У колокруті подій сьогочасся майже непомітно промайнула новина про мешканців російського селища Косотуриха (це неподалік міста Перм). Там є дорога, що веде приблизно до тисячі будинків. Стан її жалюгідний. Аборигени неоднораз зверталися до місцевої адміністрації: мовляв, зробіть ремонт, бо незмога дістатися домівок. Однак щоразу наштовхувалися на відмови: владці підкреслювали, що дорога, за документами, не належить нікому (що той обліг), тож її не лагодитимуть.

Відтак місцева спільнота оголосила про намір звернутися до Посольства Німеччини: мовляв, шановні друзі, чули ми, що у вашій країні дороги, що та картинка, аж очі в себе вбирають, тож не могли би ви взяти ту нашу діляночку собі й зробити шматочок собі на ствердження і нам на радість. А то взимку швидка на тлі пандемії може й не дістатися будинків хворих, та й шкільний автобус буксуватиме. Вибачте вже, що ми такі злидняки-прохачі.

Не знаю, чи матиме чоломбитна ходи, чи дістанеться лист німецької амбасади, чи знайдуть зрештою адресати кавал часу на відповідь. Річ не в тім. Річ в інфантильності населення. Спершу роблять вигляд, що обирають до влади когось собі до смаку, надалі терпляче прогинаються під «изменчивый мир», беруть, імовірно, активну участь у «победобесии» (не виключаю, що й «можем повторить» десь креслять), опісля звертаються ледь не до самої «Канцлерин»: рятуйте, вельмишановна! А як самотужки почати щось робити на дорозі, певно, одразу й господарі в неї знайдуться (ті, яких чи не одноголосно обрали), і титушню вседержителі зашлють аби змотлошити «найрозумніших».

Наведу інший приклад уже з наших широт. Розповів про цей випадок мені поважний підприємець, що знайшов себе в царині сільгоспмашинобудування. Мешкає він у невеличкому українському райцентрі. Має маленьких діточок. Якось він із колегами теревенив «за життя» (жодних опозиційних платформ!), і співбесідники дійшли висновку, що потомству нема де гуляти: в містечку елементарно не вистачає дитячих майданчиків. Звернулися до місцевої влади: дозвольте нам звести майданчик для дітлахів власним коштом.

Місцеві верховоди дозвіл не дали, підозріло запитуючи в зухвальців: ви що, від цього матимете зиск, а з нами поділитися не хочете? От і зась, не вийде у вас нічого. Одне слово, дорожилися верхогляди перед бізнесовим набродом! Підприємливі батьки навіть обговорювали ідею знагла почати будівництво без дозволу – мовляв, започаткуємо добру справу, а нехай лише ті наднамники спробують підняти руку на будівництво для малечі, забезпечимо тоді розголос!

Не знаю достеменно, чим закінчилася історія, але приклад, як на мене, показовий: ті, хто працює в українському агробізнесовому полі, розраховують на власні сили, прагнуть звести щось ВЛАСНОМІЦЬ, а не складають листи німецьким посадовцям. Натомість північно-східніше від Неньки поля (серед них й агробізнесові) родять зовсім не так.

Утім, певен, що є протилежні (поодинокі чи ні – інше питання) приклади й у нас, і в сусідів. Тут аж ніяк не хочу протиставити ментальності, інфантилізму в нас так само не бракує (ой, не той орієнтир на Північному Сході, успішним порівнянням з яким варто тішитися). Проте й відсоток тих, хто прагне власносиллям удосконалити життя громади, все ж таки більшає.

Хай там що, а регулярні сякі-такі конкурентні вибори, попри всі їх особливості в Україні, вельми корисна штука.