Вітаю та обіймаю, дорогий читачу і дорога читачко!

– Здоров, здоров, тебе кіт поборов.

– Ох ці вже ваші жашківські примовки… Однак правда – у дворі офісу живе такий лахматий Олександр, увесь капот мені затоптав брудними лаписьками. Ну терплю, бо ж люблю його.

– От же ж. Кота він любить. А людей?

– Читачу, ви ся вспокоїте? У мене й так складається редакторська стаття в лірично-істеричному настрої…

На тлі паскудних результатів

Почнемо з результатів січня та й лютого. Результати паскудні. В усіх сенсах, політичному, економічному, от хіба військовий трохи кращий. А так… Експорт упав, нижчі показники, ніж торік на цей час: й олії цівка потоншала, і кукурудзи менше веземо, а пшениця та ячмінь уже давно у напівстопі. За липень–січень по олії мінус 3 % до минулого сезону. Хоча кукурудзи відповідно більше на 15 %, а пшениці більше на 40 %. Іспанія стала третьою країною в топі із закупівель соєвого шроту з України. Загалом експорт зернових і зернобобових склав 28,2 млн т. Це на 2 % більше, ніж торік, вийшли на військове плато…

А що внутрішній ринок? Нехай, ми якось на овочах протримаємося, до того ж Україна ввійшла в трійку світових споживачів овочів із показником 653 кг на особу. Мабуть, це більше картопля, а не авокадо і томати, але все ж таки. Поголів’я ВРХ далі скорочується, зараз близько 2 млн, і з них 1,159 млн – корови. Це не страшно, в Україні історично споживання телятини та стейків невеличке… А молока сучасні корови за сучасної технології дають у три-чотири рази більше за колишніх, совєцьких: 10 – 12 т на рік проти 3 т, коли вважалося, що треба менше годувати і більше доїти. Техніку фермери на сезон беруть, правда, оновлюють украй болюче, а те, що ще протримається сезон, варять і фарбують у кольори «Джон Діра» або українського прапора. Споживацький ринок і промисловість засипані битою цеглою і вапном наших зруйнованих домівок.

Тож результати паскудні, але свідчать, що ми радше живі, ніж мертві.

Подорож в обійми смерті

Євроінтеграція – це наш орієнтир і маршрут на десятиліття. Я не про вуглецеві сертифікати й заміну пестицидів біопрепаратами, це ви й без мене знаєте. Я про спорідненість душ. Це коли я їздив на заводи «Берту» до Шампані через Париж. Париж – моє місто, бував там із сотню разів, люблю його, як Градизьк або Жашків і навіть більше. Іноді за ним ностальгую. Й в останній приїзд так хотілося щось забрати з собою, щоб це, як говорив Гемінґвей, було тим святом, яке завжди… Й от у квіткових павільйонах на Рю-де-ла-Сіте, біля Нотр-Даму, на квітковому ринку Єлизавети ІІ, до рук потрапив крихітний горщик із фіалкою. Вона була цікава, вона була непов­торна. Дотепна й чарівна, з мелодією французького шансону і пахощами берегів Сени, з кольором неба над Сакре-Кер і непередаваним малюнком дахів Парижа, якщо дивитися з пагорба собору. І закохався у фіалку безтямно (запам’ятайте це слово), як у дів­чину, як у те, що трапляється раз у житті. І потім квітка з цікавістю роззиралася в готельному номері, далі – через ілюмінатор літака вдивлялася в хмари над Францією й синє небо, таке, як вона сама, потім у потягу з Кракова до Перемишля тремтіла на столику в буфеті, бо поїзд спізнився і довелося без квитка сідати в інший і в буфеті три години їхати на пересадку до Києва, пізніше в темряві прямувати до міста, через країну, в якій війна і смерть, руїна і безнадія.

Коли фіалка помирала, відчув усю велич і неміч любові, що здатна створювати симфонії та не здатна вберегти крихітне життя, і жахливий біль від зради і власного безсилля. Коли треба було дати їй тепло подиху і краплину того, що їй необхідно було для життя? Чи просила вона про допомогу і чи попереджала про те, що відходить у темряву? Я не чув. Чорт забирай, треба було кричати щосили!!! Я оглух від обстрілів. Чого ви так дивитеся на мене? Що люди втрачають домівки, що гинуть діти, а я за квіткою плачу? Тому що весь біль і вся туга страшного нашого часу була в тій квітці. Яка мене зрадила смертю своєю та яку вже не повернеш ніколи.

Всього-на-всього гроші

Гарні метафори, якими ми намагаємося вимостити біографію, іноді не вдаються. Проте, якщо поталанить залишитися людьми й любити квіти, можливі інші образи та формати. Нам треба побороти цю пітьму, як співає мій приятель Іван Леньо – до речі, сотні його концертів по всій Україні, «Козак Систем», підтримані МХП, десятки пікапів на фронт і сотні дронів теж. Нам треба перемогти лютого ворога. Потім відбудовувати країну: і політично, й економічно. Гроші не головне, вони – це завжди всього-на-всього гроші. Нам на десять років роботи, розмінування, і часто – все з нуля, як коли ми починали культуру землеробства на полях, на котрих росли дерева. Іноді, розбираючи завали, випростовуватися, дивитися в небо і намагатися зрозуміти, чому так боляче.

Тому що не все можна повернути й зробити таким, як колись. Тому що втрачене можна замінити новим, але боронь Боже кохати безтямно – чути й відповідати. Я знаю, що квітковий ринок на острові Сіте в Парижі працює з 1900 року і щонеділі там торгують ще й птахами. У мене є шанс купити там іншу фіалку. Іншу. І виростити. Постійно дослухаючись, що їй треба, оскільки почасти фіалки гинуть через те, що ми їх надміру поливаємо.

Халепа насувається

І про полив. Про вологу. Читачу, ми ж з вами суворі фермери, аграрії, нам не до лиця в лірично-істеричному стані перебувати довго. Ховаймо біль у кишені й думаймо про першочерговість операцій. Бо халепа насувається неабияка. Передусім закрити вологу. Потім – препарати, які допоможуть рослинам пережити посуху, потім – полив. Складно, знаю. І води немає, і дозволи тривалі, боротьба з бюрократією, але треба. Якщо кліматичні зміни триватимуть, а вони триватимуть, Україна стане краєм теплиць і поливних земель. Це вам не кіт поборов, це значно серйозніше.

Тому журнал буде працювати на вас і з вами, майте це на увазі.

Обідати – це мені чуждо

Журнали для мене і для всієї редакції – це люди.

Недавно подзвонив я Петру Пет­ровичу, кажу:

– Такий важкий місяць… Побачитися б, пообідати.

– Обідати для мене – це чуждо, – чарівним своїм суржиком відповів Євич. – А побачитися – залюбки.

Журнал, який присвячений 30-річчю компанії Євича, у нас так і називається – «Євич», із теплою його усмішкою на обкладинці. Є журнали «Віктор Григорович Гала», «Михайло Шевченко», «Михайло Колісник», «Олег Звягінцев», «Віктор Ільченко», є могутній «Воротинцев» із Баштанки – людина-скеля з автоматом, то був один із перших випусків війни.

І життя в журналів, як у людей. Слава Богу, всі живі, всі тут. Іноді дзвонять мені з питаннями по журналу то 2016 року, то 2009-го. Де вони його знаходять?! А він десь у них живе.

Хороші новини: вже весна

Тектонічні зсуви часу. Божевільний дід у керівництві найпотужнішою країною світу. Щоб його кіт поборов. Інший божевільний захлинається власною кров’ю й судомить на нашому сході й півдні, хоча зрозуміло, що його задум провалився у березні-квітні 2022 року. І ми, як завжди, найвеличніша нація у світі, а не можемо налагодити виробництво далекобійних ракет і рознести гидотну на клапті. Європа, яка плюскає, мов борщ у польовій кухні, ще й два щури там плавають – Орбан і Фіцо, і ще кілька шкідливих інгредієнтів. Ніяк не второпають, що там немає власних армій і немає мотивованих людей, щоб боронитися, тільки ми – армія. Яка здатна захистити весь ситий старий світ від орди, тамуючи біль, утрачаючи кращих, утрачаючи власне життя і власну людяність. Нам доведеться плекати, як фіалку, тих, хто прийде з фронту. Якщо вони захочуть прийти звідти в наше життя відбудови й подолання руїни.

З хороших новин – уже весна. Коли цей журнал, журнал «Осипенко», прийде вам до рук, уже буде весна.

Ви як собі хочете, а природа прокидатиметься. Тож доведеться і вам, і мені. Лірично-істеричний етюд зміниться робочим ритмічним. Нас зрадять ще не раз, не будемо безтямними. Нам не раз підставлять плече товариші й друзі. Дорога вгору нерівна і небезпечна. Не заточитися, не впасти. Проте весна невмолима, вона вибухне цвітінням садів і пахощами перших квітів. З-поміж них могла б бути й та фіалка, але за нею ще раз доведеться їхати до Лютеції. Сподіваймося літаком із Борисполя.

Ваш головний редактор