Сім’я для українця споконвіку була головною життєвою цінністю, майже сакральною. Місцем, де народжується наша підтримка та сила. Й саме цим ми відрізняємося від північного сусіда, котрий плазує перед владою. Ми навіть свого гетьмана називали батьком, однак коли він не справлявся, бунчука відбирали швидко. Цією ментальністю ми близькі з Європою та світом.

Адже в країнах із вільною економікою сімейний бізнес становить хребет економіки. Чимало революційного в розвитку людства було придумано саме приватним бізнесом – від електронної пошти до мобільного телефону, навіть польоти в Космос зараз розвивають приватні компанії. Та ми й самі знаємо чудові приклади світових і європейських сімейних машинобудівних компаній.

А те, що у нас в аграрному секторі правлять бал великі компанії й холдинги, то це не назавжди. Сімейний бізнес украй потрібен для розвитку України. Йому не треба як менеджменту публічних компаній проявляти себе швидко й гучно, або як президенту справляти враження, щоб бути переобраним на наступний термін. Такі компанії будують свою політику так, аби не гонитися за миттєвою ризиковою удачею, а щоб передати справу наступному поколінню. А ще вони забезпечують односельчан роботою. І як показали останні роки, український сімейний бізнес виживає в умовах, в яких західні компанії, напевно, не вижили б – війна, втрата територій, гіперінфляція, законодавча недолугість.

Ми знаємо велике сузір’я хліборобських династій. І серед тих, хто пише сьогоднішню історію українського агробізнесу, родина Іващуків із Хмельниччини займає особливе місце.

…Петро Іващук рано став дорослим: у 14 років, коли після передчасної смерті батька на його плечі лягла турбота про родину – бабусю, маму та двох сестер, одна з кот­рих навчалася в технікумі, а друга була зовсім малою. Він, як і більшість того покоління, жив роботою зранку до світанку. Пройшов шлях від простого зварювальника, механізатора й агронома до заступника голови колгоспу, голови правління господарства і генерального директора племзаводу «Квітневе». Сумлінно шукав шляхи покращення ефективності господарювання, боровся за вищі показники надоїв, проводив водогони, газифікував нав­колишні села, будував. А коли прийшов час перетворення колгоспного господарювання на бізнес, не розгубився – і люди довірили йому землю. Іноді він її втрачав, коли тиснули холдинги, хапуни й шахраї, однак твердо йшов своїм шляхом, відновлюючи втрачене. Спираючись на науку, розвивав тепер уже сімейну справу. І підростали два сини, набираючись досвіду й знань в інших компаніях й установах, доки не прийшов час допомогти батьку.

Виплекана ними Науково-виробнича агрофірма «Перлина Поділ­ля» є справжньою аграрною перлиною краю та України загалом. У цьогорічному липні засновнику компанії, Герою України Петру Іващуку виповнилося 75. Він заслужений працівник сільського господарства, кавалер кількох державних орденів. Відтак нинішня розмова з одним із його синів – Сергієм Іващуком, генеральним директором ТОВ «НВА «Перлина Поділля» – є нашим способом віддати шану голові родини й усьому роду Іващуків.

– Що являє собою сьогодні «Перлина Поділля», яку модель бізнесу ви будуєте?

– Модель нашого бізнесу багатовекторна і соціально орієнтована. «Перлина Поділля» – це сімейне підприємство з великою хліборобською історією та традицією, яку закладав ще навіть не мій батько, а дід, котрий у перші повоєнні роки, після повернення з фронту, був керівником ферми, тракторної бригади, головою сільської ради. На здоров’ї діда позначилися часи та біди тодішнього лихоліття й через це він надто рано пішов у засвіти – помер у 41 рік. Його енергійність й організаторська жилка передались і нашим поколінням. Моя бабуся була однодумицею дідуся й настраждалася теж – на фермі з самого світанку, а ще треба було перед роботою спекти хліб для військових, які будували на фермі вітряки.

Потім любов до праці на землі перейняв мій батько, який упевнено несе ношу важкої праці дотепер, хоча центр ваги вже давно підхопили ми з братом. Він і досі нагадує нам слова свого батька: «Є межа всьому, немає лише межі робити людям добро». З цим девізом тато завжди рухається вперед. Йому вже 75, однак батько продовжує бути нашим лідером, навколо якого крутяться сім’я, родина, традиції. І навіть сам бізнес, адже він – голова Наглядової ради компанії.

Молоко, бички, вівці

– Основним напрямом є молочне скотарство?

– Так, племінне скотарство є фундаментом, хоча й багатопрофільним. Ферми в господарстві були здавна, ще в свої перші роки управління господарством надої з 2 тис. л на корову батько вивів на рівень 6 тис. З висоти сьогоднішнього дня, коли ми доїмо 12 тис., це здається мало, однак тоді ці 6 тис. були проривом.

Загалом у нас близько 7 тис. голів ВРХ, з них 3,2 тис. дійного стада. Є ще відгодівля бичків. Раніше ми торгували на експорт нетелями. Зараз це на паузі, доки інвестуємо в розширення свого вироб­ництва, реконструюємо ферми. Ще до війни почали закуповувати нетелів, насамперед за кордоном, аби прищепити генетику.

А раніше ми справді дуже багато племінного поголів’я продавали за кордон – до Узбекистану й Казахстану, навіть до Ірану. Сьогодні в нас ставка на розвиток власного молочного скотарства. Коли запов­нимо свої нові приміщення, тоді, можливо, повернемось і до реалізації племінного ресурсу.

Звісно, в нас доволі висока культура вирощування зернових – озимої пшениці, кукурудзи, цук­рових буряків, картоплі, сої, а також кормових культур – люцерни, багаторічних трав. В обробітку маємо близько 10 тис. га. Плюс укоси на природних берегових сіножатях.

– А яких саме бичків ви ставите на відгодівлю? Це не ангуси?

– Ні, лишаємо на відгодівлю народжених на наших фермах голштинів. Ми навчилися правильно їх вирощувати, отримуємо гарні доважки. Бачимо це як перспективний бізнес, що за рентабельністю справді перевищує молочне скотарство. Раніше ми використовували сексовану сперму (сперма бугаїв-плідників, розділена за статтю з гаметами Х і Y хромосомами), сьогодні звичайну, відтак у нас народжується 50 % теличок і 50 % бичків. Бичків ставимо на відгодівлю, й вони за 13 – 14 місяців набирають реалізаційну вагу 450 – 500 кг. Для цього виокремили ферму і вже зараз розглядаємо це як варіант масштабування напряму. За тим можемо думати й про власну переробку, забійний цех.

– Молоко куди реалізуєте? В Тернопіль?

– Так, 50 % на ПрАТ «Тернопільський молокозавод», ТМ «Молокія», іншу половину на ТзОВ «Радивилівмолоко» (Рівненська область), ТМ «РадиМо». Радіус доставки 100 км. Продукція обох заводів дуже якісна.

Водночас хочу зазначити, що молочні ферми для нас важливий складник не тільки з погляду зай­нятості населення (бо на кожній фермі 30 – 40 місцевих працівників), а й із погляду вироблення органіки. У своїй стратегії до 2030 року ми зазначили зменшити як мінімум на половину використання мінеральних доб­рив, замінити їх на органічні. Ми виготовляємо компости й можемо вносити ці добрива на дальші відстані, не лише навколо ферм. У нас є тверді органічні добрива, рідкі й компостовані. Ми робимо аналізи щодо наявності поживних елементів у цих добривах і можемо додавати потрібні елементи. Вносимо за потребою залежно від сівозміни.

– Ви бачили подібну практику інших? Скажімо, у Леоніда Центила на Київщині?

– Звісно, з Леонідом Васильовичем ми разом у Раді роботодавців при НУБіП. Однак у нього своя технологія, він торф і сапропель використовує, каліфорнійських хробаків, у нас трохи інакше. Якщо торфу поруч немає, то везти його звідкись не вписується в економіку. Та й ми дуже обмежені в людських ресурсах. У нас є лагуни, де ми змішуємо органічні відходи й робимо компости. Рідку ж гноївку вносимо за допомогою спеціальної техніки Holmer.

– Ваше господарство серед лідерів у молочному тваринництві?

– У нас абсолютно сучасні ферми, всі процеси автоматизовані. Тварини як мінізаводи з необхідними датчиками контролю здоров’я. Доїмо молоко тільки екстраґатунку. Ферми сертифіковані й продукція з нашого молока має право експортуватися до Європи. Задля підтвердження сертифікатів і дозволу експортувати продукцію до ЄС проходимо щорічні інспектування разом із молочними заводами.

Торік одна з наших ферм (у с. Жиж­ники) стала 7-ю по надоях, а цього року інша ферма (в с. Голівці) стала 17-ю в країні. Тобто в ТОП-20 кращих молочних ферм України ми входимо. Однак ще, умовно кажучи, ми не всі карти відкрили, бо маємо ферму, яку досі не подавали до звітів, а там справи набагато кращі. Загалом для нас одним із головних лідерів цього напряму є господарство «Україна» Олега Петровича Крижовачука, ми багато чого вчимося саме в нього.

– Чув, що ви й вівцями зайнялися…

– Трохи є. Маємо в стаді близько 200 овець породи дорпер, такі чорноголові, думаю, ви бачили їх. Адаптовані до посушливих умов, невибагливі, належать до м’ясних порід і швидко набирають вагу. І що важливо – вони не вимагають стрижки вовни. Це якраз заміна ангусів і свиней. М’ясо дуже якісне, за показниками – між яловичиною та свининою. Нарощуємо поголів’я, намагаємося масштабувати – хоча б на тисячу голів вийти. Для них у нас достатньо випасів на непридатних до обробітку природних луках.

М’ясо постачаємо в ресторани. Оскільки дехто хоче покращити племінну справу в своїх підприємствах, прищепити кров до звичайної романівської породи – їм реалізуємо молодняк баранчиків. А овечок лишаємо на розведення стада.

Тандем з наукою

– Ви іноді досягаєте рекордних показників й у рослинництві. Як справи у ваших полях нині?

– Торік за врожайністю цукрових буряків ми були в трійці лідерів по області – на круг зібрали по 93 т / га. Співпрацюємо з A’SPIK GROUP, куди входить «Шепетівський цукровий комбінат» і «Старокостянтинівцукор». Цей напрям дає нам жом і мелясу для молочного скотарства та цукор для пайовиків і для реалізації. Водночас це гарна культура для підтримання фахового рівня агрономів, аби не розслаблялися.

По інших польових культурах показники з року в рік різні, однак завжди вище середніх в області. А область, як ви знаєте, задніх не пасе. Зокрема, соняшнику впродовж трьох років збираємо біля 37 ц / га, такий самий урожай і сої, пшеницю отримуємо близько 90 – 95 ц / га.

Кукурудза на зерно – 10 – 11 т / га й вона – одна з наших основних культур. Є ще яра пшениця, висівається після цукрових буряків і доволі гарно використовує з ґрунту залишки заправки під буряки – збираємо по 7 – 8 т / га.

Маємо насіннєві ділянки куку­рудзи, де для себе передусім вирощуємо і готуємо насіння силосних гібридів, активно співпрацюємо з Інститутом зернових культур НААН України, Інститутом кормів та сільського господарства Поділля НААН. Тут головною сферою для нас є насінництво силосних і зернових гібридів, які збалансовані як за врожайністю зеленої маси й зерна, так і за вмістом у них крохмалю, лігніну й інших кормових цінностей.

Також на 100 га займаємося вирощуванням картоплі на крохмаль. Тут ми чітко працюємо за договором з нашими партнерами у Золочеві на Львівщині. Врожай картоплі – близько 40 т / га, це дещо вище середнього показника.

– Це тому у вас і абревіатура НВА?

– Ми понад 20 років співпрацюємо з багатьма науковими установами в рослинництві й тварин­ництві. Не тільки з тими, що я вже назвав. Починали зі співпраці з Інститутом фізіології рослин і генетики НАНУ, академіком В. В. Моргуном, були базовим господарством з вирощування елітного насіння озимої пшениці, входили до клубу «100 центнерів». Співробітничаємо з Одеським селекційно-генетичним інститутом, Кам’янець-Подільським аграрно-технічним університетом. Наразі робота з вітчизняними пшеницями згорнулася. Племінна робота в нас теж на науковій основі. Вже названий Інститут кормів та сільського господарства Поділля НААН випробовує в нас суміші для годівлі тварин. На честь нашого села названо сорт гречки «Квітнівка», а в іншого сорту гречки – «Перлина Поділ­ля» – батько є співавтором.

– Отакої… Оце розмах! Однак гречку ж ви не вирощуєте? І ріпак у вашу сівозміну не вписується, чи не так?

– Ні, гречка поки що не актуальна. Хоча невеличку пасіку маємо, на 60 бджолосімей, щоб хіба вас пригостити й своїх співробітників. Щодо ріпаку – у нас є соняшник, цукрові буряки й сюди вкинути ріпак не розумно. Тому для нашої зони цю культуру наразі не розглядаємо теж.

Курс на переробку

– Яке у вас елеваторне господарство, сушарка? Чи є якась переробка?

– Сушарка й елеватор від компанії «Лубнимаш», ними ми дуже задоволені. Сушарка на соняшникових пелетах.

У нас є переробка сої. Соєву олію експортуємо за кордон, відсотків 60 макухи використовуємо для своїх потреб, решту реалізуємо на внутрішньому ринку. Олія йде до Румунії, Німеччини, Литви, Польщі – як на харчові, так і на технічні цілі. Соя у нас, звісно, класична. Вирощуємо її на 3 тис. га орієнтовно, для заповнення потужностей цеху переробки сою доводиться ще й докуповувати.

Маємо також цех доробки насіння, свій комбікормовий завод. Забезпечуємо передусім власні потреби якісним комбікормом завдяки обладнанню німецької компанії Buschhoff. Якусь частину комбікормів реалізуємо для фермерів і місцевого населення.

Щоб рухатися в переробку молока, треба не менше € 10 млн. Тому, насамперед працюємо над тим, що є, зводимо в єдиний замкнутий ланцюг, дошліфовуємо ланки. І потім уже можна йти до наступного етапу. От переробка м’яса на обрії може з’явитися раніше. Якщо говорити про переробку зерна, то частину його ми й так переробляємо через тварин­ництво в молоко, частину реалізуємо з доданою вартістю як насіння.

– Скільки у вас працівників?

– Понад 500 осіб. Звісно, більше працює в тваринництві. Додайте елеваторне господарство, переробні цехи, транспортні послуги – в господарстві 150 одиниць вантажних транспортних засобів й автомобілів. Ну й трохи людей у рослинництві. Через мобілізацію складно з кадрами. У нас окремих комбайнерів нема, є інженери чи програмісти, які в жнива сідають за комбайн. Важко. Проте на фронті ще важче.

– У вас пройшли зливи, град, вода збігала з поля струмками, кукурудза просто лежить… Що з обробітком ґрунту?

– Ми, напевне, були одними з перших прихильників сівалок Mzuri, придбали їх кілька. Однак у нашому регіоні вони найкраще себе показали на сівбі ріпаку, а ми від нього відмовилися. І друге питання – у нас комбінований обробіток: десь оранка ще є, десь дискування, чизелювання, розпушення, десь у нас багаторічні трави й люцерна на 1000 га кілька років на одному місці. У нас більш-менш достатньо вологи, й досвід каже, що особливо не слід мудрувати, а варто робити так, як виходить. Тому під буряки й картоплю оремо.

Як брати ставали на крило

– Як батько формував ваші інтереси? Ваша сім’я – дуже успішний приклад зародження такої династії. Два брати – два батьківські крила. На ринку немало прикладів, однак ваш – один із найяскравіших.

– Нас готувала мама теж. У нас удома завжди була корова, поросята, бички. Мама працювала вчителем у сільській школі, тож якщо приходила пізно, з домашньою роботою ми справлялися самі, я доїв корову без проблем. Ми зростали в цій атмосфері й інших планів не мали. Бажання вирватися з села до міста, про що мріяли інші, в нас ніколи не було. Любили свою територію, свій стиль життя, в місто їздили, але перебратися туди назовсім ніколи не хотілося.

Свій перший трудовий досвід я отримав ще в шкільному віці: звична справа сільських дітей – помічник комбайнера. Навіть сам молотив кілька днів, коли комбайнер захворів. Господарство якраз закупило Claas Dominator. Уявіть собі який це був досвід і які були мої очі! Не кожен дорослий мав тоді такий досвід.

А вже після 10 класу тато завіз мене до німецького господарства (добре пам’ятаю прізвище господаря, як у колишньої канцлерші – гер Меркель) і лишив мене на все літо в Баварії. А там такий діалект, як у нас у деяких регіонах Закарпаття, а я й класичну німецьку знав не найкраще. З самісінького ранку зробили мені екскурсію на ферму, показали 50 бичків і сказали: це твої підшефні на все літо – годуй! Там я й заробив свої перші 300 дойч­марок. Трохи згодом, коли я вчився в КНЕУ (це була перша освіта – управління міжнародним бізнесом), паралельно посилено вивчав мови, то був три місяці на практиці в Констанці, мальовничому місті на півдні Німеччини, на березі Боденського озера, на самому кордоні зі Швейцарією. Потім, навчаючись уже в магістратурі, потрапив у міжнародну навчальну програму JOSZEF в Австрії, яку організовує Віденський економічний університет на півтора року, сьогодні це вже МВА. Після того працював у транснаціональній компанії Henkel – промислова й побутова хімія, шліфував свої здібності в управлінні й розумінні міжнародного бізнесу. А вже потім повернувся до сільського господарства.

– Ви ще ж й у Мінагропрод­полі­тики працювали, при Юрію Мельнику…

– Так, це був дуже важливий досвід теж. Упродовж 2009 – 2011 років очолював Департамент міжнародних відносин Мінагропродполітики. То був цікавий і важкий період – якраз ішлося про створення зон вільної торгівлі, відбулося підписання Угоди про асоціацію – й усе це на фоні зміни влади в нашій країні. Відтоді нічого не змінилося, зараз знову проходять важкі перемовини з ЄС.

Словом, 2011 року татові випов­нилося 60 років і він покликав до себе. Спочатку я був комерційним директором, потім очолив підприємство. А старший брат Володимир став комерційним директором.

– А як Володимир ішов до сімейного бізнесу?

– У нас різниця з братом у шість років. Володимир закінчував Кам’янець-Подільський аграрний університет, спеціалізація – економіка. На початках працював у нашому підприємстві економістом, головним економістом, а далі тривалий час був заступником директора Інституту фізіології та генетики НАН України, вже, на жаль, покійного академіка Володимира Васильовича Моргуна. І він розвивав напрям поширення селекції української пшениці – відповідав за роботу дослідного господарства, за реалізацію насіння. У них на той час були одні з найкращих сортів вітчизняної озимої пшениці, це були часи Смуглянки, Подолянки, Фаворитки й інших, якими засівалося до 40 % площ озимини в Україні. А згодом повернувся до сімейного бізнесу теж.

Будівництво – це не тільки елеватор

– Казав Петро Володимирович, що нині він здебільшого будівництвом займається…

– То він скромно применшує свою роль. Правильно сказати, працює з акцентом на будів­ництво. Він і далі будує загальну стратегію підприємства, хоча реального будівництва й реконструкцій у нас справді багато. Судіть самі: елеваторне господарство, зернопереробний комплекс, сушарки, нові ферми. Ось біогазовий завод проєктуємо на одній із ферм, працюватиме на органічних добривах. Маємо свій бетонний завод.

– Від зерна і м’яса дійшли й до бетону?

– Дивіться, для вирощеного зерна й техніки треба будувати – склади, елеватори, сушарки, ангари, правда ж? Треба якісний бетон. То купуєш цемент і сам виготовляєш, аби не залежати від якості інших. Звісно, по ходу стали зайвий реалізувати охочим.

– Тоді треба і деревину самому переробляти, а може, й вікна ставити?

– Саме так, – сміється Сергій. – Є цех переробки деревини, купуємо на тендерах ліс для свого виробництва. Маємо цех з обробки металу. І це теж відбивається на успіху молочного виробництва, бо багато з того, що можна зробити, ми робимо самі. Обладнання купуємо, але стійлове обладнання, все, що стосується хедлоків для ВРХ, монтажу – це своїми руками. Будів­ництво ферм та їх реконструкція – теж самі. Елеватор – самі. У структурі маємо власну будівельну організацію. Інколи надаємо послуги й на стороні. Однак на 90 % робота в господарстві. Ми не можемо вплинути на ціну на зерно, на молоко, на м’ясо, можемо тільки на власну собівартість. Нам треба кожен свій виробничий ланцюжок робити ефективнішим. Маємо власний транспортно-логістичний відділ, завдання якого – логістика як усередині підприємства, так і зовнішня – до портів і кордонів.

Вікна й двері металопластикові виготовляємо самі теж. Постала така потреба для себе – купили станки, профіль WDS, німецьку фурнітуру й стали виготовляти для себе і пропонувати послуги іншим.

Родинна невгамовність

– Ви такий самий невгамовний у суспільному житті, як і батько?

– Так, я депутат Хмельницької обласної ради. Як був і наш тато. Як і тато, я захистив кандидатську, тільки не по кукурудзі, а з управління міжнародним бізнесом. Кандидатська Володимира теж на виході. Нині я активний учасник ВАР, член її правління. Це найбільша й найвпливовіша аграрна асоціація, яка налічує понад 1200 підприємців. Вважаю, що вона зробила багато, щоб умови господарювання були певною мірою привабливішими.

– Як ви управляєте компанією?

– Стратегічні питання обговорюємо на сімейній раді з батьком, а оперативні я вирішую сам. Іноді рішення доводиться ухвалювати дуже швидко. Доки радитимешся – втратиш час, гроші, а то й більше.

– Про допомогу ЗСУ якось і питати незручно…

– Якщо раніше треба було мотивувати цю справу, то нині вона, як сімейне щастя, – любить тишу. Скажу лиш, що ця допомога для нас пріоритетна весь час, і ми, безперечно, серед лідерів. У нас до війська мобілізовано 88 працівників. ЗСУ – це питання нашого виживання. Як колись давали десятину на церкву, то сьогодні варто третину, а то й більше віддавати на захист держави.

– Звідки черпаєте оптимізм у ці важкі воєнні часи?

– Оптимізм насамперед черпаю від своїх дітей. Коли бачиш між повітряними тривогами, як вони ростуть і радіють цьому життю, це дає велику наснагу й енергію та налаштовує робити все від тебе залежне, аби в них було гарне майбутнє. І звісно, від наших Збройних Сил, які так успішно протистоять незліченній ординській навалі москалів. І від батька, який пройшов набагато важчий життєвий шлях, продовжує йти вперед і завжди є оптимістом.

– Скількома онуками наділили сини Героя України Петра Іващука?

– У Петра Володимировича вже шість онуків і є правнук. У нас із братом по троє дітей, його старший син Богдан уже працює з нами. Всі інші ще навчаються, моя найменша донька – відвідує дитсадок.

Батьківське слово

У такій публікації обійтися без слів головного героя неможливо. Відтак задав кілька запитань і Петру Іващуку.

– Петре Володимировичу, от що у вас на душі, коли бачите, як сини підхопили справу? Якщо не говорити про війну, звісно…

– Не говорити про війну не можна. Якби не вона, все було б зовсім інакше. У нас у господарстві, в нашому колективі, в селі, в країні. Часи настали дуже непрості. От нині ми молотимо пшеницю, святий хліб, і врожай як завжди непоганий, і якість зерна пристойна, а ціна, самі знаєте… А сини мене радують давно, навіть більше – все життя. Вони з дитинства були самостійними й відповідальними, працьовитими.

– Мені колись розповідали, що Іващук міг поля об’їжджати верхи, а не на автомобілі. Якщо це правда, то це неймовірний збіг із нашою рубрикою «Вершник на обрії», яка має символічний характер…

– Колись ми займалися кіньми. Починали з орловських рисаків, потім з українською верховою працювали, вирощували лошат для школи олімпійського резерву, яка була в Києві на Оболоні – зараз на тому місці котеджі стоять.

Коней я люблю з дитинства. Для дитини кінь – велика радість. Відчуваєш себе дорослим відразу, сильним, як сам кінь. У коня аура, до котрої тягне і дорослого. Напругу знімає, впорядковує думки… Крім того, він і лікує – їдеш на коні й працює все тіло, всі м’язи. Тому їздив верхи майже до 60 років. Робив невеличкі пробіжки. Був у мене кінь Барбарис, 20 хвилин по польовій дорозі – і обоє мокрі… Однак коней у нас уже немає років 15.

– Яким було ваше найголовніше рішення в житті?

– Важливих рішень було ой як багато. Втім я вже давно зрозумів, що таким було моє рішення повернутися в село. Прийшов з армії й мене загітували влаш­туватися на роботу на завод «Київприлад», тоді ж не мав освіти й практика роботи лише механізаторська. Пожив столичним життям, зарплата була добра, перспектива. Та душа тягнула до рідних осель. І коли приїхав додому, побачив у якій скруті мої живуть, покинув столицю. Оце й було моє головне рішення…

…Ну ось такий сімейний порт­рет Іващуків. В Україні немало подібних сімейних компаній, які пережили вже п’ятьох президентів, переживуть шостого й ще шість. Дуже віриться, що побачивши родину, де бізнес підхоплюють діти, ви не думаєте, що їм поталанило. Чи повезло або ж доля була прихильною. Ви знаєте, що там була щоденна й щогодинна копітка робота над тим, аби поталанило.

А тепер уявімо, що замість «Перлини Поділля» у Квітневому чи Білогір’ї господарював би холдинг. Що б мали люди? Чи працювало б оцих пів тисячі сельчан? Чи були б тут ферми, корови, молоко, вівці? Я не кажу про допомогу соціальній інфраструктурі. Ну, звісно, склопакети у школі поставили б, директору школи, а швидше голові ОТГ комп’ютера подарували б. А попід вікнами шурхотіли б кукурудза, соя та соняшник зерновозами до кордону й портів. А так ми маємо дещо іншу картину, чи не правда? Саме такі й викочують сонце на обрій, саме за такими майбутнє. І наше з вами теж.