У четвер 15 квітня на 72-му році життя завершив земний шлях академік Олександр Олексійович Іващенко. За таких звично не кажуть, що вони у розквіті сил, одначе сил в Олександра Олексійовича справді ще було багато, планів і задумів – дай, Боже, стільки мати вдвічі молодшим… Проте нова біда, що крокує планетою, торкнулася саме його…

Біографічна сторінка вченого на сайті Національної академії аграрних наук, як цегляна стіна, містить сухий перелік його виробничих та наукових посад, звань, тематику дисертацій, визнань та нагород. За цим усім важко розгледіти Людину, котру бачили всі, хто хоча б раз перетинався з ним у житті.

Шлях від уродженця села на Кіровоградщині до академіка, причому академіка справді авторитетного й шанованого, не паперового, – в основі був схожим на шляхи інших. Навчання, освоєння агрономічної й організаційної справи в господарстві, запрошення до столиці. З 1990-х робота пов’язана з Інститутом цукрових буряків УААН (нині — Інститут біоенергетичних культур і цукрових буряків НААН) – від молодшого наукового співробітника до першого заступника директора з наукової роботи.

Наступна сходинка – академік-секретар Відділення рослинництва Національної академії аграрних наук України, потім знову повернення до Інституту. Доктор сільськогосподарських наук, професор, член-кореспондент УААН, дійсний член (академік) НААН, заслужений працівник сільського господарства, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки.

Я не знаю, скільки насправді в аграрній академії академіків, як цього не знає й уся аграрна спільнота, і скількох із них бачили в полі, однак упевнений – в Україні важко знайти аграрія – керівника підприємства, досвідченого агронома, котрий би не знав академіка О. О. Іващенка.

На численних аграрних конференціях, днях поля, семінарах, а згадаймо Агрономічні олімпіади, що проводила компанія «Август-Україна» – там він був і вченим, і практиком, і душею компанії, – ерудованість науковця, гарна українська мова поєднувалися з дотепністю та товариським характером. І тут, і в Інституті – навколо нього були молодші від нього співробітники чи аграрії, однак він не вивищувався над усіма, говорив з ними, як з рівними – йому вкрай була цікава агрономічна молодь, її рівень знань, він шукав у їх розповідях щось нове й для себе.

Такий самий беззаперечний авторитет і пошану він мав серед своїх колег-вчених як в Україні, так і за кордоном. Різноманіття бур’янів і насінини кожного з них, особливості їх проростання порівняно з фазами розвитку культури, адаптаційні можливості рослин в агрофітоценозах – ніхто не знав це краще за нього, це була його Планета. Тому й став фундатором в Україні гербології – нової галузі науки з питань комплексного вивчення видів бур’янів і розробки ефективних систем їх контролю.

Був незмінним головою Українського наукового товариства гербології, членом Європейської асоціації гербологів (EWRS), його шанували вчені-гербологи багатьох країн не за посаду та звання академіка, а за рівень знань. Наукові розробки, патенти, сотні публікацій, низка монографій, ілюстровані атласи-довідники, підручники й посібники – він багато встиг. Однак головної книги, книги-мрії останніх років, над котрою не припиняв працювати, він, здається, так і не встиг завершити – новітньої «Гербології».

Висока освіченість, начитаність, ерудиція, постійна здатність генерувати свіжі думки завжди вирізняли його з-посеред інших. Здається, й у стінах академії йому було тісно – він фонтанував енергією й дивовижною працездатністю навіть на цій складній бюрократичній посаді. Однак при цьому не був ні бюрократом, ні кар’єристом, з посадами прощався легко, наче був з іншого життя.

А ще він був справжнім Українцем, органічним. Вишиванку зодягав не як інші – лише на великі свята. Знався на історії України, вірив у неї незмінно. Й це трохи дивно для людини його покоління – зазвичай після проходжень подібних службових щаблів у таких людей «радянськість» в’їдається чи не назавжди.

…Що це його остання весна, ніхто не мав і гадки. Насамперед він сам. Цілий тиждень не втомлювався від прогулянок – пускав до легень, що ослабли після апарату штучного вентилювання, свіже весняне дзвінке повітря. Намагався вхопити його більше, надихатися…

Світла пам’ять Світлій Людині. Щире співчуття невимовному болю дружині Ользі Іванівні та сину Олександру Олександровичу.

Ігор Самойленко та весь колектив редакції журналу «ЗЕРНО»