузі­збирання огірків, але думати треба. Кажуть, квадратний метр вертикальної ферми коштує $ 1000. Це з освітленням, обігрівом, поливом, комунікаціями. Теп­лиці, до речі, в нас геть усі неправильні (Сергій Кравчук, «Галс Агро»). Вони мають бути готичними, з конічним дахом, із використанням усієї площі. А у нас пів сфери, тобто там, де сфера йде в ґрунт, працювати й щось вирощувати неможливо.

Річ у тім, що на Заході рахують кожні пів метра землі, а в нас її страшенно багато, ми її не рахуємо. А доведеться. На Франківщині земля найдорожча в Україні – там середня ціна гектара за два роки виросла вдвічі й становить на зараз 112 000 грн (у січні були угоди й по 171 000 грн). І це індикатор для всього ринку землі. Тобто вже продають і по $ 4000 гектар. Тож буде рости, і буде рости всюди. Як і зарплати, до речі.

Видаткова частина аграрного бізнесу збільшуватиметься, маржинальність зменшуватиметься. Величезне значення матиме менеджмент, стратегічне мислення, візіонерство. Не думаю, що якийсь аграрій майбутнього обійдеться без журналу «ЗЕРНО», якщо він бажає прикрасити обкладинку «Форбс». Оскільки ми змушуємо думати, разом шукати ефективну перспективу. Клімат змінюватиметься, спека наступатиме. Земля буде дорожчати, орендна платня теж зростатиме. Євроінтеграція дедалі більше обмежуватиме використання пестицидів, ГМО, викиди вуглецю. Світові ціни на зерно та продовольство перебуватимуть у стані постійної волатильності. Й постане критична потреба альтернативних джерел енергії, сонячні електростанції та котли й теплогенератори на пелеті, щепі, соломі, кукурудзяних качанах, луззі соняшнику стануть необхідністю, а не забаганкою. Передплата журналу «ЗЕРНО» буде не ознакою культури й інтелектуального смаку, а життєвою потребою. Як вода і повітря.

Ми всі знаємо, що війна закінчиться.

Ми всі знаємо, що ми вже давно в ній перемогли. Ще коли розтрощили колони техніки, що йшла на Київ, повбивали десантників у Гостомелі, відкинули гаддя на Харківщині й Херсонщині. Ми заплатили страшну ціну за нашу свободу і платимо таку саму ціну за політичні ігри божевільних диктаторів.

Однак усіма клітинами нашого організму ми свідчимо: життя триває і посівна відбудеться.

Ми вийдемо в поле і зборонуємо, закриємо вологу, посіємо та передплатимо журнал «ЗЕРНО», хто ще не передплатив.

Ми виростимо потрібні ринку культури й нагодуємо Європу, Азію і всіх, кому бракує землі, води, зерна, нашої стійкості й героїзму.

І посідаємо з вами, читач і читачко, під вишнями у брилях, і поставимо в траву макітру з варениками й полив’яну миску зі сметаною.

Весна, дорогі мої.

Найкраща інновація року.

Віримо – весна нашої перемоги. 

Ваш головний редактор