19 грудня минає 100 років від дня народження знаного дисидента, засновника Української Гельсінської Групи Миколи Руденка.

Його непересічне життя щедротно сповнене викликів і несподіваних поворотів. Участь у Другій світовій війні, поранення, тривала реабілітація, членство в Спілці письменників України, опір сталінським кампаніям морального та фізичного знищення достойних людей, критика марксистського вчення, арешт «за антирадянську пропаганду» й дальша амністія як учасника війни 1941–1945 рр., створення Української Гельсинської Групи, ще один арешт, так званий «наклеп на Радянську владу», звільнення в перебудовні роки під тиском громадськості, нетривала еміграція, повернення до України, реабілітація, Державна премія України імені Тараса Шевченка в галузі літератури.

Цього життєвого калейдоскопу – на кілька вікувань!

Ретельне прочитання, ба навіть штудіювання марксового «Капіталу» переконало Руденка в тому, що марксистське вчення помилкове в самій своїй основі, себто в розумінні теорії додаткової вартості. Вона, на думку Миколи Даниловича, створюється не надексплуатацією робітника, а сонячною енерґією (фотосинтез), поєднаною з працею селянина та його худоби на землі.

Розвінчання Руденком «політекономії» (цієї неприродної комбінації слів) у романі-трактаті  «Формула Сонця» знущальницьке та водночас художнє. У романі мовиться: «Вона, ця комбінація, неприродна так само, як, скажімо, політбіологія або політхімія. Там, де йдеться про закони природи, політика має скромненько мовчати. Якщо ж вона не мовчить, справжня наука гине. Провина Маркса перед нащадками саме в тому й полягає, що він суто наукове схрестив з політичним. Це походило від його намагання за будь-яку ціну створити саме пролетарську економічну науку – замість науки загальнолюдської. У XIX столітті цього ще можна було не помітити, але в другій половині XX століття цього не помічали лише ті люди, які не вміли чесно мислити. Або просто боялися».

Він – із тих небагатьох, хто не боявся! Справді, слід мати неабияку мужність, аби написати в далекі від лібералізму 1970-ті: «Маркс взагалі хибно визначає джерело додаткової вартості – не людська праця стоїть у її підвалинах, а сама природа: додатковий енерґетичний канал, котрий природа заклала у злаки. Йдеться про пшеницю, кукурудзу тощо».

Микола Руденко точно-точнісінько визначив філософію праці землероба: «Кинувши в землю одно зернятко кукурудзи, він отримує сотні нових зерен, яких раніше не було в природі. Так нагромаджується на земній кулі все нова й нова біологічна енергія, що забезпечує працю мільйонів людей. Такий шлях, на відміну від Марксового, робить земну цивілізацію безсмертною. Світло, яке з глибин Космосу щороку приходить на землю і, завдяки фотосинтезу, матеріалізується в злаках, фруктах, овочах, іншій сільськогосподарській продукції, і є тією абсолютною додатковою вартістю, яку дає нам Сонце. Вона не залежить від волі ні буржуа, ні робітника. Це незнищенна енергія прогресу, завдяки якій, вкусивши тіла Божого, тобто хліба, робітник може працювати, воїн воювати, цар царювати, а Маркс продукувати свої хибні теорії. А здобути цю енергію для поступу може тільки селянин, матеріалізуючи сонячний дар у злаки».

Отже, селянин, або, коли правильно, аграрій, за Руденком, наділений особливим дарунком – хистом до здобуття енергії.

Наче проста формула, але за 70 років червоної пандемії збагнути це було не снага багатьом аборигенам однієї шостої світової суші.

За великим рахунком, зведення вавилонської вежі нерозуміння між людьми – чи не найбільша нечеснота комуністичної ідеології. Звідтам пішло все інше: насильство, ідеологічні нашарування, хибне світосприйняття.

Коли би свого часу дослухалися до справжніх титанів думки, а не до говірких базікал із партквитками…

Ой, як складно було за панування радянщини дзвонити у великого дзвона слушної економічної теорії! Адже ідеологічні ватажки за будь-яку ціну намагалися до ноги знищити інакодумство.

Тому й висновок-вирок Руденка комуністичному буттю їх так дратував: «Там, де все відбувалося на підвалинах цілковитої добровільності (робітник продавав свою працю, капіталіст її купував і нарощував проґрес), тепер панує тотальне насильство… Тепер апарат насильства вже майже не купує працю – він бере її засобами терору. Йому вигідно створювати сотні тисячі концтаборів, бо в них праця зовсім нічого не варта… Апарат насильства відбирає у селянина плоди його праці до останньої зернини. Занепадає скотарство, в землю не повертається випита з неї енерґія – і через кілька десятиліть вироджується гумусний шар землі».

Проте, хай там як, а обдурити економічні закони ще не виходило ні в кого. Й нині ми маємо змогу експлуатувати незнищенну енергію прогресу. Матеріалізуймо й надалі сонячні віддарунки! Й хай плоди, або зернини Вашої праці дають Вам матеріальний зиск!

І наостанок – високохудожній опис українського сільського пейзажу від Миколи Руденка у романі-феєрії «Чарівний бумеранг».

Насолоджуйтеся високим словом Майстра: «Скриплять лозяні мажари серед таврійських степів. Дибають розбитими ратицями натомлені воли. На купах солі, прикиданих сіном, лежать чумаки. Дорога в’юниться серед степового безлюддя. Світ ніби вимер: на десятки верст довкола — жодної хати. Цвіркотять коники. Біжать кудись обабіч дороги хвильки білогривої ковили. Гіркуватий вітрець, прогрітий сонцем у полинових кущах, то кволо війне над мажарами, то знов припаде до землі, ніби обважніла дрофа, що висиджує своїх пташенят».