На наші запитання віддповідає Віктор КИРИЧЕНКО, науковець зі світовим ім’ям, академік НААН, доктор с.-г. наук, професор, який більше 20 років очолював Інститут рослинництва ім. В.Я. Юр’єва НААН, нині є Головою вченої ради цієї установи.

– Віктор Васильович, як позначилась війна на нашій аграрній науці: що ми втратили, а можливо чогось і набули?

– Війна — це найстрашніше, що могло з нами трапитись! Так!…

Ситуація з коронавірусом навчила користуватись електронними засобами обміну інформацією, спілкування. Тому ми не припиняли проводити на рівні нашої Академії засідання бюро, президії. Нашими науковцями прийнята програма роботи в період воєнного стану. Заробітна плата, хоч і з трудом, але виплачується.

Але ж, на жаль, маємо такі райони, які зазнали чималого лиха через російські обстріли, були під їхньою окупацією: Сумщина, Харківська, Чернігівська, Київська, Миколаївська області, а частини деяких і досі перебувають під ворогом —  Харківщина, Херсонщина, Донеччина і Луганщина, Запорізька область. Тут ми суттєво втратили і втрачатимемо ще.

Водночас чимала кількість регіонів Центральної, Південної і Західної України подовжують гідно працювати.

Хочу сказати не про науку. Ми виїхали тиждень тому. На той час Харківська область лише починала боронувати, в полі були поодинокі агрегати. А що ми просувались західніше, то краса така — озимі у відмінному стані, і поля посіяні, і вся техніка в роботі. Виробничі комплекси працюють, ферми, комбікормові заводи.

Щодо нашої області, від російських бомб постраждав Інститут овочівництва і баштанництва. Але там робота проводиться, можна сказати, що там все більш-менш нормально. А от Інститут тваринництва попав під кілька обстрілів і наша база (Інституту рослинництва ім. В.Я. Юр’єва), там ситуація складна: від дослідних ділянок нічого не лишилось — по озимині по кілька разів утюжили танки. Людей влада екстрено попросила виїхати. І це правильно!

– Але ж  немає такого, що “все пропало” – колекції втрачено, насіннєвого фонду немає….

– Насіння залишилось. Відлуння цієї трагедії на продовольчому ринку буде відчутне через рік-два, через три роки. Якщо порушуються генерації, супереліта, еліта… Нічого страшного, можна посіяти і першої, і другої репродукції. Головне посіяти, щоби воно виросло. Зараз не до добрив, про гербіциди мова не йде, бо зруйнована вся логістика, порушені поставки (маю на увазі ті місця, де йдуть активні бойові дії). Де ситуація більш-менш, то нічого, що без добрив і гербіцидів — будуть боронувати. НААН підготувала рекомендації щодо проведення весняно-польових робіт в умовах війни та обмежених ресурсів. Є проблеми з солянкою, тому, виходячи з мого обзвону, хлопці кажуть, зробимо стільки, скільки зможемо.

Щодо аграрного виробництва в цілому, зокрема зернового, то, за скромними підрахунками, треба викинути 30-33% площ. Бо навіть якби там і можна було вже робити, та поля не розміновані — накидано касетних бомб, протипіхотні міни. Поки не пройде розмінування, ніхто туди не поїде. Тож із запланованих 80 млн тонн виростимо близько 60 мільйонів за сприятливих погодних умов. Якщо ж погода не сприятиме, то самі розумієте.

Україні цього обсягу буде вдосталь. Але ж головне — експорт. Хто насамперед постраждає? Насамперед, наш бюджет, зрозуміло. Однак імпортери що робитимуть — Індія, Пакистан, країни Африки? Себе ми прокормимо, а світ стикнеться з дуже серйозними випробуваннями. ООН лише заяви робить, а толку ні від нього, ні від заяв ніякого немає. ООН має репетувати, бо житницю світу — Україну, знищують, знущаються з неї варварські, і водночас всім хочеться, щоб у світі продуктів було вдосталь.

Вітчизняна наука, я вже казав, розробила рекомендації роботи в умовах воєнного часу, в умовах дефіциту добрив і ЗЗР, запропонувала технологічні карти, науковці охоче консультують виробничників із різних питань.

У нас є завдання, які треба виконувати, бо їх ніхто не відміняв. Якщо, зрозуміло, хтось не може вийти у поле і закласти досліди, то ніхто науковця туди не пожене. Але статтю написати, рекомендації якісь посидіти-помислити у підвалі, на колінах (як ми і робили останнім часом у Харкові). Все одно ж треба працювати. Чим ми і займаємось.

Не хочу хвалитись, але я здав монографію до друку. Щоправда, не знаю, як її надрукують, але вона актуальна, вона є — на флешці. Статтю підготував у наш “Науковий вісник”, зараз другу завершую і третя буде.

– Щодо кадрів: як багато виїхало, є переміщеними особами або пішли до війська?

– Так, дехто виїхав через переляк, тим більше, що влада закликала виїжджати з потенційно небезпечних районів. З нашого інституту, наприклад, 12 людей виїхало за кордон — це жінки з дітьми (не будеш же їх утримувати, бо це незаконно, неправильно, не по-людськи). Так само і в інших інститутах, але це все жінки, бо чоловіків не випускають. Відтак в кожній наукові установі — інституті, дослідній станції, щонайменше 3-5 чоловіків добровільно пішли якщо не в ЗСУ, до стали до тероборони.

Я теж просився, але поки в моєму віці я там не потрібен. Дякувати Богу, наша країна таких дурниць не робить — не ставить всіх підряд до війська.

Ми всі віримо, що переможемо, що дамо добряче ворогу по зубах. Але ж їх, як кажуть, до чорта, і ні людей вони не шкодують, ні тварин. Не кажу вже про техніку. Скільки я цього всього бачив по нашій трасі, на окружній (довкола Харкова) — битого-перебитого залізяччя, трупів… На Харківщині працював потужний комплекс “Агромол”, де було високопродуктивне племінне стадо у тисячу голів ВРХ —  воно опинилась на окупованій території і рашисти зруйнували ферму та розстріляли практично все стадо. Навіть не можу уявити стан керівників того господарства, адже можна від цього всього збожеволіти. І головне, припинилось постачання молока на переробку від цього провідного галузевого господарства області, яке йшло на дитяче харчування.

Та ми ніколи не переставали вірити в перемогу, і кожен на своєму місці має робити все можливе і неможливе, щоби якомога швидше її наблизити!

 

Тетяна Шелкопляс